ШКОЛА, ВІДКРИТА СУСПІЛЬСТВУ

Півтора місяця я провів у Японії. Мені пощастило стати першим українським учасником тренінгового курсу «Розвиток середньої освіти», організованого японською міжнародною кооперативною агенцією (JICA).

JICA щороку організовує навчання 8 тис. учасників різноманітних тренінгів з 140 країн світу. У кожному великому місті країни є JICA-центри, на базі яких проходить навчання. У Нагої, де я побував, розташований міжнародний центр Чубу — своєрідний Вавілон, у якому люди з різних країн не тільки вдосконалюють свої професійні якості, а й учаться жити разом, прагнуть зрозуміти японську культуру та культури інших країн.

«Розвивати людей, які створюють різноманітність», — так декларує своє головне завдання JIСА.

Імпорт ідей

Починаючи із місії 104 японців на чолі з міністром Топомі Івакурою до дванадцяти країн Західної Європи у 1871—72 рр., Японія прагнула запозичувати прогресивні ідеї (подібне турне проводив російський цар Петро І). Саме у 70-х роках ХІХ століття почалися перші освітні реформи, завданням яких було «поєднати японський дух із західним навчанням». Після Другої світової війни Країна вранішнього сонця не тільки змогла успішно адаптувати американську модель освіти, а й підсилити її, наприклад, моральним вихованням. Головне, що сприйняли японці із надбань західної педагогічної думки, — ідея дитиноцентрованої освіти. Американські «окупанти» дали їм право думати про індивідуалізм та вчитися бути особистістю, право будувати зорієнтоване на людину суспільство. «Свобода, індивідуальність, різноманітність» — три кити, на яких почала базуватись школа післявоєнної Японії. І зараз тамтешні педагоги, шукаючи відповідь на вічне питання: «Як вчити наступне покоління?», уважно придивляються до педагогічних надбань інших країн, прагнучи знайти там раціональне зерно, яке дасть добрі сходи і на японському ґрунті.

Наші колеги в Японії розуміють, що сучасний світ — не стільки змагання конкуруючих освітніх систем, скільки їх взаємозбагачення та поступове формування глобальної моделі освіти. Перехід від замкнутих національних систем освіти до відкритої транснаціональної — характерна риса нашого часу. Нова ера в освіті відчувається за такими ознаками, як перетворення Інтернету на глобальний освітній простір, посилена увага до вивчення світових мов, утвердження глобального педагогічного мислення… Головне для української освіти — не лишитись осторонь від цього вже незворотного процесу, не опинитись на ізольованому хуторі у світі, який став глобальним селом.

Японська школа сьогодні є не тільки визнаним лідером в інформаційних освітніх технологіях, а й прагне самостійно створювати технології виховання критично мислячої особистості, людини із сильним продуктивним мисленням. Якщо недавно японські педагоги зосереджувались на адаптації таких методів роботи, як навчання у групах, то зараз вони вже більше говорять про індивідуалізацію освітнього процесу, шукають та розробляють освітні технології, спрямовані на розвиток індивіда.

До освіти без кордонів

Японці прагнуть не тільки розширювати «експортний потенціал» власної освіти (у японських університетах навчаються десятки тисяч іноземців, активно просувається японська мова в США та інших країнах тощо), а й, наприклад, залучають до роботи у своїх школах учителів з англомовних країн. Як хороший приклад для наслідування, японські освітяни сприймають південнокорейський досвід організації overseas training (заморського тренінгу) для вчителів. Ці навчальні подорожі до країн Північної Америки, Західної Європи та Азії дають можливість самим педагогам краще вивчити іноземні мови, ближче пізнати інші культури, розвинути вміння порівнювати різні системи освіти. Цю програму з 1995 р. здійснюють муніципалітети, на рівні яких і відбувається відбір кандидатів на поїздку.

Не тільки японські чи південнокорейські освітяни мають змогу побувати у зарубіжних турне, а й, наприклад, рядовий інспектор міністерства освіти Камбоджі, Ванна Лор (мій колега по тренінгу) упродовж останніх років відвідав десятки країн. Це розширює горизонти, допомагає опановувати іноземні мови, сприяє появі «чуття єдиної родини» у глобальному масштабі і, зрештою, допомагає підготувати педагогічні кадри, які знають, що робити у власній країні.

Свій внесок у глобальну освіту робить і японське телебачення, яке показує світ, у якому культурний обмін стає нормою життя, транслює телеуроки іноземних мов.

