Шлях до якісної вищої освіти

У 2000 році Україна приєдналася до глобально визнаних "Цілей Розвитку Тисячоліття" і взяла на себе політичні зобов'язання щодо їх досягнення та реалізації до 2015 року. Серед восьми визначених цілей другою названо забезпечення якісної освіти впродовж життя. Як вона реалізується в Україні?

Якість вищої освіти розглядається насамперед як відповідність реальних освітніх потреб усіх суб'єктів освітньої діяльності (студента, регіональної освітньої системи, держави) отримуваному результату. Звідси випливають основні показники якості: задоволеність студентів і випускників рівнем набутої освіти; конкурентоспроможність на ринку освітніх послуг випускників та вищого навчального закладу, який надає освітні послуги.

Зрозуміло, що якісний рівень освіти дає змогу краще реалізувати себе на ринку праці.За даними Організації економічного співробітництва і розвитку, вища освіта в країнах Європи підвищує рівень доходів дипломованих фахівців не менш ніж у півтора-два рази. Відсутність такої кореляції в Україні накладає відбиток на мотивацію студентів при здобутті вищої освіти. Диплом, на жаль, розглядається лише як формальне підтвердження рівня освіти, а не як свідчення справжньої професійної кваліфікації.

За даними дослідження Фонду "Демократичні ініціативи" ім. І.Кучеріва, 70,5% респондентів оцінюють якість вищої освіти в Україні як низьку та середню. Результати соціологічного опитування, проведеного Інститутом економіки та прогнозування НАН України, свідчать: понад 70% майбутніх фахівців в університетах опановують певну сукупність знань, можуть їх шаблонно застосовувати, але не здатні вирішувати незнайомі для них завдання; 20% випускників українських вишів дуже погано орієнтуються в обраних професіях через власну недбалість і небажання вчитися; 10% - це випускники, які добре оволоділи методом самонавчання і самовдосконалення.

Ці факти свідчать про серйозну проблему в Україні. Зниження якості навчання може призвести до невизнання європейською спільнотою дипломів наших університетів, які не будуть спроможними пройти зовнішню експертизу. Наслідок - зниження мобільності їх студентів та випускників на європейському просторі.

Гальмують розвиток якості освіти і недостатня сформованість ринку освітніх послуг; брак механізмів орієнтації на потреби суспільства; недостатність науково-інформаційного і кадрового забезпечення вищої професійної освіти та її інноваційної бази.

Лише за рахунок розроблення стратегічної Державної програми відновлення професійного потенціалу України, а також реалізації програми перспективного і поточного прогнозування потреб виробництва у фахівцях з вищою освітою та програми інформування населення щодо прогнозних потреб на ринку праці можна подолати існуючі протиріччя.

На початок поточного навчального року фахівців з вищою освітою в Україні готували 854 вищих навчальних заклади усіх рівнів акредитації (2,5 млн студентів) та понад 1000 відокремлених структурних підрозділів, перенасичуючи регіональні ринки праці відповідними фахівцями. Такої практики немає ніде в світі, крім країн СНД.

Особливу занепокоєність викликають відокремлені структурні підрозділи вищих навчальних закладів з малочисельними кафедрами по 5-6 науково-педагогічних працівників, де нема єдиної наукової тематики і перспектив створення наукових шкіл та підготовки науково-педагогічних кадрів. Навантаження понад 900 годин, одночасне викладання одним викладачем по 5-6 іноді неспоріднених дисциплін - так організовується тут навчальний процес. Усе це відбувається на тлі масового дублювання спеціальностей, і випускники таких закладів утворюють черги в місцевих центрах зайнятості.

Окремо слід сказати про вищі навчальні заклади зі статусом "національні". Збільшення їх кількості призвело, на жаль, до нівелювання почесного статусу і створило додаткове навантаження на державний бюджет.

Доцільно було б розробити механізм позбавлення вишів статусу національного в разі невідповідності йому. А також зробити процедуру надання статусу відкритою і прозорою із залученням освітянської громадськості.

Є й інший варіант: взагалі відмовитися від будь-яких статусів і запровадити суспільне визнання навчального закладу за його рейтингом у загальнонаціональному моніторингу якості освіти.

Ефективними важелями впливу на якість освіти повинні стати ліцензування і акредитація. Їх завдання - створити дійові перепони неякісній організації процесу підготовки фахівців. Проблемним питанням є достовірність і об'єктивність висновків експертів. Причин цього, на мою думку, чимало. Це - недостатнє знання експертами нормативної бази, суб'єктивність при оцінці рівня забезпечення навчального закладу; певна корпоративність стосунків навчальних закладів і членів експертних комісій; безкарність необ'єктивних перевіряльників (при встановленні факту свідомої фальсифікації експертом результатів необхідно вилучати їх зі списку експертів міністерства).

Розв'язання проблеми якості вищої освіти передбачає широкий комплекс відповідних дій. Потрібна сильна і послідовна комплексна державна політика. Наважуся запропонувати низку необхідних основних заходів для забезпечення якісної освіти.

По-перше, реструктуризувати системи середньої загальноосвітньої профільної школи, професійно-технічної та вищої освіти в їх тісному взаємозв'язку, оскільки виник значний розрив між потребами суспільства та освітою.

По-друге, створити нові стандарти вищої освіти, адже лише за цих умов можна починати формування інноваційних програм, навчальних планів і діаграм підготовки бакалаврів, магістрів, докторів та реформування системи управління у вищій школі.

По-третє, вдосконалити трудове законодавство відповідно до двоступеневості вищої освіти (бакалавр-магістр), оскільки в Україні відсутня узгодженість освітньо-кваліфікаційних рівнів бакалавра і магістра з вимогами роботодавців. А також створити ефективну систему післядипломної освіти, яка б задовольняла потреби ринкової економіки.

По-четверте, усунути істотні диспропорції системи вищої освіти та вдосконалити мережу вищих навчальних закладів. Бо масовість вищої освіти породжує проблему якості. Ефективним шляхом до підвищення інституційної спроможності закладів щодо здійснення якісної підготовки, досягнення критичних параметрів їх основної діяльності, що не потребує додаткових інвестицій, потрібно визнати концентрацію, укрупнення дрібних, неефективних і безперспективних закладів, які вводять в оману і студентів, і батьків, і роботодавців, і державу щодо якості своїх дипломованих випускників.

По-п'яте, створити незалежну агенцію з оцінювання якості освіти, проведення сертифікованих освітніх аудитів. Визначити її статус, завдання і функції, розмежувати повноваження з центральним органом виконавчої влади з формування державної політики в галузі освіти. Оцінювання якості освітньої діяльності в Україні повинна бути відкритою та публічною процедурою, а результати перевірок і моніторингових досліджень мають бути відомі громадськості, замовникам і споживачам освітніх послуг.

По-шосте, розробити комплексні критерії оцінки якості освітнього процесу .

Розв'язання проблеми якості вищої освіти передбачає широкий комплекс відповідних дій. Потрібна сильна і послідовна комплексна державна політика, зокрема в перспективному прогнозуванні і практичному проектуванні національної вищої школи.

Немає сумнівів у тому, що лише завдяки консолідації зусиль державної влади та громадянського суспільства, формуванню реальної державно-громадської системи управління освітою можна здійснити реальні й ефективні реформи в освітній галузі.