ГУРТОМ ДО ЛІКАРНЯНИХ КАС!

Що багатша країна, то більший відсоток медичної допомоги населенню забезпечує держава. Так, у Німеччині й Канаді частина держвитрат на охорону здоров’я становить 73%, у Франції — 74%, Японії — 72%, у Великобританії — 84%. Певним винятком є США, де частка держави в загальних витратах на охорону здоров’я складає 42%. Решту беруть на себе роботодавці та населення.

У нашій країні частка населення в загальних витратах на охорону здоров’я становить 75%, у Росії вона дорівнює 60%, у країнах, що розвиваються, із низьким рівнем доходів населення — у середньому 53%, із високим — 33% і, нарешті, в країнах із розвиненою ринковою економікою — 24%.

Чинна ж в Україні система фінансування охорони здоров’я лише на одну восьму забезпечує потреби лікувальних установ. При цьому понад 70% бюджетних грошей ідуть на зарплату медпрацівників. На фінансування лікувально-діагностичних технологій витрачається близько 10% виділеного з бюджету, коли насправді потрібно в п’ять-сім разів більше.

Що за такої ситуації робити, знають усі — платити лікарням і поліклінікам додатково за кожного вилікуваного пацієнта. Та от у якій формі? Переходити хоча б частково на ринкові рейки наші чиновники поки що не поспішають. Збільшити надходження на медицину міг би й перехід до загальнообов’язкового медичного соціального страхування, закон про який уже понад десять років «зріє» у Верховній Раді. Втім, кажуть, що він усе-таки має з’явитися на світ, причому найближчим часом. Проте чимало медиків ставляться до системи державного страхування скептично. Передбачається, що основною дійовою «особою» виступить єдиний державний Фонд медстрахування, який поповнюватиметься через відрахування підприємств — певний відсоток від зарплати працівників (тобто вводиться додатковий податок) або безпосередньо із зарплати самого трудівника, якщо він, скажімо, приватний підприємець. Як у нас люблять сплачувати податки й вміють приховувати доходи, відомо. Тому навряд чи варто чекати істотних змін у фінансуванні охорони здоров’я та його роботі в цілому.

Тим паче, що в законі зовсім не йдеться про кореляцію зарплати лікаря та кількості його пацієнтів, систему контролю за якістю лікування, захист прав пацієнтів і деякі інші механізми, що дозволяють охороні здоров’я працювати максимально ефективно. Отже, хворим, як і раніше, доведеться доплачувати лікарю, купувати за власні гроші медикаменти, потерпати від некваліфікованих і неуважних фахівців.

Є і ще один варіант — лікарняні каси. Про них ішла мова на науково-практичній конференції, організованій Українською федерацією громадських організацій сприяння охороні здоров’я (всі згадані статистичні дані були озвучені саме там). Взагалі, зачувши словосполучення «лікарняна каса», більшість уявляє собі якусь напівлегальну «скриньку», куди в лікарнях і поліклініках збирають гроші з нещасних пацієнтів — на користь медпрацівників.

— Насправді лікарняна каса, — пояснив голова ради Федерації Олександр Руднєв, — насамперед захищає інтереси самих пацієнтів. Працівники якоїсь організації чи жителі певної області об’єднуються, щоб за допомогою невеличких внесків (5—15 грн. на місяць) забезпечити собі й своїм близьким можливість отримувати додаткову медичну допомогу чи послуги, які не фінансуються з бюджету. Це своєрідний захист себе й свого права на доступну та якісну медичну допомогу, яку не може сьогодні забезпечити держава. Таких кас у нас уже 168, і входять до них 523 тисячі чоловік — тобто кожний 90-й житель країни.

— Виникали лікарняні каси стихійно, а тому відрізняються не тільки принципом організації, а й законами, за якими діють. Наскільки я знаю, передбачається розробити закон, що регламентуватиме діяльність таких громадських організацій. Яку модель лікарняної каси приймуть за основу?