Ще у 1984 році виник консультативний орган з питань реформування освіти при прем’єр-міністрі Японії. У 1987-му він визначив три основні напрями реформ: децентралізація замість централізації, різноманітність замість одноманітності, гнучкість замість жорсткості і закостенілості. Трьома відправними точками реформи стали: принцип особливої уваги до індивідуальності (вчити не всіх одному й тому ж, а кожного окремо, відповідно до його індивідуальних нахилів, розвивати індивідуальність); перехід до системи освіти впродовж усього життя (вчитися впродовж усього життя самостійно), побудова динамічної освітньої системи, адекватної епосі постійних змін (навчити жити в умовах постійних змін, адаптовуватися до мінливості оточуючого світу).

Програму освітніх реформ можна знайти на сайті міністерства освіти, науки, спорту та культури Японії (Монбушо): www.edu.go.jp. Цікаво, що в цьому документі серед конкретних завдань є не тільки такі традиційні формулювання, як «культивувати більше гуманізму і творчості», «зміцнювати зв’язок шкіл з індустрією та місцевими громадами», «продовжити створення мультимедійних ресурсів освіти», а й нетипові для нашого педагогічного словника фрази, наприклад, «підсилювати в дітей смак до життя».

«Родзинки» шкіл Країни вранішнього сонця

Звичайно, для мене як для директора гімназії найцікавішою складовою програми тренінгового курсу «Розвиток середньої освіти» були візити до японських шкіл. Почали ми із знайомства зі школою—філіалом Нагоя-університету. Перше, що впадає у вічі, — шкільна форма. Вона обов’язкова в усіх загальноосвітніх закладах Японії. Атмосфера на уроках досить розкута. На деяких заняттях, наприклад, з образотворчого мистецтва, панує те, що можна делікатно назвати «творчим хаосом». У школі є не тільки маса стаціонарних комп’ютерів, а й компактні ноутбуки. Так, ми відвідали цікавий урок домашнього господарювання, на якому діти за допомогою ноутбуків проектували будинок своєї мрії.

Переважають рухливі форми уроків. Зокрема урок музики є одночасно і уроком фізкультури. Після занять вся школа танцює на подвір’ї традиційні японські танці, готуючись до шкільного фестивалю.

«Сільська» старша школа Каміока вражає своїми розмірами та оснащенням (для 327 учнів вибудовано кілька супермодернових приміщень спеціальний будинок для семінарських занять, спортивний корпус, чудові майстерні для вивчення індустріальних технологій, науковий корпус, гуртожиток для учнів, хореографічні зали, величезні стадіони і комп’ютери, комп’ютери, комп’ютери) і красою навколишньої природи.

У цій школі учні мають змогу обирати один із п’яти профілів навчання: гуманітарний, природничо-науковий, спортивний, інформаційних технологій та напрям індустріальних технологій. Є і досить широкий перелік предметів за вибором (серед них знаходжу досить оригінальний — «Мій стиль життя»). Мінімальна кількість учнів у класі при вивчені цих предметів — 2, максимальна — 39 (ніяких проблем із оплатою праці вчителя, у якого навчається всього два учні, не виникає, адже наступного року цей предмет можуть вибрати 20 дітей). Відвідавши уроки «індустріальних технологій», переконуюсь, що дітей тут вчать працювати на роботизованому і комп’ютеризованому виробництві, не витрачаючи час на опанування такими «рудиментами» століття, що минуло, як молоток чи напилок.

Я не відкрию нічого нового, констатуючи той факт, що сучасна японська освіта — це, перш за все, інформаційні технології (ІТ) і електронне навчання (Е-навчання), але тих, хто вважає, що в японській школі комп’ютерів більше, ніж дітей, змушений розчарувати. Поки що більше учнів, але якщо темпи комп’ютеризацій будуть такими, як зараз, пройде небагато часу до того моменту, коли співвідношення школярі—комп’ютери стане один до одного. Сьогодні ж, наприклад, у Гіфу-префектурі кожна початкова школа має в середньому 26 комп’ютерів на 300 учнів, повна середня школа — 48 ПК на 350 учнів, і старша середня школа — 150 ПК на 900 учнів. Таким чином, співвідношення виглядає так: старша середня школа — 1 ПК на 6 учнів, повна середня школа — 1 на 7; початкова школа — 1 на 11—12.

Я мав можливість відвідати різні школи у кількох містах і селах цієї префектури і побачити на власні очі рівень їхньої насиченості найсучаснішою комп’ютерною технікою. Поставивши перед собою завдання знайти хоч один кабінет у неповній середній школі невеличкого міста Фурукава, де б не було комп’ютера, я нарешті дійшов до кімнати східних єдиноборств, підлога якої була застелена татамі, але й тут побачив у куточку чудо-техніку для вчителя фізкультури.

