Університети мусять стати автономними

Західноєвропейські й американські університети традиційно є автономними освітніми закладами, котрі виховують вільних, думаючих і відповідальних людей. Тож стосовно цієї гідної традиції всі українські вузи теж мусять бути автономними не декларативно, а реально. Організаційною основою автономності є виборність, а отже підконтрольність керівництва викладацькому складу. Вибори ректора, деканів факультетів (директорів інститутів), завідуючих кафедрами мають проходити не рідше одного разу в три (максимум п’ять) років, причому одна особа не може обіймати адміністративну посаду більше двох строків. Висування має бути вільним, а голосування — таємним, у якому беруть участь усі викладачі вузу (факультету, кафедри).

Обраний керівник наділяється повноваженнями підбирати собі команду: ректор призначає проректорів і складає повноваження разом із ними, а заступників декана призначає декан. Раду вузу складають ректор, проректори, декани та їхні заступники, директори НДІ, котрі входять до складу вузу, та їхні заступники. Відповідно, до ради факультету входять декан, його заступники, завідуючі кафедрами та їхні заступники, завідуючі профільними відділами НДІ. До компетенції рад входить контроль за доцільністю управлінських рішень і за витратою коштів. Решта питань — у компетенції кафедр.

Вуз самостійно, без додаткових погоджень, складає навчальний план і програми навчання, приймає рішення про номенклатуру спеціальностей, бере участь у міжнародному співробітництві, виданні та розповсюджуванні навчальної та методичної літератури. Реальна оплата праці ректорів, деканів, завідуючих кафедрами, яка зараз, як відомо, суттєво перевищує розмір офіційної ставки, не повинна різнитися від оплати праці викладачів, аби стимулювати прихід на адміністративні посади винятково осіб, що мають виражені адміністративні здібності.

Зв’язок із наукою та промисловістю

Узвичаєною світовою практикою є залучення здібних і зацікавлених студентів до занять наукою. Але щоб із цього був хосен, викладачі самі мають тримати руку на пульсі сучасної науки. Західні університети забезпечують цю умову вимогою до викладачів брати участь у рейтингових конференціях і публікувати статті в рейтингових журналах. Причому від викладачів очікують винятково інтелектуального внеску, а всі необхідні матеріальні витрати покривають за рахунок спеціального фонду наукових досліджень. Приміром, у Массачусетському технологічному інституті такий фонд складає близько 500 тис. доларів у розрахунку на одного (!) викладача на рік. Цікаво, що 80% цього фонду складають кошти, отримані з державних федеральних джерел фінансування.

При цьому слід чітко розуміти: результати дослідницької діяльності діляться на два класи: наукові досягнення в прикладній і фундаментальній галузях (інакше кажучи, отримання нового знання про явища природи, алгоритми розрахунку, моделі тощо) і так звані розробки, результатами яких є нові речовини, процеси, технології... Очевидно, що розробки не можуть і не повинні бути основним предметом вузівської науки. Їх слід проводити і фінансувати окремо, на замовлення і за засоби, надані інноваційними фірмами, зацікавленими у використанні цих розробок. На жаль, розуміння необхідності такого розмежування не є в нас загальноприйнятим. Адже, як показує аналіз, більшість виконаних і захищених у нас дисертацій з технічних наук описують саме розробки, а науку в них майже не розвивають.

Причини такого становища зрозумілі: у нас практично ніколи не було, та й зараз ще немає, інноваційних фірм. Крім того, досі не працює механізм захисту авторських прав. От і виходить, що захист дисертації залишається єдиним способом просунутися у своїй професійній області — що для інженера, що для лікаря... Нормалізувати становище нелегко, з огляду на мізерність витрат держави на науку. Але якщо виділяється коштів мало, то особливо великого значення набуває ефективність їхньої витрати. Вирішенням проблеми могло б стати об’єднання вузів, академічної та залишків державної прикладної науки за допомогою включення НДІ (повністю чи частково) до складу національних вузів у вигляді наукових підрозділів — можливо, на засадах подвійного підпорядкування, але з обов’язковим залученням студентів магістратури, аспірантури і викладачів до виконання наукових тем.

