З медалями міжнародних олімпіад, але без премії від президента: чому Україна програє битву за мізки

25 липня, 2021, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Про нагороди й не тільки

На нас впав справжній зорепад — команди українських старшокласників гідно виступили на міжнародних олімпіадах із математики (три золоті медалі, дві срібні та одна бронзова), фізики (одне золото, одне срібло і три бронзи), та інформатики (одна золота і дві срібні медалі). А за наших талановитих юних хіміків ми ще тримаємо кулаки — олімпіада закінчиться в перших числах серпня.

На олімпіадах на честь переможців піднімали прапор нашої країни та звучав наш гімн, у турнірних таблицях біля їхніх імен гордо значилося Ukraine. Напевно, ви подумаєте, що тепер героїв із квітами та оркестром зустрінуть у Міносвіти й нагородять стипендіями президента? Та ба. Хіба що під тиском громадськості. Оскільки насправді наші чиновники офіційно не мають стосунку ні до поїздки українських команд на Олімпіаду, ні до їхньої підготовки. Усе робили небайдужі — учителі та спонсори.

Чому так? Тому що за правилами міжнародних олімпіад, щоб наші діти могли брати в них участь, обов'язково має відбутися їхній Всеукраїнський етап і потім відбірковий тур. Але рік тому Міносвіти вирішило не проводити Всеукраїнських олімпіад під час карантину. З одного боку — це турбота про здоров'я дітей, а з другого, наприклад, можна було провести Всеукраїнський тур заочно, під прицілом відеокамер і в присутності спостерігачів.

А якщо немає відбіркових Всеукраїнських олімпіад, команда не може брати участь у міжнародній. Такі правила. Розуміючи, що рішення Міністерства загрожує недопущенням до міжнародних змагань, керівники команд і вчителі узялися вирішувати проблему самостійно. Благо, зареєструватися на міжнародну олімпіаду можна й без МОН.

Математики змогли організувати Всеукраїнську олімпіаду за допомогою Спілки ректорів України — у приміщеннях вишів у регіонах. Призи переможцям забезпечили спонсори. Хіміки теж знайшли спонсорів і без допомоги держави провели два тури дистанційно — з відеокамерами та спостерігачами. І фізики не залишилися без олімпіади. Нещодавно всім Фейсбуком шукали бізнесменів, які можуть оплатити оргвнесок і викупити обладнання, необхідне для участі. І меценати таки знайшлися.

Ну а держава наче й не при справах, — у папірцях МОН чітко сказано, що в пандемію олімпіади не проводяться, тому, з юридичної точки зору, тут не може бути питань.

А через те, що наших талановитих дітей не благословило на міжнародну олімпіаду наше Міністерство освіти, у цих дітей не буде пільг при вступі до українських вишів — оскільки в Умовах прийому до вищих навчальних закладів сказано, що пільги надаються «особам, які є членами збірних команд України та брали участь у міжнародних олімпіадах (відповідно до наказів МОН)...» Як ви розумієте, ключові слова тут — «відповідно до наказів МОН». У нас безліч пільговиків, які можуть вступати до вишів за особливими правилами й навіть без ЗНО, але олімпіадників серед них немає.

З тієї ж причини переможці міжнародних олімпіад залишаться й без президентських премій (хоча мали отримати по 100 тисяч гривень кожен): у постанові Кабміну так і написано: «питання про призначення та виплату премій для переможців всеукраїнських і міжнародних олімпіад не розглядається».

Ось і виходить, що нагороди міжнародної олімпіади визнають у всьому світі, а в Україні — тільки якщо вони підтверджені «відповідним наказом МОН». Отже, без цього наказу медаль, вручена авторитетним міжнародним журі, ніби й не медаль. Бог із ними, з пільгами при вступі,— ці талановиті діти складуть ЗНО й так. Те, що вони залишаться без премій, сумно, але не смертельно. Та нині вони зрозуміють, чи потрібні своїй країні. Мені соромно.

