Чи маємо ми право мовчати, або Кровне питання-3

Донорської крові в Україні катастрофічно бракує. Найчастіше лікарі змушені відверто говорити родичам пацієнта: «Буде кров — хворий виживе, не дістанете — не врятуємо». Одного з таких родичів лікар послав у наше відділення — там, мовляв, завжди є кров. На запитання: «Чи є гарантія, що хворий не заразиться інфекціями, котрі передаються через кров?», — я відповіла чесно: «Немає, хоча кров і пройшла тестування». Після чого лікар, який прислав до нас родича хворого, зробив мені зауваження, мовляв, не все можна казати хворим та їхнім родичам, бо це відлякує клієнтів.

Головна небезпека гемотрансфузій (переливання компонентів крові) — перенесення інфекційних та вірусних захворювань (гепатити, СНІД, цитомегаловірус, сифіліс, малярія та ін.). Причини відсутності гарантії інфекційної безпеки донорської крові такі: великий відсоток групи ризику серед донорів; перебіг ВІЛ має період «темного лабораторного вікна», коли кількість антитіл проти цієї інфекції недостатня для чутливості тест-систем; якість вітчизняних тест-систем, що не викликає довіри.

Щоб запобігти перенесенню інфекції з трансфузіями, важливо дотримуватися двох умов: високі вимоги до донорів і до якості лабораторного тестування донорської крові.

На жаль, системи донорства в нашій країні немає, донори, як і раніше, в нас – небезпечний контингент у плані інфекційних захворювань. Попри закон про донорство, пільги для донорів, програму розвитку донорства крові та її компонентів на період 2002—2007 років, кількість і якість донорів залишаються жалюгідними. Причина? Немає незалежної структури, яка б пропагувала донорство, тим паче немає механізму контролю за виконанням відповідних наказів.

У службі крові знають, що при тестуванні крові спостерігається великий відсоток псевдопозитивних результатів — понад 50%! Про ненадійну якість тест-систем, які дозволені в нашій країні для тестування крові донорів, знають усі лікарі. Але відверто говорити про це бояться, бо тим, хто сумнівається, швидко «закривають роти». Хоч не завадило б пригадати Кримінальний кодекс, ст.131, п. 2: «Неналежне виконання професійних обов’язків, що спричинило зараження особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років».

Ст. 108(3): «Зараження вірусом імунодефіциту людини медичними, фармацевтичними працівниками та працівниками інших сфер… двох або більше осіб карається позбавленням волі на строк до восьми років з позбавленням права займати певні посади або займатися певною діяльністю на строк до п’яти років».

Позиція лікарів «моя хата скраю» рятує до певного часу, поки, як мовиться, півень не клюне.

У Законі про інформацію (ст. 9. «Право на інформацію») сказано: «Всі громадяни України, юридичні особи і державні органи мають право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення та зберігання відомостей, необхідних їм для реалізації ними своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій». І далі, у ст. 29: «Обмеження права на одержання відкритої інформації забороняється законом».

Медики, котрі мають справу з трансфузіями компонентів крові, зобов’язані постійно пам’ятати про це й інформувати передусім вищі органи, а також хворих і донорів про свої сумніви щодо якості тестування крові.

Закон про донорство не передбачає захисту прав донора у разі заподіяння моральної шкоди пред’явленням йому результату псевдопозитивного аналізу його крові на ВІЛ, сифіліс та інші інфекції.

…До мене звернулася донор, яка постійно разом із чоловіком здає кров. У її чоловіка первинний аналіз крові на ВІЛ виявився серопозитивним. Вони відразу перевіряють кров в іншій лабораторії, з альтернативними тест-системами. Результат — негативний. Але, згідно з наказом Мінздоров’я, у таких випадках донор усувається від донорства на шість місяців. Подружжя пережило величезний стрес. Підмочено їхню репутацію. Донори готові подавати в суд за заподіяну моральну шкоду.

Ще один випадок. Дитині була потрібна операція з трансплантації органа. Батько зголосився стати донором. Лабораторія видає серопозитивний аналіз його крові (ІФА) щодо сифілісу тест-системами вітчизняного виробництва — фірми «Діапроф-Мед». Операція скасовується, хто допоможе дитині? Кров донора-батька відсилають в іншу лабораторію, де її перевіряють альтернативними тест-системами, дозволеними Інститутом Пауля Ерліха (ФРН). Результат — негативний. Операція відбулася, дитину врятували. Хоча батько засмучений, обурений, ображений, готовий вимагати компенсацію за моральну шкоду.

Чи можемо ми примусити донора або пацієнта довіряти даним лише певної лабораторії і не дозволяти обстежити кров в інших лабораторіях?

Якій лабораторії вірити? Які тест-системи найточніші? Чому донори і хворі гасають у пошуках надійнішої лабораторії? Референс-лабораторії в Києві немає. Усі сумнівні й серопозитивні первинні результати аналізів донорської крові на ВІЛ перевіряються в лабораторії НДІ епідеміології та інфекційних хвороб. Але й там дуже часто почали з’являтися підтверджуючі помилкові серопозитивні результати.