— Справді, сьогодні необхідно узагальнити досвід роботи лікарняних кас, відпрацювати найефективніші моделі організації їхньої діяльності, а також вибрати кращі економічні механізми їхньої спільної роботи з лікувально-профілактичними установами державної та комунальної власності. Одна з головних проблем — законодавча. Сьогодні лікарняні каси працюють відповідно до двох законів: «Про об’єднання громадян» і «Про добродійність і добродійні організації». У рамках першого діє, приміром, лікарняна каса м.Вознесенська Миколаївської області. Створена з ініціативи органів місцевого самоврядування, вона збирає фіксовані щомісячні членські внески жителів міста та району, а потім витрачає їх на медикаменти. За другим — як добродійна організація — працює лікарняна каса Житомирської області. Членські внески в ній диференціюються за соціальним статусом і йдуть не лише на медикаменти, а й на діагностичні процедури. При цьому адекватність наданої допомоги контролюється лікарями-експертами.

Принцип організації може бути не територіальним, а галузевим. На ньому засновано, приміром, лікарняну касу комбінату «Азовсталь» (м.Маріуполь), створену з ініціативи профспілки підприємства. Чи лікарняна каса в м. Вугледарі Донецької області, організована на базі великих промислових підприємств — фіксовані 4% від зарплати працівників підприємств або жителів міста, які бажають вступити до каси, дозволяють значно поліпшити медичне обслуговування.

Сказати, яка з моделей краща, складно. Найімовірніше, в місцях зосередження великих підприємств домінуватиме галузевий принцип, а, скажімо, у сільських районах — територіальний. Що ж до розробки закону «Про лікарняну касу», то, гадаю, у його основу ляже Закон «Про об’єднання громадян».

— Лікарняні каси, використовуючи солідарну систему та страхові технології, є немов прообразом єдиного Фонду медичного страхування. А що станеться з ними після переходу до так званої страхової медицини?

— Механізм роботи лікарняної каси насправді є немов міні-моделлю державного медстрахування. Однак тут люди самі створюють собі додаткові гарантії на випадок хвороби. Тобто в лікарняній касі є елемент добровільної участі, чого немає в системі обов’язкового медстрахування. Крім того, оскільки сьогодні лікарняні каси працюють як громадські організації, то механізм контролю за використанням коштів на медичну допомогу та управлінську діяльність самої каси досить прозорий. Як мені здається, навіть із запровадженням обов’язкового медстрахування лікарняні каси залишаться, особливо ті, що працюють ефективно й дозволяють підприємствам зменшити втрати від хвороб працівників.

— У низці закордонних країн лікарняні каси успішно доповнюють систему обов’язкового державного медстрахування.

— Так, класичним прикладом може служити німецька модель. Там каси виконують функції страхових медичних фондів, сформованих рівними внесками працівників і роботодавців того чи іншого підприємства, галузі чи території, а також певними внесками представників різноманітних соціальних груп. В Естонії медстрахування засноване на взаємодії лікарняних кас і державних лікувальних установ: каси оплачують основну частину їхніх витрат за часткового фінансування держбюджету. У Польщі лікарняні каси організовані за територіальним принципом і фактично є територіальними страховими фондами. У Франції діє ієрархічна модель лікарняних кас (товариств або громад взаємодопомоги) за принципом підпорядкування первинних організацій тим, які стоять вище на національному рівні. А в Ізраїлі ефективна й справедлива система меддопомоги організується взагалі без участі держави — чотири лікарняні каси найбільших профспілкових об’єднань страхують здоров’я 94% населення.

Зрозуміло, не можна вважати панацеєю від усіх лих лікарняні каси — вони також мають цілу низку недоліків. Приміром, лікування далеко не всіх хвороб вони спроможні профінансувати, для ефективної роботи каси мають бути досить численними, їм потрібна підтримка керівників підприємств чи області (залежно від принципу організації) тощо. Та очевидно, що цей варіант розвитку вітчизняної охорони здоров’я, особливо в частині його фінансування та контролю за лікувальним процесом, є сьогодні найприйнятнішим. Чи приживеться він, залежить від політичної волі, темпів розвитку економіки й зацікавленості керівників різних рангів у «якості» трудових ресурсів — у здоров’ї громадян.