Освіта та наука — два кити, на яких тримається найголовніший ресурс країни — людський капітал, і розбазарювати його — недозволена розкіш. При тому, що в нас у країні є проблеми з якістю освіти (ЗНО з математики не дасть збрехати), ми маємо чудову елітну освіту — наші старшокласники завжди гідно виступають на міжнародних олімпіадах. Але що ми знаємо про український олімпіадний рух?

Наприклад, від кого та від чого залежить, чи запалає нова зірка?

Багато чого, звичайно ж, залежить від учителів. Таких, що можуть: а) вчасно розгледіти талановиту дитину (бажано ще в п'ятому класі) і витратити на роботу з нею ще років п'ять; б) хочуть постійно розвиватися й бути в курсі всього нового в науці та педагогіці; в) готові бути волонтерами, адже тих коштів, які виділяє держава на олімпіадний рух, недостатньо.

Учителів, які регулярно ростять олімпіадників, у країні не так уже й багато. В основному це стара гвардія, а коли вони підуть, хто зможе розгледіти таланти? Хорошого вчителя природничих наук знайти непросто, а такого, щоб умів ще й розв'язувати олімпіадні завдання — взагалі везіння. У нас учителем фізики можуть взяти викладача з результатом ЗНО ледь не на рівні сліпого вгадування. І цієї вступної кампанії нікого не здивував той факт, що на «право» абітурієнти подали заяв більше ніж у тридцять разів, ніж на математику. А заяв на фізику та хімію (за станом на тепер) — трохи більше, ніж бюджетних місць, тобто серйозного конкурсу, де відбирали б у вчителі кращих із кращих, не буде.

Школи, де готують майбутніх зірок, можна перерахувати на пальцях, і це не випадково. Для того щоб здобути перемогу на серйозній міжнародній олімпіаді з математики, фізики, біології або хімії, потрібно глибоко вивчити не один предмет, а їхню систему. Тому що, наприклад, без математики не буде ні фізики, ні хімії. Усі олімпіади базуються на хорошій освіті. І це означає, що потрібен не один учитель (нехай навіть найгеніальніший), а сузір'я педагогів, спроможних закласти міцний фундамент для майбутніх перемог. І такі колективи є далеко не в кожній школі. Тут дуже важлива політика адміністрації — чи збирає вона талановитих учителів, пестить їх і плекає, стимулює матеріально, чи бере участь навчальний заклад в олімпіадному русі або відправляє когось на районну олімпіаду «для галочки» — раптом станеться диво й учень переможе.

Як журналіст, котрий спеціалізується на освіті та науці, я багато писала про реформу школи. І дотепер мені здавалася правильною ідея, що до дев'ятого класу не має бути жодної профілізації в школах — усі однакові, усі йдуть за реєстрацією. Це справедливо, антикорупційно, гуманно (зарано говорити про профілізацію, коли дитина ще сама не знає, чого хоче). Але готуючи матеріал про олімпіади, я замислилася. Для олімпіадників важливі саме ліцеї, які відкривають таланти та знають як їх шліфувати, — талановита молодь кучкується біля таких місць. Напевно, тут потрібні гнучкі рішення.

Усі переможці міжнародних олімпіад за останні десять років вчилися не у звичайних загальноосвітніх школах, а в ліцеях Києва, Харкова, Львова та Одеси. Хтось скаже: ну звичайно, це ж ліцеї великих міст, у них інші можливості. Так, якоюсь мірою це правда. Але є переможці з Кременчука, Маріуполя, Коростишева.

«Як вибрати школу для дитини? Та просто береш список переможців міської олімпіади й дивишся, де вони вчаться», — радить Ірина Алабушева, мати переможниці міжнародних олімпіад відразу з кількох дисциплін Насті Альохіної.

«Боюся, зрівнялівка угробить олімпійський рух», — каже народний учитель, завуч відомого київського ліцею «Поділ» Світлана Вест, яка підготувала не одного «міжнаровця». «Коли після дев'ятого класу в школі розпочнеться спеціалізація, готувати до олімпіад уже пізно», — стурбована тренер української команди з біології Олена Соляник.

