«Ви хочете сказати, що українські вчителі — істерики та істерички, тупі скандалісти?»

Від редакції. Нещодавно у ZN.UA вийшла стаття юриста ГО «Батьки SOS» Романа Бондаренка «Побори, форма і зарплата вчителів: десять міфів про школу». Вона спричинила бурхливі дискусії серед батьків і вчителів. І оскільки попередня публікація відображала погляди батьків, редакція надала можливість висловитися вчителям. Що вони думають про шкільні міфи — розповідає вчитель сільської школи Михайло Девдера.  

Є ще та квітка чи ні? Що як баранець її з’їв?

А. де Сент-Екзюпері, «Маленький принц»

Як людина, трохи причетна до філології, маю зауважити: сам собою міф, як і схильність до міфологізації, — це і не добре, і не погано. Це те, що мусить існувати, як і раціональне світобачення. Просто у міфів і міфології є своя робота, яку «неміфи» (скажімо, раціонально-логічне чи наукове «пояснення») виконувати просто не здатні. Так, міф можна розвінчати раціональними засобами, але — не замінити: на місці розвінчаного з’явиться щось нове, так само міфічне за характером.

Автор статті «Побори, форма і зарплата вчителів: десять міфів про школу», як і кожна нормальна людина на своєму робочому місці, є творцем і розповсюджувачем власних міфів і упереджень. На мій погляд, у визначених шкільних міфах не все є однозначним, а дещо — й тенденційним.

Безумовно, я — теж носій упередженості й тенденційності. Сподіваюся лише на те, що зможу розглянути кожен запропонований міф із різних поглядів: учня, вчителя, директора, батька (троє дітей закінчували школу), дідуся (п’ятеро внуків з 1 вересня підуть у різні класи різних шкіл).

Отже, міф 1. «Вчителька — друга мама, школа — другий дім». Безумовно, такий погляд — перебір в умовах, коли школа є місцем зустрічі двох функцій — здобувача і надавача. Але, на щастя, школа, як і будь-який інший нормальний життєвий простір, — це місце зустрічі людей. Зустрічі дуже різнопланової за характером. Зустрічі, в якій, за М.Мамардашвілі, відбувається найголовніший процес — становлення тих, що зустрілися — Людини й людськості. Тому зведення суті цих стосунків до моменту «керівник — підлеглий» — це вже й не спрощення, а явне перекручення. Так, бачення дитиною в учительці другої мами багато до чого, не прописаного шкільними правилами, цю дитину несвідомо зобов’язує. Але так само зобов’язує і вчительку бачити в кожному своєму вихованцеві трохи свою рідну дитину. Габрієла Містраль у «Молитві вчительки» стосовно цього писала: «Дай мені стати матір’ю більше, ніж самі матері, щоб любити і захищати, як вони, те, що не плоть від плоті моєї».

Не бачу нічого поганого і в тому, що діти розглядають школу як другий дім. Вони мають прийти до того, що і вулиця, на якій живуть, і село, і країна, й ціла планета — це їхній дім. Щоб склалося «Я відповідаю за свою троянду» (Екзюпері), а не «какая-разніца».

Так, дім треба берегти, розбудовувати — творити. Разом із собою. «Побори» ж — це геть з іншої опери. Їм узагалі немає місця, якщо тільки громадяни повноцінно користаються своїми правами, а не втікають від них через гаманець, спрощуючи собі в такий спосіб життя. Уникаючи потреби творити його, вирощувати свою троянду. «Побори» — це відкупне від життя… Від необхідності втрутитися і змінити ситуацію. Це навіть не з імітації любові до школи — це суто з любові до власного комфорту.

Міф 2. Про гроші, яких немає, але які є. Я шість років директорував у сільській школі, де навчалося до 130 учнів. На підтримку матеріально-технічної бази цієї школи на календарний рік із місцевого бюджету виділяли аж 3 з невеликим гаком тисячі гривень (400 доларів на той час). І ні копійки більше. І це були єдині гроші на всі потреби, держава оплачувала лише роботу педперсоналу. За ці кошти можна було вставити три євровікна. А я мусив зробити повноцінний ремонт приміщення площею 3700 квадратів, закупити комп’ютери, інтерактивні дошки, оновити меблі, підрихтувати фасад, обладнати внутрішні вбиральні… Продовжувати?..