Вузи мають взаємодіяти з промисловістю за допомогою курсів спеціалізації робітників промисловості і за допомогою розробки нових технологій на замовлення інноваційних фірм і підприємств.

Викладачі

Комплектування вузу викладачами має здійснюватися за конкурсом, як це формально і передбачено чинними положеннями. Однак по закінченні першого виборного строку, якщо немає ніяких протипоказань, розумно переводити викладача на постійну роботу, оскільки ніякі конкурси на заміщення «зайнятого» місця реально не працюють.

При цьому давно час відмовитися від практики присвоювання наукових звань міністерством освіти. Така система «міністерських звань» уже призвела до того, що люди, котрі обіймають адміністративні посади і зовсім не читають лекцій, масово стали професорами (і цю абсурдну ситуацію недавно навіть закріпили офіційно, внесенням відповідного пункту в міністерське положення). Натомість має бути встановлений простий і чіткий зв’язок між званням і суттю виконуваної роботи. Так, професором університету є викладач, котрий має учений ступінь, читає основні курси спеціальності і веде дипломників. Викладач, який читає курси для неспеціалістів — доцент. А той, хто асистує лектору в проведенні лабораторних і практичних занять — асистент. Підготовку аспірантів слід відносити до наукової праці і виконувати її повинні викладачі, котрі мають учений ступінь або обіймають посади старших наукових співробітників за сумісництвом, або старші наукові співробітники зі ступенем, котрі за сумісництвом працюють викладачами. Таким чином, звання викладача цілком визначається тією роботою, яку він виконує. До речі, аналогічну реформу вже здійснили майже всі східноєвропейські країни, що перебували у сфері радянського впливу.

Непорушною має бути норма про оплату праці за навчальну діяльність, записана в законі про освіту (зарплата доцента мусить бути адекватна дворазовій середній зарплаті по промисловості). Низька оплата викладацької праці не лише сприяє тому, що студенти в тій чи іншій формі купують своє незнання, а й призводить до відчуженості викладача від студента (мається на увазі досить поширена ситуація, коли після відчитаних лекцій викладач змушений «бігти» на другу, а то й третю роботи).

Підставою для звільнення викладача може бути його невідповідність вимогам, котрі стосуються участі в дослідженнях і публікаціях (якщо такі вимоги будуть підкріплені й фінансово), а також досягнення пенсійного віку (утім, цей рубікон може бути відсунутий років на п’ять). При цьому треба було б подбати про те, щоб викладачі-пенсіонери мали реальну можливість читати спеціальні курси в різних університетах, причому не обов’язково у своєму місті. Для здійснення цієї ідеї необхідно передбачити невелику, але стабільну частку в навчальних планах усіх вузів, виділену саме на такі лекційні курси. Щоб пропозиції не залишилися на папері, необхідно створити механізм з урахування та включення до навчальних планів на поточний навчальний рік усіх бажаючих брати участь у цій програмі викладачів-пенсіонерів. Гарно прислужитися тут може Інтернет за допомогою спеціального веб-сайту, курируваного відповідним підрозділом міністерства освіти.

Фінансування

На сьогодні у світі існують три основні системи фінансування вузів: плата за навчання, бюджетне фінансування та змішана. З огляду на матеріальний стан нашого суспільства і традиції, державні університети України мають одержувати бюджетне фінансування. Не можна допустити подальшого поділу суспільства, закривши доступ до освіти для бідних, а їх в Україні — переважна більшість. Розмір фінансування можна прямо пов’язати з числом тих, хто навчається, тобто, по суті, даючи гроші не університетам, а студентам на навчання в конкретному університеті. Важливо, щоб у будь-якому разі фінансування вузу здійснювалося окрім міністерства освіти — зрозуміло, у рамках прийнятого законодавства і нормативів.