Та хоч якими талановитими були б учителі, самі вони не можуть підготувати дітей до олімпіад. Потрібні ще тренери. Зазвичай це колишні учасники міжнародних олімпіад або викладачі вишів. Але щодо останніх, то, на жаль, вони не завжди готові бути волонтерами, як учителі, та, що називається, рвати серце за результат.

«У деяких школах відкривають математичні гуртки або факультативи, туди запрошують викладачами студентів, — каже керівник команди математиків Богдан Рубльов. — І діти стають небайдужими до математики, а ось науковці в таких гуртках — це, швидше, виняток. Занадто вони примхливі. Попросиш їх позайматися з дітьми — масово відмовляються. Хоча іноді можуть провести разову акцію — таке собі шоу, або прийдуть, коли декан їм скаже: «Іди, попрацюй».

Олена Соляник розповідає: «Я веду гурток біології в київському Палаці творчості, у мене там є лабораторія, але потрібні тренери-вчені. Офіційно голова нашого журі — викладач університету. Але коли закінчується Всеукраїнська олімпіада та відібрані діти на міжнародну, він та його колеги складають руки. Діти з року у рік просять допомоги, але зрештою підготовка до олімпіади лягає на їхні плечі. Університетські викладачі від цих дітей фактично відмовилися, проведуть з-під палки півтора заняття й усе. Потрібно шукати тренерів, які викладають не шаблонові затерті курси, а сучасні».

Але є, звичайно, серед учених і викладачів вишів й ті, хто вкладає всю душу в олімпіадний рух. Такі, як доктор фізико-математичних наук, професор (КНУ ім. Шевченка) Богдан Рубльов, доктор хімічних наук, професор (Інститут високих технологій) Дмитро Волочнюк та інші.

До речі, про біологію, — це єдина дисципліна, з якої Україна за десять років не привезла жодної золотої медалі. Чому так? Олена Соляник каже, що на це є кілька причин. Велика проблема — відсутність матеріальної бази та спонсорів для її створення. І на державу, як ви вже зрозуміли, тут сильно не покладешся. «Біологія — наука практична, її не можна вивчити за книжками, — каже Олена Соляник. — Нині топ у біології — високі технології, молекулярна та клітинна біологія, біоінформатика. А їх на пальцях не поясниш. Потрібні спеціальні умови, лабораторії з обладнанням і реактиви. До речі, реактиви я, як і деякі мої колеги, часто купую сама. І виходить, що ми готуємо дітей до того рівня, до якого можемо. У нас були і є діти, які могли привезти золото. Але привозимо в основному бронзу, іноді срібло, тому що немає можливості готуватися на всі сто».

Дуже допомагають олімпіадному руху спонсори. Це колишні учасники олімпіад і відповідальні бізнесмени (дякую, що такі є). Але не тільки. Наприклад, збірну математики підтримують українська діаспора в Каліфорнії та асоціація випускників українських вишів у Швейцарії. А ще спонсорами олімпіад іноді доводиться виступати батькам. Якщо немає меценатів, то саме на їхні плечі лягають витрати на хороших лекторів, харчування-проживання на тренувальних турах тощо.

Тобто в той час, коли триває жорстка конкуренція між країнами в сфері технологій, битва за мізки, у нас один викладач сам купує реактиви, а інший — шукає спонсорів, щоб провести збори талановитих дітей. А водночас десь в «Нафтогазі» виплачують премії в півмільярда. І на «Великому будівництві» у тендерних міжсобойчиках держава викидає сотні мільйонів. А навіщо їх заощаджувати?

Однак не все так сумно: всупереч усім складнощам, наш олімпійський рух не тільки виживає, а й розвивається і є дуже навіть конкурентоспроможним. Наші діти гідно виступають на олімпіадах, а команду математиків з США та команду хіміків із Франції тренують наші колишні «міжнарівці». Про це мені з гордістю розповіли їхні українські вчителі.

