Станіслав Ніколаєнко: «Я не квапився б посипати голову попелом»

Вже перші хвилини розмови з міністром освіти й науки Станіславом Ніколаєнком показали: революції в системі освіти не буде — новий керівник віддає перевагу еволюційному шляху.

Скажімо, боротися з головним противником нового уряду — корупцією — новий міністр, начебто, має намір рішуче, але «розмахувати шаблею» не збирається. Його формула виглядає приблизно так: створення об’єктивних умов, за котрих неможливо брати хабарі, плюс підвищення зарплат і статусу освітянина.

Не відбудеться кардинальних змін і в ряді інших ключових моментів, у тому числі в шкільних програмах і підручниках (принаймні у найближчих планах цього немає). Як видно, пріоритети визначатимуться виходячи з основного курсу уряду на євроінтеграцію.

Для входження в європейські інституції, серед яких і приєднання до Болонського процесу, від нас передусім вимагають змінити систему оцінювання знань школярів і студентів, зробити доступною всесвітню інформаційну мережу Інтернет, а також більш демократичною всю систему освіти. От у цих напрямах і варто, напевно, очікувати найсуттєвіших змін. Не випадково серед перших кроків міністра були накази про нові критерії оцінювання діяльності шкіл і про інформування громадськості з приводу євроатлантичної інтеграції України.

Не передбачається, як це можна було припустити з програми уряду, і активна участь церкви в справах шкіл і вузів. Ніяких спеціальних уроків і ставок міністр священнослужителям не обіцяє. Духовність освіти Станіслав Ніколаєнко трактує як підвищення уваги до становлення особистості дитини. Долати ж морально-духовну кризу в суспільстві він має намір зверненням до народних і сімейних традицій, а також особистим прикладом і відповідальною поведінкою всього уряду: коли наші слова не розходитимуться зі справою, це послужить потужним стимулом для всього суспільства.

Однак перед журналістами новий міністр демонструє енергію, оптимізм і велике бажання «підняти» підвідомчі йому сфери освіти й науки. Про свої плани на посаді міністра С.Ніколаєнко сказав ось що:

— Програма-мінімум: щодня — корисна справа. А програма-максимум — повернути науці й освіті втрачений авторитет, зробити їх пріоритетами для держави.

— У програмі уряду освіта, поряд із духовністю та культурою, віднесена до основних пріоритетів діяльності. Чи означає це, що у нас нарешті з’явилася чітка концепція розвитку системи освіти?

— Звісно, така концепція існує. Ми розробили п’ять пріоритетних напрямів розвитку освіти й науки нинішнього року, що потребують серйозного реформування. Це — якість і доступність освіти, створення високодуховного виховного середовища, сприятливих умов роботи для вчених і вчителів, демократизація освіти і, нарешті, розвиток усього суспільства на базі нових знань.

— Власне, нічого нового: про те, що нам потрібно щось змінювати саме в цих напрямах, говориться давно.

— Риторика дійсно залишилася колишньою, однак розуміння проблеми сьогодні зовсім інше. В основі отримання олігархічними колами надприбутків лежав трикутник, сторонами якого були влада, дешеві сировина та робоча сила. Це стримувало розвиток науки й техніки, впровадження у виробництво нових технологій і ефективне використання природних ресурсів. Навіщо впроваджувати нову розробку вчених, яка підвищує продуктивність праці, коли можна заробити більше, найнявши за копійки додаткових робітників?

Саме такою ідеологією і пояснювалося ставлення до науки й освіти в державі. Якщо, відповідно до закону, на освіту мали виділятися 10% ВВП, а на науку 1,7%, то у нас фактично виділяли до 5% і 0,3—0,4% відповідно. Сьогодні необхідно шукати інші джерела розвитку суспільства, а тому в основі має бути принципово інший трикутник: освіта, наука та виробництво. Саме вони дозволять державі виробити таку кількість технологічних рішень, з допомогою яких воно стане розвиненим і багатим. На розвиток цих пріоритетних галузей і будуть спрямовані реформи.

— Дотепер усі вони мали радше косметичний характер.

— Згоден. Тому заміна строків навчання дітей у школах, системи оцінки знань — із 5-бальної на 12-бальну не головне: зміни повинні бути якісні. Для початку ми повинні виконати ст. 53 Конституції України і ст. 61 Закону «Про освіту», де говориться, що на освіту з бюджету має виділятися не менше десятої частини ВВП, а також закон про науково-технічну діяльність. Зрозуміло, відразу змінити норми фінансування не вдасться: від попереднього уряду нам дісталася порожня скарбниця. Але цього року, приміром, реально довести рівень фінансування освіти до 6%, наступного — до 7%, так само можна зробити й у науці. Наступні кроки будуть спрямовані на підвищення якості освіти.

Але я не хочу концентрувати увагу лише на бюджеті. Треба диференціювати фінансування науки й освіти. У США в приватних університетах частка плати за навчання становить 35—40% бюджету вузу, а в Україні — 55%. Ми змінили закон про податок із прибутку, завдяки чому освіта отримала ресурс у 3 млрд. грн. Аналогічно слід вчинити і з дослідницькою діяльністю.

— Сьогодні не тільки діти не готові починати навчання із шести років, а й сама школа не готова їх прийняти. Часто вчителі початкових класів навіть не знайомі з психологією цього віку.

— Батьки мають право відправляти дитину до школи і з семи років. А взагалі у нас методики роботи із шестирічками були розроблені ще 1969 року.

— А як бути з насиченістю шкільної програми? За 12 років діти проходять, по суті, те, що раніше вивчали за 10. При цьому шкільні підручники перевантажені масою непотрібної, складної для розуміння учнів інформацією. Чи буде переглянуто шкільні програми?

— Ну це зовсім не так. Нині кожні рік-півтора інформація оновлюється повністю, знання змінюються миттєво. Твердження, що багато речей у шкільних програмах «непотрібне», — необ’єктивне. Адже ще К.Ушинський казав, що розум — це система добре відібраних знань. Тому в усій Європі в середній школі навчання відбувається не менш як 11—13 років. Зміни в законі про загальну середню освіту передбачають перегляд програм з участю вчених-академіків і провідних спеціалістів.

— Може, краще за участі найбільш досвідчених учителів? Адже саме вчені написали підручники, які з труднощами розуміють навіть випускники вузів.

— Вчителі готують ці програми. Необхідно вести широкий суспільний діалог, переглядати й удосконалювати програми та підручники. Слухати при цьому будемо всіх, а чинити — як треба: на жаль, сьогодні забагато тих, хто необгрунтовано думає, що розуміється в сфері освіти, а отже має право давати нам поради.

— До речі, у чому, на ваш погляд, українська система освіти поступається західній?

— Я не квапився б посипати голову попелом. Наші програмісти, наприклад, одні з найкращих у світі. У компанії «Майкрософт» українці перебувають на четвертому місці за участю в підготовці програмної продукції. Хоча проблем дійсно дуже багато. Передусім, це матеріально-технічне забезпечення навчальних закладів і впровадження нових інноваційних технологій навчання. Ми, приміром, поставляємо в школи комп’ютерні класи (сьогодні їх мають дві третини середніх шкіл). Але єдиної освітньої мережі немає, свого освітнього порталу немає, учні шкіл і студенти вузів не можуть повноцінно користуватися комп’ютером, оскільки більшу частину інформації вони по-старому шукають на паперових носіях. Це все одно, що дати людям телефони, але не побудувати АТС...

Недавно я побував у бібліотеці одного з вузів Кіровоградської області: студенти, як і піввіку тому, шукають потрібну літературу за паперовою картотекою, у той час як не тільки картотека, а й самі підручники, журнали, наукові монографії та посібники повинні бути в електронному вигляді. От вам якість і доступність знань. Тим часом студент повинен мати можливість користуватися тією ж бібліотекою через комп’ютер, встановлений у гуртожитку, як це робиться в Національному технічному університеті «КПІ», де в гуртожитках уже встановлено півтори тисячі комп’ютерів. Тому найближчим часом почнеться робота з упровадження в навчальний процес інформаційних технологій, створення науково-освітнього порталу, відновлення технічних засобів навчання.

— Якість знань забезпечується, як відомо, не лише доступом до інформації, а й здатністю школи чи вузу організувати навчальний процес, практику, надати досвідчених кваліфікованих викладачів. Кількість останніх не така вже велика, на відміну від університетів і філій вузів, які з’явилися останнім часом.

— Боротьба з псевдоосвітою також відноситься до першочергових завдань. (Хоча справа ця може коштувати голови будь-якому міністру!) В Україні налічується 966 вузів, із яких III—IV рівнів акредитації — власне університетів — 347. При цьому 233 із них державні, а 114 — приватні. Окрім самих вузів у країні діє ще близько тисячі їхніх філій. Для порівняння: у Франції налічується близько 80 університетів.

За такої кількості вищих навчальних закладів усе нерідко зводиться до примітивної черги за дипломами. У зв’язку з цим незабаром обласні та районні управління освіти, регіональні ради ректорів, а також громадські організації почнуть серйозну перевірку вузів і їхніх філій, і, гадаю, більшість сумнівних «лавочок» буде закрито. Вже на минулому засіданні Державної акредитаційної комісії ми закрили два вузи і 38 філій.

— А як бути з доступністю освіти? Багато людей не мають можливості навчатися, оскільки освіта стала платною в усіх вузах — не тільки в сумнівних. У нас, наскільки я знаю, існувала квота: 51% студентів вузи повинні набирати на безкоштовну форму навчання, а решту — за гроші.

— Фактично 2003 року за держзамовленням вступили близько 37% абітурієнтів, а торік — узагалі 35%. Наш уряд хоче домогтися, щоб уже найближчим часом хоча б кожен другий вступав за державною квотою.

— Один час широко дискутувалося питання, чи потрібна нам така кількість молодих людей із вищою освітою.

— Давайте звернемося до закордонного досвіду. У США сьогодні дві третини випускників шкіл вступають у вищі навчальні заклади. Японія проголосила вищу освіту доступною практично для всіх. І як живуть ці країни? Освіта сьогодні — не розкіш, а об’єктивна вимога часу. Чому ми повинні цього боятися? Дослідження показують, що приблизно 30—40% випускників шкіл без збитку для себе й економіки держави можуть здобути вищу освіту. У нас же, до речі, на 10 тис. населення припадає усього 429 студентів, у той час як у європейських країнах ця цифра значно більша.

— Можливо, варто максимально спростити систему вступу у вузи: приймати всіх бажаючих, а після першого курсу проводити жорсткий добір?

— Є й така пропозиція, у тому числі її вносила і наша фракція СПУ. Так, до речі, сьогодні чинять у Франції. Ми, звісно, змінимо систему вступу до вузів, але підемо більш традиційним шляхом. На мій погляд, найефективніший шлях — перейти до системи незалежного зовнішнього тестування. Учень закінчує школу і складає іспити викладачам, які не мають жодного стосунку ні до його школи, ні до вузу, в який він має намір вступати. Звісно, помилки неминучі, але їх буде значно менше, аніж за нинішньої системи.

— Такий експеримент за підтримки міжнародних фінансових організацій проводиться у нас уже кілька років.

— Торік тестували більш як п’ять тисяч чоловік, а цього року планується понад десять. Тому вже нинішнього року ми дозволимо ректорам із непрофільних предметів зараховувати оцінки, отримані за результатами тестів. А з профільних вузи якийсь час зможуть проводити вступні іспити самостійно, оскільки може вийти, що за результатами оцінок абітурієнтів буде більше, аніж зможе прийняти вуз.

— Отже, лазівка для суб’єктивного відсіву все ж залишиться? А як бути з тим, що шкільні програми й ті, за якими приймають вступні іспити у вузи, не уніфіковані? Аж до того, що дитина може, приміром, прекрасно розбиратися у фізиці, але не знати університетських вимог до оформлення задачі, і через це отримати незадовільну оцінку.

— У законі про вищу освіту записано, що прийом у вищі навчальні заклади здійснюється в рамках державного стандарту про загальну середню освіту. Тому в програму вступних іспитів вузу не може бути закладено більше, аніж вивчають у середній школі. Однак такі порушення далеко не рідкість. На мій погляд, це не що інше, як замасковане хабарництво: можна просто взяти гроші і поставити гарну оцінку, а можна підняти планку на вступних іспитах, подолати яку зможуть лише ті, хто попередньо займався з репетитором із цього ж вузу або відвідував підготовчі курси — тобто так чи інакше заплатив за свій вступ. Ми, звісно, будемо уважно стежити за прийомом вступних іспитів, але остаточно позбутися цього явища можна лише з допомогою незалежного тестування.

— Виходить, нинішнього року більшості абітурієнтів ще доведеться платити — нехай і в «цивілізованій» формі?

— Ми спробуємо хоча б частково виключити суб’єктивний чинник при вступі і проводити вступні іспити у формі тестування — у березні буде підготовлено відповідні рекомендації вузам. Скажімо, написану абітурієнтом роботу в його присутності з допомогою сканера вводитимуть у комп’ютер, кодуватимуть і відправлятимуть на оцінювання людям, які не мають стосунку до даного вузу. Деякі наші вузи вже мають подібний досвід: наприклад, Києво-Могилянська академія, Тернопільський педагогічний університет, Львівський національний університет. Найближчим часом я маю намір зустрітися з ректорами вузів і сподіваюся, що вони мене підтримають.

— А коли планується повністю перейти на незалежне зовнішнє тестування?

— Я за те, щоб зробити це сьогодні. Але на впровадження системи потрібно мінімум 17 млн. грн. Якби ми їх отримали зараз, то перейшли б на нову систему оцінювання знань вже 2006 року. Але квапитися не варто: необхідно все досконально вивчити, виявити недоліки, відшліфувати.

— Проблемою при вступі у вуз може бути не лише невідповідність програм, а й слабкий рівень знань, здобутих у школі, — головним чином, не через відсутність комп’ютерів, а через низьку кваліфікацію вчителів.

— Незалежне тестування знань учнів планується проводити не лише після закінчення школи, коли ми можемо лише констатувати факт, а й по закінченні початкової школи й основної середньої. Крім того, існують і поточні перевірки (міністерські або районні управління освіти), які тепер теж стануть незалежними. Приміром, в Англії, якщо школа за результатами перевірки не дала потрібний рівень знань, керівництво і педагогічний колектив реформується.

— Яким чином сьогодні можна звільнити некваліфікованого вчителя, якщо він не порушує трудову дисципліну?

— Елементарно. Робиться об’єктивний зріз знань учнів, проводиться додаткова атестація вчителя і приймається рішення: відповідає він своїй посаді чи ні. Та такий вчитель і сам піде. Запитання в іншому: а хто прийде на його місце?

Якщо сьогодні ставка професора у вузі (після підвищення з 1 січня) 750 грн., доцента — 720 грн., учителя після університету чи педагогічного інституту 320, а досвідченого, вищої категорії — 396 грн., то хоч би скільки ми говорили про честь, совість, відповідальність, результату не буде. Поки зарплата в школі не досягне (як того вимагає закон) у середньому 900 грн., а у вузі 1800—2000, ми не зможемо залучати в систему освіти талановиту молодь, вимагати від учителів підвищення кваліфікації, творчого ставлення до роботи.

— Тобто будемо чекати поліпшення економічної ситуації в країні?

— Чому, ми й зараз щось робимо. Скажімо, недавно підвищили розмір надбавок за класне керівництво, перевірку зошитів і завідування кабінетом. Цього року буде повернуто 800-мільйонний борг освітянам. Сьогодні обговорюємо з міністром фінансів В.Пинзеником, як можна підвищити вчителям зарплати на 10% (не виключено, що вдасться на 20—30%). Шукаємо можливості для підвищення стипендій студентам педагогічних вузів, є пропозиція зараховувати в педагогічний стаж роки навчання — це дозволить їм раніше одержувати надбавки до зарплати. У Верховну Раду подано проект закону про те, що преміювати вчителя можна в значно більшому розмірі, аніж це дозволялося раніше.

Існують й інші можливості стимулювати вчителя. Наприклад, виплачувати підйомні після закінчення вузу. Далі, відповідно до Закону про освіту, 3% від усіх витрат місцевого бюджету на освіту можна направляти в спеціальний фонд, а потім використовувати на соціальний захист учителів, у тому числі й на придбання для них житла. Словом, люди повинні бачити, що держава цінує їхню професію. Я, до речі, підготував проект указу Президента «Про підвищення престижності професії педагога», що передбачає багато кроків у цьому напрямі.

— Вже кілька років ми говоримо про приєднання до Болонського процесу, щось навіть зроблено. Які подальші кроки в цьому напрямі?

— 19 травня в Норвегії буду доповідати про готовність України до приєднання до Болонської декларації. Основні умови ми виконали, і нам дають час до 2010 року для вдосконалення певних механізмів і моделей вищої та середньої освіти. Гадаю, особливих складнощів у нас у цьому плані не буде.

Хоча деякі проблеми залишаються. Перша — це участь студентів у дослідницькій роботі. У нас же 30—40% університетів навіть за звітами не ведуть наукові дослідження. Є проблема й у законодавчому полі. Нам потрібно поступово з чотирьох кваліфікаційних рівнів — молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст і магістр, переходити на два — бакалавр і магістр. Перший навчатиметься три-чотири роки, другий — п’ять років і матиме професійну або академічну спрямованість. Тут саме зрозуміло, чому ми перейшли до 12-річної середньої школи: частина освітніх предметів перейде в старшу школу.

— Одна з вимог Болонського процесу — демократизація освіти, із приводу чого сьогодні точаться широкі дискусії. Про що конкретно йдеться?

— Демократизація освіти передусім передбачає участь у навчальному процесі громадськості. Скажімо, директори шкіл повинні щороку звітувати про свою роботу на педагогічній раді за участю батьків і старшокласників — представників шкільного самоврядування. Якщо ця рада порушить питання про незадовільну роботу директора, завуча чи вчителя, то органи управління освіти повинні будуть розібратися і вжити відповідних заходів. Такі зміни в законодавство вже підготовлені.

У технікумах, ПТУ і вузах цю норму вже введено: директори та ректори щороку звітують перед громадськістю, а посада ректора і зовсім стала виборною. Зміни до Закону про вищу освіту передбачають, що не менше 10% студентів повинні входити до складу органів, які обирають керівника, і стільки ж — у вчені ради, котрі вирішують поточні питання. Хоча голос колективу поки лише дорадчий: міністр може укласти договір із тим із кандидатів, хто набрав третину голосів (навіть якщо інший отримав більший відсоток визнання).

— Посада ректора у нас узагалі стала довічною — завдяки тому, що було скасовано віковий ценз для кандидатів.

— Це вже Конституційний суд постарався: скасував вікові обмеження! Але зараз ми пропонуємо внести зміни в закон, які обмежують вік ректора 70 роками.

Певні демократичні зміни повинні відбутися й у науці.

— Є думка, що існування освіти та науки під одним міністерським дахом — не на користь останньої...

— Тут питання не в одному даху, а у ставленні держави до цієї проблеми. Говорити про те, що міністерство «обділяє» науку, смішно. Бюджет затверджується парламентом не однією загальною цифрою на освіту й науку, а по окремих статтях: на середню школу, вищу, на наукові дослідження. Тож навіть якщо виділити науку в окреме міністерство чи комітет, грошей більше не стане. Тому сьогодні необхідно шукати механізми підтримки фундаментальних і прикладних досліджень.

Для вищої школи такий механізм ми знайшли: внесли зміни в законодавство, якими всі витрати підприємств на освіту (наприклад, фінансування навчання майбутніх працівників) можна включати у валові витрати. Раніш оплачувати навчання можна було лише з прибутку, до того ж на цю суму нараховували 25-відсотковий податок. Природно, це було не вигідно. Нова ж поправка дозволить зробити вкладення в освіту вигідними і, за нашими підрахунками, залучить близько 3 млрд. грн. додаткового фінансового ресурсу.

Аналогічні зміни необхідні і для залучення коштів підприємств на наукові дослідження, комерціалізацію наукових розробок — із тисячі реєстрованих у нас патентів лише шість доходять до виробництва. У Фінляндії реалізація патентів становить 30%, а доходи і роялті від ліцензій на патенти у нас у перерахунку на одного громадянина становлять 0,9 долара на рік, у Росії — 10 доларів, а в США — більш як 150!

Необхідно серйозно зайнятися інноваційною політикою, реорганізацією державного інноваційного фонду, створити умови для нормальної роботи технопарків — сьогодні працюють лише одиниці. У найближчих планах — створення українського фонду винаходів, який стане своєрідним посередником між бізнесом і наукою: оцінивши науковий винахід, експерти фонду зможуть допомогти в пошуку зацікавленого підприємства або сприяти в отриманні кредиту для самостійного впровадження розробки. Можуть бути й інші варіанти підтримки: використання потужностей технополісів, технопарків або венчурних фондів (працюють на ризиковому капіталі).

Вже є деякі напрацювання за програмою «Старт» для малого бізнесу, що лише зводиться на ноги і шукають технологію, під яку можна взяти кредит і запустити виробництво. Маємо певний досвід співробітництва великих підприємств із технопарками.

— Все це добре для прикладних досліджень, а як бути з фундаментальною наукою?

— Вона, звісно, має фінансуватися з бюджету. Інтернет ніколи не був би винайдений, якби на інформаційне забезпечення Пентагона не виділяли сотні мільярдів доларів. Якби не увага держави, ніколи не зробили б свої відкриття в галузі нанотехнологій ні Річард Фейман, ні Ерік Дрекслер. Мінімум третина коштів на науку має йти на «фундаменталку». Але існуюча розпорошеність коштів на наукові дослідження шкодить справі. Як тут бути? У мене є дуже гарні задуми.

— Може, потрібно чітко визначити пріоритети і фінансувати їх відповідним чином?

— Пріоритетні галузі у нас формально визначено ще позаторік: серед них телекомунікації, нові матеріали, біотехнологія та інші. Вони занадто всеосяжні, автори хотіли нікого не скривдити. Але оскільки бюджетні кошти на ці програми виділяють мізерні, то, можливо, нам варто ще раз переглянути ці пріоритети.