Міф 4. Про вчительську зарплату. Одразу скажу, що я теж не вважаю безперервне підвищення платні панацеєю, яка дуже серйозно вплине на якість навчання (британці навіть виявили «поріг», до якого варто збільшувати оплату праці педагога). Але ж і вчитель-злидня, який після педагогічної магістратури на чисту ставку отримує стільки ж, скільки техпрацівник із загальною середньою освітою (зараз це десь до семи тисяч), — це ж абсолютне безглуздя!

depositphotos/ALesik

Міф 5. Про прибирання дітьми в школі. Це вже цілковитий міф, бо сьогодні ніхто з дітей, відповідно до чинного освітнього законодавства, не зобов’язаний прибирати у школі, як це було за радянських часів. Щоправда, школа може вписати щось на цю тему до свого статуту. І якщо батьки на те вписане погодяться (а без їхньої згоди жоден статут не може бути ухвалений), то нехай і претензії мають насамперед до себе.

Міф 6. Про беззахисність учителів. Формально в нас захищені абсолютно всі. Реально — тільки ті, хто має відповідну «вагу», скажімо, для потенційної судової тяганини. Чи має її простий смертний та ще й совісний учитель? З власного досвіду скажу: він швидше піде з роботи, ніж поскаржиться… Інша річ — дипломований хамлюга. Але то вже не вчитель. За суттю.

Міф 7. Про шкільну форму, яка дисциплінує... Упродовж минулого тижня якраз читав враження наших колишніх громадян про те, як їхнім дітям ведеться у школах Німеччини, Ізраїлю, Канади… Кажуть, що форма там — дисциплінує. Що робить у нас — не знаю, бо не бачив її на тутешніх учнях чи не всі останні 30 років. Знов-таки, як і у випадку з прибиранням, що носити чи не носити, вирішується статутом школи, а статут благословляють батьки.

Міф 8. Авторитет учителя впав. На жаль, це не міф, це — реальність. І не треба розказувати, що причиною падіння авторитету є те, що різко зросла (без участі вчителів і школи, звісно ж!) кількість тих, хто вміє читати й писати, а отже, вчитель — уже не єдиний грамотій на всю околицю. Не знаю, скільки до того доклав учитель, скільки — влада, скільки — учні, батьківська спільнота та ЗМІ. Не вивчав. Але в нас скандальних відеосюжетів — навалом. Чому? Хтось цим хоче показати, що українські вчителі — всуціль агресивні некваліфіковані істерики та істерички, тупі скандалісти? Що серед них немає сухомлинських, амонашвілі, шаталових? Неправда, вони є. Але от саме їх чомусь «не з руки» показувати в новинах і різних тематичних передачах, про них чомусь не прийнято знімати фільми й крутити зняте (як колись про того ж Шаталова) в найсприятливіший для перегляду масовим глядачем час. Хіба таку однобокість не можна розглядати як певну цільову дію, орієнтовану на повне знищення авторитету вчителя в соціумі? І це ж не день-другий триває, а майже два десятиліття день при дні.

Міф 10. Діти зараз не такі. Це теж не міф, а реальність. На цю тему — купа закордонних досліджень. Так, діти не такі. Звісно ж, їхня «нетакість» — це не гіршість і тим паче не привід для виправдання непрофесійних дій учителя, якщо такі є. Але й аргумент-паралель із пацієнтами, яких лікарі мусять приймати з усіма їхніми болячками, — дуже слабенький. У терапії ж не беруться лікувати психічно хворих? А якщо у когось проблеми з зубами, але він подається на прийом до андролога, зчиняє там дебош і переконує медперсонал, що краще знає, де в нього коріння лівого кутнього, — йому ж не стоматолог надаватиме допомогу...

І на завершення… Так, міфам вірять і завжди віритимуть більше, ніж законам. Така вже природа людська. Тому їх не розвінчувати треба, а творити й використовувати. На благо, а не на шкоду, як це потужно роблять сьогодні ЗМІ у всіх галузях нашого життя. В освіті — чи не найперше.

Більше статей Михайла Девдери читайте за посиланням.