Здолати дракона

Створити «точку опори» для того, щоб «перевернути» світ освіти, спробували учасники установчого з’їзду Громадської ради освітян України (ГРОНУ), який відбувся 28 січня 2005 року в Будинку вчителя. Ініціатива створення ГРОНУ належить голові комітету з питань науки та освіти Верховної Ради, а нині міністру освіти і науки Станіславу Ніколаєнку. З огляду на те, що на з’їзді були й інші народні депутати-соціалісти, включно з Олександром Морозом, у деяких делегатів з’явилися побоювання, аби ця організація не стала вузькопартійним передвиборчим проектом, як уже було зі Всеукраїнським освітянським віче та програмою «Сім кроків...».

Друга прихована загроза для новоствореної організації — у «просочуванні» старої гвардії не тільки в управлінські крісла (як швидко вийшов з СДПУ(о) В.Кремінь!), а й у нові громадські структури. Змушений констатувати: в таких регіонах, як Кіровоградська область, вони здатні не тільки «просочитись», а й «розчинити» справді демократичні сили, звівши нанівець усі надії, пробуджені помаранчевою революцією.

Ознакою такої небезпеки стала поява на з’їзді відразу двох делегацій від областей: одну делегацію формувала влада колишня (а на місцях вона ще й нині діюча), другу — влада майбутня. Та попри ці застереження поява ГРОНУ викликала стриманий оптимізм у більшості українських педагогів, які брали участь у зібранні.

У жодній країні світу держава не в змозі самотужки здійснити революційні зміни в освіті. Тільки пробудження широкого громадсько-педагогічного руху означає появу якісно нових процесів. Справді, Майдан сколихнув Україну, пробудив «передчуття свободи», яке неодмінно мало матеріалізуватись у певні організаційні форми прояву громадської активності освітян. Відрадно, що саме установчий з’їзд ГРОНУ став першою акцією всеукраїнського звучання за доби нового Президента.

Глибоко переконаний, що формула успіху нової влади повинна включати в себе як неодмінну складову завдання «плюс декучмізація» всієї країни взагалі й освітньої сфери зокрема. Звичайно, мова не про особу колишнього президента, йдеться про явище, соціальний феномен періоду 1994—2004 років. Кучмізм в освіті набув особливо огидних форм і його наслідки даватимуться взнаки ще не один рік. Процес подолання минулого в освіті має торкатися перш за все таких ознак кучмізму, як:

— тоталітарна система управління освітою, існування якої до загальноприйнятого в цивілізованому світі відокремлення школи від церкви додало суто пострадянське відокремлення школи від громади;

— профанація ідей, які всюди, окрім нас, довели свою продуктивність (наприклад, сьогодні активно дискредитується ідея профілізації в умовах відсутності навіть мінімальної бази для її реалізації);

— імітація реформ замість реальних реформ, підміна їх другорядними «нововведеннями» (запровадження 12-бальної системи оцінювання знань);

— девальвація вчених звань та наукових ступенів (прикладом цього є найбільш відомий у нашій країні «проффесор»);

— паралельне існування в одній країні двох систем освіти (елітарних шкіл і масових шкіл-відстійників);

— професійна деградація та деморалізація вчительства, яка сьогодні впритул наблизилась до межі незворотності;

— утвердження подвійної моралі в усіх учасників освітнього процесу (у нас нормально: «зробити» медаль чи списати на іспиті);

— корумпованість усіх сфер буття закладів освіти, особливо системи приймання до вищих навчальних закладів (торішня ж антибукетна компанія під час випускних іспитів у школах, яка проходила за ініціативою міністерства, була швидше насмішкою над потребою справжньої боротьби з хабарництвом та пошуком шляхів легалізації «тіньової» економіки освіти);

— перетворення закладів освіти на передвиборчий інструмент в руках влади, нав’язування їм ролі засобу тиску влади на місцеві громади або осередку фальсифікації волевиявлення громадян (у тих навчальних закладах, на базі яких організовувалися дільничні виборчі комісії, що складалися в основному з педагогів);

— заборони на професію та кадрові зачистки, які прямо чи опосередковано зачепили тих, хто так чи інакше підтримував опозицію (ця політика досягла апогею в центральних регіонах України в період минулих президентських виборів);

— приниження і власне знань як запоруки успіху, і носіїв знань, педагогів та науковців (наприклад, мій товариш, директор Київського фінансового ліцею Юрій Шукевич, порівнює соціальне самопочуття директора школи зі становищем героя фільму «Жорстокий романс», якого талановито зіграв Андрій Мягков).

Звичайно, коріння деяких перелічених вище ознак кучмізму сягає ще в радянську освіту, але те, що тоді було в зародковому стані, розцвіло буйним квітом саме в останнє десятиліття. На мій погляд, чи не найголовнішою метою діяльності ГРОНУ має стати роздержавлення школи та дебюрократизація освіти.

По-перше, це означає, що слід наповнити реальним змістом положення національної доктрини розвитку освіти, згідно з яким в Україні нібито існує державно-громадська модель управління освітою. Насправді ж ті нечисленні й досить слабкі громадсько-педагогічні організації, які в нас є, виконують роль «п’ятого колеса до воза» української освіти, а їх лідери дедалі більше перетворюються на «весільних генералів», які, навіть сидячи в президіях різноманітних зібрань, відчувають, що, кажучи словами відомого літературного героя: «Мы чужие, Киса, на этом празднике жизни...»

Доводиться констатувати: жодна з існуючих нині організацій освітян не є елементом громадянського суспільства. Учитель сьогодні не має реального впливу не тільки на державну освітню політику, а й навіть на «рідне» управління освіти чи на батьків учнів «своєї» школи. Щоб мати вплив, слід гуртуватись у потужні об’єднання, які неможливо буде проігнорувати ні на місцевому, ні на загальнонаціональному рівні.

Для того, щоб ГРОНУ стала елементом громадянського суспільства, мають виконуватись принаймні три умови:

1. Ця організація візьме на себе роль пильного «громадського ока», яке відстежуватиме ситуацію в освіті.

2. Державні органи влади делегують ГРОНУ ряд важливих повноважень, виконання яких серйозно вплине на ситуацію в освіті.

3. Міністерство освіти та науки, місцеві управління освіти адекватно реагуватимуть на освітні ініціативи, які генеруватимуть члени ГРОНУ. І міністерству, й обласному управлінню освіти, і райвно потрібне дзеркало, у якому можна було б побачити власне обличчя, потрібен союзник у боротьбі за справжні зміни в освіті.

Такий громадський орган потрібен і новообраному Президенту. Тож слушною є пропозиція про створення Національної комісії з розвитку освіти під егідою Президента. На мій погляд, в умовах, коли фінансування галузі не можна різко поліпшити помахом чарівної палички, слід перш за все задіяти ресурс громадської ініціативи в ролі зовнішнього чинника, який стимулюватиме розвиток закладів освіти. Зайве нагадувати, що, наприклад, американська система освіти ґрунтується саме на домінуючій ролі громадськості. Особисто переконався в цьому на засіданні шкільної ради округу №66 у штаті Небраска, де мені довелося побувати два роки тому. Вважаю, треба об’єднувати не тільки освітян, а й усіх, хто може допомогти освіті. Наприклад, якщо американці не задоволені станом економічної освіти школярів та студентів, вони не чекають, доки їх освітянські чиновники почнуть щось робити в цьому напрямі. Провідні банкіри, бізнесмени, політики самі організовують раду з економічної освіти штату й за рахунок власних благодійних внесків активно розгортають економічний всеобуч наступного покоління.

По-друге, внутрішнім «прихованим резервом» освіти є ресурс свободи, який слід задіяти, розгортаючи громадський рух освітян, у кожній школі й у кожному університеті.

Загальною закономірністю розвитку управління освітою трьох останніх десятиліть був перехід від «зовнішнього» управління до так званого школобазованого менеджменту. Сьогодні хорошою школою не можна й не потрібно керувати ззовні, вона сама знає, що їй робити. Слід лише допомогти згуртувати тих освітян, які готові нині взяти владу до своїх рук з тим, щоб разом здолати «дракона» бюрократичного управління.

По-третє, настав час справжнього громадського «провітрювання» чиновницьких кабінетів, радикального оновлення персонального складу управлінь усіх рівнів та Міністерства освіти і науки України шляхом громадянського призову справжніх лідерів освіти. Потрібні люди, які показали себе «на барикаді», наприклад, працюючи в освітній програмі штабу Віктора Ющенка. Тепер «барикадою» стає чиновницький кабінет. Я кажу це всупереч власному внутрішньому бажанню не відходити від «живої» роботи. Згоден із висловлюванням одного з діячів польської «Солідарності»: «Особливістю нашого руху було те, що до нього приєднувалися вчителі, робітники, інженери, вчені, які хотіли бути учителями, робітниками інженерами, вченими... у нормальній країні. Коли вони добились політичних змін у Польщі, то просто повернулися до своїх професій — адже саме заради цього вони й боролись».

Сьогодні ми повинні бути свідомими того, що без активної участі тих, хто найбільше потерпав від чиновницької сваволі, тих, для кого встановлювали заборони на професію, кого тиснули кадровими зачистками, антибюрократична революція в освіті не відбудеться!

Загальний настрій творців ГРОНУ можна передати фразою: «Наша освіта серйозно хвора, ми веземо її до лікаря». Та хвороба досягла вже тієї стадії, коли необхідно застосовувати радикальні методи лікування. Щоб наважитися на це, на мій погляд, потрібні дві речі.

По-перше, слід знайти лікаря, якому можна повірити, кваліфікація і добрі наміри якого не викликають сумніву.

По-друге, спертися на підтримку громади, яка переконана в тому, що можна зцілитись, готова підтримувати вас у важку хвилину, спроможна вплинути на індивіда, схильного діяти за принципом «все бежали, и я побежал».

Після закінчення установчого з’їзду їхав на вокзал у маршрутці, над дверима якої був напис: «Місце для удару головою». Подумав, що може тепер, завдяки новоствореній громадській раді, ми зможемо перетворити наші управління освіти з «місць для удару головою» на місця, де ми зустрінемо розуміння та підтримку, добру пораду та реальну допомогу.