Джерелами додаткового фінансування вузів можуть стати спеціалізовані курси для промисловості і приватних осіб, а також контрактне навчання іноземних студентів. Не будемо забувати, що однією з головних цілей створення загального європейського освітнього співтовариства є спроба направити в Європу потік іноземних студентів із країн Азії й Африки, котрий зараз тече до США. Україна не може бути виключеною з цього процесу.

Окремим (поки що дуже проблематичним) джерелом фінансування є науково-дослідні роботи й інженерні розробки, здійснювані в стінах вузів. Крім того, непогано було б ввести в практику обов’язкове підготування кожним із викладачів конспектів лекцій і методичних матеріалів із викладених курсів, видання їх університетом і продаж усім студентам з урахуванням у витратах усіх видатків, включаючи оплату праці з підготування цих матеріалів. І оскільки ці навчальні матеріали призначені для студентів «свого» вузу, то такий продаж не порушить безприбутковий характер вузу. До речі, цю практику широко застосовують у багатьох західних університетах, тож вона не тільки допомагає студенту в освоєнні матеріалу, а й закладає основи професійної бібліотеки майбутнього фахівця.

Дистанційна освіта

Дистанційна освіта — одна з найперспективніших форм як базової очної, так і післядипломної освіти. Головною привабливою особливістю дистанційної освіти є доступність у будь-якому куточку країни і навіть за кордоном без необхідності додаткових витрат на утримання приміщень, бібліотек, гуртожитків тощо. При такому способі навчання вся навчальна інформація легко піддається контролю, а процес оцінювання засвоєного матеріалу строго формалізований. Дистанційна освіта надає учням максимальну свободу, натомість вимагаючи мотивації та самодисципліни.

Україна вже відстає в процесі освоєння цієї важливої освітньої можливості. На сьогодні не лише російські, а й американські вузи пропонують нашим людям доступні послуги повноцінної дистанційної освіти російською мовою за цінами, рівними середній вартості контрактного навчання у нас. Зволікання в цій сфері призведе до втрати зростаючої частини абітурієнтів. Водночас, надаючи повноцінні освітні послуги на основі сучасних телекомунікаційних технологій за порівняно невисоку плату, ми можемо залучити до освіти не лише наших громадян, а й студентів із третіх країн. Слід зазначити, що без державної підтримки дистанційна освіта розвиватиметься довго і важко. Щоб зрушити справу з мертвої точки, варто було б увести процедуру спрощеної, дешевої реєстрації та ліцензування окремих «віртуальних університетів», які створили б конкурентне середовище традиційним університетам і стимулювали б процес, перевівши його зі стадії розмірковувань на кшталт «а чи підходить це нам?» — в область практичного використання технології.

* * *

Автори запропонували тільки загальні ідеї та конкретні заходи. Ми розуміємо, що однією з основних перешкод на шляху модернізації вищої освіти є опір багатьох представників ректорського корпусу, який став за останні роки практично безконтрольним і кревно зацікавленим у збереженні статус-кво. Не в захваті від змін будуть і чимало вузівських професорів, які давно й успішно перебиваються читанням малозначних курсів чи десятиліттями обіймають виключно адміністративні посади. Неприйняття реформ може бути і з боку МОН. Причини цілком зрозумілі — небажання втратити звичні адміністративні важелі. Всі ці «суб’єктивні труднощі» породжують тенденцію симулювання реформ і бажання усе залишити так, як є, навівши лише косметичний блиск.

Об’єктивними труднощами на шляху реформування системи вищої освіти є недостатнє фінансування науково-дослідних робіт, відсталість української промисловості, відсутність зв’язку між ступенем освіченості та рівнем оплати праці. Але якщо нічого не робити зараз, то ці «об’єктивні труднощі» лише посилюватимуться. Реальним органом, який просуває реформу, могла б стати спеціально створена для цієї мети громадська рада, для роботи в якій слід запросити відомих, прогресивно мислячих людей «із досвідом, мізками і совістю».