ВИЩА ОСВІТА. Є ПРАВИЛА ГРИ

Нещодавно ВР прийняла Закон України «Про вищу освіту». З проханням прокоментувати деякі його положення ми звернулися до заступника державного секретаря Міністерства освіти і науки Михайла Степка.

— У законі виписано чіткі стандарти вищої освіти трьох рівнів — державні, галузеві та стандарти, що встановлюються вищим навчальним закладом. Чи не внесе це певний хаос у процес навчання і чи не вплине на його якість?

— У змісті освіти, тобто у її вимогах, є те, що повинні виконувати всі. Це, скажімо, вивчення історії України, державної та іноземної мов. Але кожній галузі властива своя специфіка. І, нарешті, кожен вуз має свій науково-педагогічний потенціал, свої наукові школи, які різняться між собою. Та й студенти різні. Отже, вищому навчальному закладу дано право вибирати те, що потрібне студентам і викладачам. Тому єдиний Держстандарт розділений так, щоб від цього навчальний процес не тільки не втрачав якості, а навпаки — набував повноти і професійності.

— Тепер з приводу того, хто має призначати ректорів. Ця стаття у законі, як я зрозуміла, стосується в основному вузів недержавної форми власності?

— Суттєві зміни стосуються вузів усіх форм власності, але ви праві, що ми виділили недержавні. Бо раніше у недержавному вузі ректора призначав власник. Скажімо, я організував вуз і я ж призначив себе ректором, або — свою дружину. Тепер ректор вузу будь-якої форми власності призначатиметься власником, але на підставі рішення вищого колегіального органу вищого навчального закладу. Це дозволить покращити професійний рівень керівників вузів, особливо в закладах недержавної форми власності.

— У статті 27 записано, що вузам ІV рівня акредитації дано право створювати свої підрозділи за кордоном. Тобто узаконено те, що вже відбувалося нерідко без відома міністерства...

— Не просто узаконено — встановлено порядок, за яким можна створювати такі підрозділи українських вузів за кордоном, як і підрозділи вузів зарубіжних країн в Україні. Тепер на це буде потрібен дозвіл Міністерства освіти і науки.

— Розголосу набула ст.23 закону про обмеження обсягів прийому на перший курс вищих навчальних закладів державної та комунальної форм власності студентів, які навчатимуться за кошти фізичних та юридичних осіб. Це рішення народних депутатів пов’язане зі зменшенням місць державного замовлення, на що чимало з них нарікають. Якою була позиція міністерства при голосуванні цього питання у Верховній Раді?

— Одразу скажу, що кількість місць за держзамовленням не зменшувалася, а останніми роками навіть збільшувалася. Причина полягала в іншому. Багато державних вузів, користуючись популярністю їхніх спеціальностей, на платні місця набирали студентів більше, а то й значно більше, ніж за держзамовленням. Тому більшість народних депутатів ставили питання так: це — державний вуз чи приватний? Мовляв, він має «свого» капіталу більше, ніж державного. Це неправильно, адже капітал — не тільки зароблені вузом кошти від студентів-платників, а й будівлі, матеріально-технічна база, бібліотечний фонд тощо. Та парламентарії наголошували саме на цьому аспекті.

З другого боку, вони вважали, що, порівняно з колишніми радянськими часами, ми погіршили можливість вступу до вузів талановитих, але не-спроможних платити людей. Профспілки звернули увагу на інше. Мовляв, ректори набирають багато студентів на платні місця, не збільшуючи штату науково-педагогічних працівників. Відтак, їхнє навантаження збільшується, і від цього потерпає якість навчального процесу, а гроші тим часом ідуть на всілякі ремонти... До речі, щоб цього не було, ми у законі обмежили кількість годин для вузів I—II рівнів акредитації — 720 годин, III—ІV рівнів — 900 годин. Але, на мою думку, у певної частини депутатів з цього приводу існують партійні установки, а в діях окремих з них, мабуть, можна розгледіти лобіювання інтересів недержавного вектора освіти.

— Отже, за логікою, вони, так би мовити, виграли процес. Тоді має бути і той, хто програв?

— Звичайно. Студенти, які раніше вступали на платні місця у державні вузи, тепер муситимуть іти у приватні. Таких ні багато ні мало — близько 25 тисяч юнаків та дівчат... Кому це вигідно? Державі — ні, студентам — ні, бо якість навчання у більшості державних вузів усе-таки вища. Крім того, студенти державних вузів, котрі навчаються «на відмінно», мають можливість перейти на безплатне навчання. Але переконати в цьому більшість народних депутатів ми не змогли. Єдине, що вдалося зробити, — це відкласти у часі дію статті до 2003 року. Тобто, цьогорічна вступна кампанія залишиться незмінною.

— Відомо, що у законі відпрацьоване питання і щодо оплати навчання.

— Так. Раніше студентові на початку навчального року говорили, що він мусить сплатити, скажімо, 1000 доларів за рік. Але минав певний час, виходила, скажімо, постанова про підвищення тарифів на електроенергію, і студентові говорили — тепер ти мусиш заплатити не 1000, а 1200 доларів. Тепер оплата за весь термін навчання законом встановлюється щорічно з урахуванням інфляції за весь попередній календарний рік, і що важливо — оголошується у пресі. Тобто, кожному студенту на момент його вступу доводиться жорстка ціна за весь період його навчання.

— Ще одна стаття закону, гадаю, теж зацікавить читачів: у ній істотно змінено процедуру обрання та призначення ректора. В основу покладена вимога — обов’язкове володіння українською мовою. Але ж відоме всім і таке: у багатьох вузах чимало викладачів, володіючи державною мовою, продовжують читати лекції російською. Навіть коли є українські підручники.

— На мою думку, якщо керівник навчального закладу говоритиме і викладатиме державною мовою, то й інші за ним потягнуться. Цьому процесові сприятимуть і об’єктивні моменти, скажімо, те, що більшість студентів педагогічних вузів, практично вся загальноосвітня школа навчаються українською. Сприятиме цьому і омолодження колективів шкіл. До речі, в цій самій статті встановлюється граничний вік претендента на посаду ректора — не більше 65 років. І обирається він на 5, а для національного — на 7 років, а потім знову нарівні з іншими претендентами бере участь у новому конкурсі. Іншою статтею встановлено граничний вік і для кандидатів на посаду декана — 60 років.

— Чому, на вашу думку, закон «Про вищу освіту» так довго йшов до своїх «споживачів»? І що б ви як куратор цієї галузі хотіли бачити в новому законі?

— Закон сам по собі дуже складний. Навіть у складі Комітету з питань науки і освіти були абсолютно різні підходи до реалізації освіти, рівня автономії вузів, рівня демократизації освітнього процесу. Одні вважали, що ректорів треба обирати без втручання міністерства, інші — навпаки. Одні вважали, що треба взагалі заборонити платне навчання, інші — в жодному разі. Тобто різні політичні сили стояли інколи на зовсім полярних позиціях. А потім ще й час від часу мінялися керівники та виконавці... І все-таки прийнятий закон вніс відчутну стабілізацію, об’єднав багато нормативно-правових документів і поставив головне на рівень законодавства. Тобто, незалежно від того, мінятиметься уряд чи прийдуть нові керівники у міністерство — змінити щось без грунтовних підстав буде неможливо. Доведеться міняти закон. Отже, ми отримали, так би мовити, правила гри і ними керуватимемося.

Щодо моїх побажань. Хотів би більше розписати в законі статті про післядипломну і дистанційну освіту. Скажімо, об’єднати основну освіту з післядипломною, відпрацювати модульність програм, тобто фактично створити базу для освіти протягом життя. По-друге, розписати чітко і прозоро все, пов’язане з вузами I—II рівнів акредитації.

— Але ж із часом можна буде внести правки до закону?

— Можна, але не обов’язково. Бо нині ми вже працюємо над кількома важливими документами — концепціями післядипломної та дистанційної освіти, а освіту дорослих взагалі хочемо відпрацювати окремим законом.

***

У нашій розмові з М.Степком, звісно, ми не могли охопити всіх нововведень, серед яких — обов’язкове створення у національних вузах наглядової ради, розширення прав органів громадського самоврядування вузу та факультету, створення органу студентського самоврядування вузу, право вищого навчального закладу вести економічну діяльність, купувати майно, користуватися банківськими кредитами. Зафіксовано також норми бюджетного фінансування підготовки фахівців, аби на кожні 10 тис. населення України припадало не менше 100 студентів технікумів, коледжів та 180 студентів університетського рівня. Але, як повідомив Михайло Степко, реалізацію цього положення відкладено до 1 січня 2005 року... Причина «банальна» — нестача державних коштів.

А взагалі, як на мене, впорядкування фінансових справ ще не раз вимагатиме перегляду тих чи тих статей закону. Скажімо, хоча б у тій його частині, де йдеться про оплату навчання. Адже не секрет, що «розцінки» на цей вид послуг у нас перебувають далеко не на цивілізованому рівні. Оплата ж навчання, у кожному разі, має відповідати його якості. Тож настав час визначати рейтинги для вузів усіх форм власності. Потребує перегляду і соціальний захист студентів: найталановитіші з-поміж них повинні мати пільги як у державних, так і в приватних навчальних закладах.