І тут логічно перейнятися іншим питанням: де вчаться переможці олімпіад, чи залишаються в Україні? Відстежити всіх медалістів за десять років складно, тому я обмежилася тими, хто привіз золото. Багато — уже за кордоном. Особливо ті, хто старший, хто відзначався на олімпіадах давно.

Зрозуміло, що наука в нас не в ціні. І майбутнє там, за кордоном, набагато перспективніше. «Усі, хто їде вчитися за кордон, не повернуться, — сказала Олена Соляник. — А їдуть багато. З моїх біологів-олімпіадників в Україні не залишилося нікого старшого за другий курс. Усі виїхали. А що їм тут робити? Біологія в Україні відстала від світової настільки серйозно, що безглуздо вчитися тут. Діти хочуть бути в топі, зростати, розвиватися, іноді сперечатися з викладачем, вони добре знають іноземну мову й можуть читати публікації в зарубіжних виданнях. Але в наших вишах їх нічого вчити. І вже зараз діти з мого гуртка біології (а це в основному олімпіадники) подають мотиваційні листи до провідних університетів світу».

А ось у математиків і хіміків ситуація краща. Світлана Вест зазначає: «Хіміки частіше залишаються тут. З молодших курсів у них є можливість працювати. Навчаються переважно в Інституті високих технологій (там конкурсний бал вищий, ніж на міжнародні відносини) або на хімфаках КНУ ім. Шевченка, ХНУ, ЛНУ. Працюють у науково-виробничому об'єднанні «ЄНАМІН», розвиваються й отримують пристойні гроші».

Богдан Рубльов каже: «Я не сказав би, що всі математики їдуть. Деякі починають навчання в Україні, а вже потім переводяться за кордон або вступають там до магістратури. Там їм допомагають студенти — вихідці з України та наші колишні «міжнарівці». Але я знаю й тих, хто повернувся з-за кордону. Ось зараз двоє моїх вихованців — сімейна пара — приїхали знову до України, хочуть допомагати готувати дітей до олімпіад».

Чому їдуть? Як розповідає сама молодь, тому що це можливість займатися наукою ще в університеті, слухати сучасні курси відомих професорів із усього світу.

Настя Альохіна, яка закінчила бакалаврат МІТ та поступила на PHD у Технологічний інститут Джорджії, розповідає: «У МІТ є одна дуже потужна фішка: крім навчання, тут можна відчути справжню науку. Навіть на бакалавраті можна взяти участь у справжній дослідницькій роботі як помічник аспіранта або навіть професора. А крутих досліджень у стінах цього університету проводиться, як відомо, дуже багато. Плюс є численні можливості для розвитку крім навчання».

Студенткою МІТ Настя стала не одразу, спочатку вступила на прикладну математику до КНУ. А після першого курсу поїхала до США. Ірина Алабушева пояснює: «У МІТ дуже котируються олімпіади. І щороку з усього світу туди беруть 18–20 олімпіадників — вихідців з інших країн. Вони зараховуються за переведенням (трансфером). Багато учасників міжнародних олімпіад користуються цією можливістю: вступають тут на перший курс, а через рік-два трансфером переводяться до МІТ. Три українці-математики так виїхали цього року».

Що має зробити держава, щоб підтримати олімпіадний рух?

Напевно, це запитання риторичне. Насамперед — розпочати фінансувати олімпіадний рух у повному обсязі. І це не тільки кошти на поїздки та збори, стипендії переможцям, лабораторії й реактиви, а й гідні премії вчителям за кожного переможця олімпіади, хороші гонорари авторам унікальних збірників завдань для підготовки до олімпіад.

«Якщо вчителів стимулюватимуть, тоді й молодь піде працювати до шкіл, — каже Богдан Рубльов. — Допоки педагоги, які займаються олімпіадами, злидарюють, нічого не вийде».

Тим, хто цього року привіз медаль із міжнародної олімпіади, хочеться поспівчувати. Сподіваюся, на тлі спільного захоплення від перемог наших талановитих дітей МОН таки схаменеться й виправить ситуацію.

 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК