«Спасіба за всьо, Допобачення»

Упродовж декількох років спостерігаючи за абітурієнтами, мушу констатувати, що вони стають дедалі менш грамотні з української мови. Так, «новоспечена» студентка залишила мені записку «Спасіба за всьо, допобачення». Я довго дивилася на цю писанину і не могла второпати, в чому корінь цього лиха. І не лише в дитині, яка справді програму з математики опанувала непогано. Дивлюся програму вступних іспитів з української мови. Що повинен знати нинішній випускник школи?

Виявляється, що цьогорічний абітурієнт, як і в попередні роки, повинен знати з української мови звуки мови, їх детальну класифікацію на приголосні і голосні, сонорні і шумні, дзвінкі й глухі, і так далі. Також його запитуватимуть про лексику, про пряме і переносне значення слів. Можливо, прискіпливий екзаменатор попросить навести з художньої літератури приклади вживання слів у прямому та переносному значенні, але це тільки можливо, бо ні певної кількості таких прикладів, ні прикладів фразеологізмів, синонімів, омонімів від школяра програма не вимагає. Натомість суцільна теорія. А далі — все про частини мови та речення. І зовсім мало про правопис тих-таки частин мови, розділові знаки в реченнях. Але ж знання мови — це не завжди знання морфологічних ознак та синтаксичної ролі, наприклад, прикметника. Це насамперед знання якомога більшої кількості самих прикметників із розумінням їхнього значення. Це правильне написання тих-таки прикметників. Це правильне відмінювання числівників. Це, зрештою, вміння компонувати ці слова у складні речення, а речення — в логічно вибудуваний текст.

Чи після опанування шкільної програми з української мови на виході зі школи наш випускник уміє все це? Середній — ні. І проблема не у школярах. Зрештою, і не в якості підготовки вчителів у національних педагогічних вузах. Наша вища школа, в тому числі й педагогічна, ніколи не пасла задніх. То, може, проблема у змісті підготовки? Можливо, варто змінювати акценти в самій підготовці з української мови? Адже в наших школах вивчають не мову, а мовознавство. Та й форма контролю знань у подальшому не сприяє тому, щоб мову в школі вчили з охотою. Вузи України в нинішньому році вимагали здебільшого грамотного написання диктанту. А диктант, як засвідчила практика його проведення, з ряду причин сьогодні далеко не є показником володіння українською мовою.

По-перше, його проведення має ряд об’єктивних недоопрацювань. Не зовсім зрозуміло, хто таку форму контролю має проводити: вчитель-філолог із багаторічним досвідом, але з поганою дикцією, як у класичному кінофільмі, чи будь-хто інший, хто не має проблем з орфоепією. Воно-то ніби само собою зрозуміло: якщо екзамен з української мови, то й екзаменатор — український філолог. Із власного досвіду знаю, що деякі ректори вищих навчальних закладів запрошують проводити диктанти не завжди філологів. Це не так страшно, однак не філологи часто й перевіряють диктанти, що унеможливлює об’єктивний результат.

По-друге, існує ряд факторів, які негативно впливають на результат написання диктанту, як, приміром, відсутність ідеального слуху в абітурієнта. А якщо він має ще й ваду слуху чи сів на задню парту в аудиторії на 200 чоловік?

По-третє, шкільна програма з української мови на виході зі школи аж ніяк не готує випускника до грамотного написання диктанту. Та невелика кількість годин з української мови у випускному класі, чесно кажучи, взагалі ні до чого його не готує.

Виходить: через відсутність з об’єктивних причин (так складені навчальні програми) знань абітурієнт втрачає своє право на вищу освіту, оскільки обов’язковим екзаменом при вступі є українська мова (диктант). Дуже часто бачиш серед вивішених результатів екзаменаційних іспитів із математики, наприклад, 38 балів із 40, а з української — 10 у кращому разі. Неякісна підготовка з української мови — це пряме порушення права на освіту. Конституція гарантувала кожному право на освіту. Як із фізики, так і з української мови.

У подальшому українську мову можна вивчати у вузі. Правда, лише тим, хто успішно пройшов випробування з української мови при вступі. Тривалий час я працюю за фахом філолога у вищих навчальних закладах. Не можна не помітити: існує, по-перше, однаковий підхід до вивчення української мови як на юридичному факультеті університету, так і в медичному вузі. По-друге, курс назвали «Сучасна ділова українська мова», відвели на нього аж 24 академічні години, напхали програму різного роду протоколами, заявами тощо. Очевидно, фахівцю з вищою технічною освітою декілька разів у житті доведеться написати текст заяви, автобіографії, характеристики, протоколу, але грамотно висловлювати свою думку, як усно, так і письмово, зобов’язаний кожен. Тому однаковий підхід до вивчення курсу ділової української мови як майбутніми юристами, так і студентами Державного університету інформаційно-комунікаційних технологій, м’яко кажучи, невиправданий. Випускникові технічного закладу швидше знадобиться знання фахової термінології, ніж довжелезні конспекти ділових паперів (контрактів, заяв-зобов’язань тощо).

Уже сьогодні не викликає сумніву: щось потрібно робити зі станом викладання державної мови в дитячому садочку, в середній школі, в університеті. Дитина, учень, студент чи аспірант мають виходити з певним багажем знань не про мову, а МОВИ.

Програма з української мови для загальноосвітньої школи повинна базуватися на тому, що, по-перше, учень — носій мови. По-друге, необхідно забезпечити йому можливість розвитку шляхом різноманітних програм, щоб, залежно від віку, кожен зумів вивчити той чи інший пласт мови, правил, текстів. Щоб наш випускник не цурався спілкування державною мовою на дискотеці і в пасажирському транспорті. Такий, збагачений мовними знаннями, громадянин, маю надію, своє багатство не приховуватиме, а навпаки — охоче демонструватиме.

Хто в Україні має можливість впроваджувати такі зміни, окрім Міністерства освіти і науки? Насправді є ряд академічних інститутів та державних інституцій, які теж могли б зробити вагомий внесок у справу державної ваги. Скажімо, власне «мовних» є два: Інститут мовознавства імені О.Потебні та Інститут української мови. Перша наукова установа покликана на теренах України впроваджувати науку про мову. Другу створено за часів незалежності. На жаль, колосальний досвід науковців сьогодні зовсім не використовується. Чомусь так повелося, що аспірантам дають теми, далекі від реальності, а мовознавство в Україні далеко не прикладне такою мірою, як, наприклад, математика. Власне, Інститут української мови мав би формувати мовну культуру суспільства і через наукові праці прикладного характеру. Саме там міг би з’явитися якісний підручник української мови для хіміків, тлумачний словник для зв’язківців.

Тоді б приклади мовного невігластва, подібні до наведеного вище, у нашому суспільстві не були типовими.