Хто покаже доріжку в майбутнє?

Дайте мені точку опори — і я переверну весь світ, — сказав Архімед. Нині проблема в іншому — точка опори потрібна багатьом із нас, щоб вижити в цьому непростому світі. Тому особливо цікавою для нас є думка відомого психотерапевта, віце-президента Європейської асоціації психіатрів, доктора медичних наук, професора, головного лікаря Львівської обласної психіатричної лікарні Олександра ФІЛЬЦА.

— Час, у якому ми живемо, дуже складний у плані його філософського осмислення, — вважає Олександр Орестович. — Можливо, найхарактернішою ознакою нинішнього психологічного стану суспільства є непевність і розгубленість.

Що можемо із цим зробити? Насамперед відшукати певні стабільні моменти у своєму минулому або в традиціях, щоб опертися на них і спробувати з більш-менш «твердого острівця» вибудувати якусь лінію — так, ніби прокласти собі доріжку в майбутнє. Але річ у тому, що попередній досвід, традиції, загальнолюдські цінності нині мало працюють. Сталося щось таке, що люди втратили опору під ногами. Ми навіть не знаємо, чи можемо і далі покладатися на технологічний прогрес, чи він уже стає для нас певною загрозою. Якщо іще років 20—30 тому нашими гаслами були: «знання — це сила», «прогрес — на службу народу», то тепер думаємо інакше: прогрес нам, звісно, служить, але що ми платимо за це? Чи здатне людство контролювати отримані знання — цього джина, якого випускаємо з пляшки? Є сумніви щодо самого прогресу. Природу нищимо. Починають виходити з-під контролю соціальні процеси. Ми стоїмо в точці, яка
потребує серйозного переосмислення.

— Тобто «сіли в поїзд» і не знаємо, куди він прямує?

— Невідомо, чи взагалі кудись їде. Хитається, але чи везе?

Кризові ситуації, катастрофи в історії людства були не раз. Гинули атлантиди, були потопи. Переживали катастрофи, внаслідок яких загинула значна частина населення Європи. Але завжди після кризи людство шукало шляхи виходу з неї. Криза в якомусь сенсі є тим моментом, коли людство мусить зупинитися, озирнутися довкола, осмислити ситуацію і знайти інші варіанти руху далі.

Так не лише в Україні. На горизонті не бачимо жодних особистостей, нових підходів, які змусили б замислитися, подискутувати, за щось зачепитися. Звідси висновок — нинішня криза є об’єктивною ситуацією, яка призводить до того, що люди почуваються не тільки розгубленими, невпевненими у собі, а й наростає зневіра у можливість виходу із ситуації. А зневіра породжує певну депресивну настанову, розчарування, психологічний дискомфорт, які можуть призвести до негативних наслідків як у загальній масі, так і на рівні кожної людини.

— Складається враження, що в нинішній психологічній невпевненості, депресії людина найчастіше залишається сама з собою...

— А хто сказав, що людина повинна шукати допомоги лише в медицині? Її шукають у народних цілителів, інших представників нетрадиційної медицини. У світовому масштабі нетрадиційна медицина є не менш значущою, ніж традиційна. Є суспільства, де частіше звертаються до народних методів, і часто вони не менш ефективні, ніж традиційні. Є дані, які свідчать, що людство приблизно в однакових пропорціях вдається до послуг фахівців традиційної і нетрадиційної медицини.

Серед останніх — не всі шарлатани. Комусь вони допомагають, комусь — ні, а можливо й шкодять. Але й офіційна медицина не без цього гріха.

— Що ви можете сказати про якість психотерапевтичної роботи в Україні?

— Так сталося, що за родом своєї діяльності маю пряме відношення до цього — два роки був президентом Європейської асоціації психіатрів, нині — її віце-президент. Крім того, в Європейській асоціації, яка розробляє стандарти освіти і практичної психотерапії, я організував інтернаціональну групу з вивчення цих базових положень. У нас там тривають постійні дискусії: а чим, власне, є нині психотерапія? Що це за фах?

На відміну від медицини, психотерапія має дещо інші акценти. Вона не бере на себе завдання лікувати самі хвороби чи вирішувати якісь проблеми, її покликання — зменшити тягар страждань. Ще одне важливе зав­дання психотерапії — допомагати людині краще зрозуміти власну ідентичність, відповісти на питання — ким вона є, що робить у цьому світі, а також надавати підтримку у способах суспільної самореалізації в житті. А вже як це зробити — інше питання, усе залежить від напрямів психотерапії, технічних можливостей. Зрештою, від компетенції і, що дуже важливо, чесності психотерапевтів.

— Як ви оцінюєте кваліфікацію українських психотерапевтів порівняно з європейськими?

— Вона на належному рівні. Бодай тому, що наші спеціалісти багато й охоче вчаться, хочуть усе знати. Біда в іншому — у тому, що загальнокультурний рівень в Україні за останні два-три десятиліття катастрофічно впав. Багато розумних людей виїхало з країни.

Це позначається на загальнокультурних стандартах. Люди, які б хотіли тягнутися до вищої якості життя, не мають такої можливості, бо вища якість життя просто відсутня в Україні. Ми, звичайно, маємо можливість спостерігати, як наша українська еліта проводить час у віп-клубах, на супервечірках, але там не йдеться про високу якість життя, а лише про велику кількість грошей. А це різні речі.

— З якими проблемами найчастіше звертаються до вас пацієнти?

— З дуже різними. Психічні проблеми будуть вічними, доки людина не змінить своєї природи. Одна з таких проблем стосується людей, які виїжджали в пошуках заробітків. Вона отримала назву «італійський синдром». Бо коли за кордон виїжджає жінка, то сім’ї довго не витримують — розпадаються або стають ущербними. Чимало заробітчан приїжджають із цілим букетом проблем, потребують дуже серйозної підтримки психологів. Повернути до нормального життя такі сім’ї дуже важко.

— Ви якось сказали, що в Україні конче потрібні спеціальні клініки, де людині допомогли б вийти з депресії.

— Потрібні не лише спеціальні клініки. Має бути створена мережа так званих кризових «порадень» — при поліклініках, великих лікарнях, де працювали б психотерапевти, сімейні лікарі, які орієнтували б людей у виборі найпростіших стратегій поведінки у кризових ситуаціях. Наприклад, на Заході вже років із тридцять такі «порадні» функціонують при кожному університеті, при великих підприємствах. Нині нема кому зорієнтувати людей, вони або самотужки шукають вихід із ситуації, або починають конфліктувати між собою. Для молоді найнебезпечнішими засобами втечі від проблем є наркотики і алкоголь, для дорослих — алкоголь і антисоціальні дії.

— На якій стадії перебуває в Україні створення системи державної програми психічного здоров’я?

— Питання нині лише обговорюється. Насамперед слід чітко сформулювати цю проблему в державі, ідентифікувати її. Це важливе і водночас дуже непросте завдання, адже розділ психічного здоров’я є одним із найскладніших. По-друге, це вимагає дуже серйозного фінансування, якого держава, на жаль, не має. Тому при його вирішенні найрозумніше було б поєднати зусилля державних і приватних структур, оскільки в полі зору державних служб перебуває психіатрія, а психотерапія, психокорекція, психологія розвинені у приватних структурах.