Я відправила кров донорів із позитивними результатами на сифіліс (ІФА) в іншу лабораторію, де використовували альтернативні тест-системи. Підтвердилося лише 50% позитивних результатів. Утилізувати довелося всю кров, первинні аналізи якої були позитивними, бо немає документа МОЗ України, який дозволяв би перевіряти ще раз, коли є сумніви, первинні результати на сифіліс і гепатити альтернативними тест-системами.

50% псевдопозитивних результатів щодо сифілісу й ВІЛ занадто дорого коштують донорам, яких усувають від здавання крові. Лише в масштабах нашого відділення це 60 чоловік, не кажучи вже про можливі псевдопозитивні аналізи щодо гепатитів, які не перевіряються додатково. Можна з упевненістю сказати: половину донорів забраковано через псевдопозитивні результати. Це 77 літрів крові, які могли б врятувати багатьох хворих, це 39 літрів плазми, стратегічно важливого компонента крові. А що говорити про масштаби всієї України, де на одного жителя заготовлено лише 7,5 мл крові замість 12—15 мл (рекомендація ВООЗ). Донорів, котрих забракували через псевдопозитивні аналізи, вже не повернеш у донорство, їх занесено в картотеку інфікованих практично назавжди. У межах України – це тисячі чоловік. І їх рік у рік стає більше. Для служби крові це великі втрати. Оскільки в Україні катастрофічно бракує крові, батьки дітей, хворих на лейкози, змушені створювати фонди донорської підтримки. Через Інтернет вони шукають донорів для своїх дітей.

Чому ми спокійно утилізуємо сотні літрів донорської крові з псевдопозитивними результатами обстеження? Кров — це рідкий орган, трансплантація такого органа, як і будь-яка інша трансплантація, має підпорядковуватися суворим законам. Ми зобов’язані захищати права донорів так само, як і пацієнтів.

На жаль, у нас досі немає міжнародних стандартів діагностики СНІДу. Наприклад, у Німеччині є Інститут Пауля Ерліха, який дає дозвіл на використання тест-систем. У нас немає незалежної організації, котра мала б повноваження на видачу такого дозволу. Згідно з наказом МОЗ №538/95 від 29.12.01 р. «Про затвердження плану реалізації заходів щодо забезпечення виконання програми розвитку донорства крові та її компонентів на 2002—2007 рр.», планувалося створення й оснащення Центру інфекційної безпеки донорської крові та її компонентів, але його так і не було створено.

Нарешті, у країні немає можливості тестувати кров із допомогою полімеразної ланцюгової реакції — ПЛР, найточнішого методу діагностики, хоча й досить дорогого. У загальносвітовій практиці це обов’язковий метод тестування донорської крові.

Фірмі-виробникові вітчизняних тест-систем нічого не залишається, як самій давати «добро» на реалізацію своїх тест-систем. Дуже вигідна і зручна позиція, але для кого? Певна річ, не для хворих.

Теза про те, що ми повинні підтримувати вітчизняного виробника, обґрунтована вигідними економічними підрахунками, теоретично правильна. На практиці ми бачимо інше. Тонни даремно утилізованої крові, стратегічних запасів плазми — сировини для отримання необхідного для хворих на гемофілію кріопреципітату, виробництво якого в Україні вдесятеро менше, ніж рекомендовано ВООЗ.

При такому негосподарському ставленні до справи недоречно вести мову про будівництво в Україні заводу з виробництва препаратів та факторів згортання крові. Відомо, що рентабельність заводу можлива лише за наявності майже 200 тис. л плазми на рік, а в Україні річна заготівля плазми – 179 тис. л. Якщо врахувати 5% утилізації, 50% плазми, яка йде як компонент крові хворим, піврічну карантинізацію – то про такий завод у найближчих десять років говорити зарано. Передусім необхідно вести мову про реорганізацію всієї служби крові, яка перебуває в жахливому занепаді, її інфраструктури.

На словах у країні постійно ведеться боротьба зі СНІДом, навіть наш президент узяв її під особистий контроль. Міністерство охорони здоров’я мало намір забезпечити проведення безплатного тестування на ВІЛ/СНІД для донорів та вагітних жінок уже з 2004 року. Але що це змінить, адже якість тест-систем залишається колишньою?

Якщо ми справді хочемо змінити на краще ситуацію в країні з такими страшними інфекціями, як СНІД, гепатити, сифіліс тощо, необхідно терміново налагодити діагностику на європейському рівні з обов’язковим використанням тест-систем, які застосовуються в Європі, Америці, країнах Прибалтики. Де взяти гроші? Як відомо, Глобальний фонд (ГФ) боротьби зі СНІДом і туберкульозом, створений Генеральною асамблеєю ООН 2001 року, виділив МОЗ України два фінансових транші (0,481 млн. дол. і 6,071 млн. дол.) для боротьби зі СНІДом, у тому числі на закупівлю антиретровірусних препаратів. Загалом протягом 2000—2004 рр. ГФ виділив Україні 92 млн. дол. Гроші, як з’ясувалося, завжди можна знайти. У нас немає найголовнішого — політичної волі та глобального мислення у плані реорганізації Служби крові України.