Звичайно, Японія досягла такого рівня оснащення шкіл не відразу. Упродовж останнього десятиліття щороку реалізовувався той чи інший дуже дорогий проект комп’ютеризації системи освіти. Зрештою, вони досягли того, що у 2001 році не залишилось жодної школи, яка б не мала доступу до Інтернету. Окрім цього, всюди є локальні комп’ютерні мережі, усі школи мають свої web-сайти. Зараз країна успішно рухається до нормативу 2005 року: два комп’ютери і комп’ютерний проектор у кожному класі кожної школи.

Як підкреслюють японські фахівці, шлях до Е-навчання та домінування ІТ у школі теж був нелегкий, адже і в них серед учителів було багато прибічників традиційних методів. Їм теж доводилося ламати стереотипи, і головне — послідовно, рік у рік, наполегливо реалізовувати широкомасштабні програми перепідготовки педагогічних кадрів. Так, у Гіфу-префектурі щороку близько 2000 учителів проходять перепідготовку з комп’ютерних технологій навчання на базі місцевого освітнього інституту (японський аналог наших інститутів післядипломної освіти).

Завдання вироблення в учнів навичок роботи на комп’ютері та навичок «навігації» у «глобальній павутині» не є самоціллю для японського вчителя. Головне — навчити учнів за допомогою ІТ вирішувати проблеми, реалізовувати проекти, знаходити потрібну інформацію у процесі вивчення всіх навчальних предметів. 105 годин роботи в Інтернеті — така середня норма на навчальний рік, яку забезпечує школа для кожного школяра. І, звичайно, японські діти активно використовують Інтернет в позаурочний час.

Привілей багатих

Технічне забезпечення освітнього процесу в японській школі не обмежується лише комп’ютерами. У кожному класі є телевізори і відеомагнітофони, музичні центри, телефон і навіть синтезатори. Усе це стало можливим завдяки солідному фінансуванню. Так у бюджеті 2002 року у Гіфу-префектурі річні витрати на одного учня складають: дитсадок — 5 437 дол.; початкова освіта — 6 566 дол.; неповна середня школа — 7 549 дол.; старша середня школа — 13 885 дол.

Річні ж витрати на навчання одного студента Нагоя-університету складають 35 тис. дол. Річний бюджет університету 585 млн. дол. Я не помилився — більше, ніж півмільярда доларів складає бюджет звичайного державного університету в м. Нагоя.

Чи можемо ми, українські педагоги, організувати навчання дітей у ХХІ столітті на прийнятному рівні при витратах на одного учня менше 100 дол.? Позитивної відповіді на це запитання не існує. За наших умов японський учитель, мабуть, зробив би харакірі, ми ж робимо освітнє «харакірі» всі разом. Доводиться з сумом констатувати: сучасна освіта стала привілеєм багатих націй. У бідних країнах, а ми, на жаль, належимо саме до цієї категорії, можна хіба що створювати острівці сучасної освіти, які, можливо, згодом розширяться до масштабів усієї країни. А поки ми «нидіємо» в невтішних умовах об’єктивної реальності, японці освоюють світ реальності віртуальної.

Наразі одним із важливих завдань японської школи і японського суспільства стає нейтралізація негативних аспектів комп’ютеризації й інтернетизації. Дуже гостро там стоїть і проблема перевантаження учнів Інтернетом.

Однією із причин надмірного занурення у світ Інтернету, наприклад, є прагнення дитини компенсувати брак батьківської уваги. І хоч нам ще далеко до цих проблем, слід усвідомлювати, що вони неминуче прийдуть.

Батіг і пряник

Зараз у Японії дискутують з приводу наміру реформаторів дати учням більше свободи і вільного часу. А поки йдуть дискусії, японські діти після уроків змушені йти до репетиторів, які допомагають їм краще підготуватись до екзаменів. Така прихована освіта, окрім перевантаження учня, призводить до появи проблеми нерівних можливостей у реалізації права на освіту. Якщо сім’я забезпечена і має змогу найняти приватних учителів, то шанси дитини успішно скласти вступні іспити до коледжу значно зростуть порівняно з дітьми із незаможних сімей.

В Японії залишається немало противників лібералізації освіти, які вважають, що ситуація в школі змушує не забувати батіг. Останнім часом зросла кількість дітей, які пропускають більше тридцяти днів упродовж навчального року, падає ентузіазм, дисципліна на уроках, зростає агресивність підлітків, неповага до дорослих, які роблять зауваження… Японське «покоління Х» не хоче так «тяжко працювати, як їхні батьки». Тож, як бачимо, проблеми нової генерації схожі як на Сході, так і на Заході.

Та попри критику, зараз у Японії проходить реформування системи оцінювання навчальних досягнень учнів, яка полягає у переході від «відносного» до «абсолютного» оцінювання з орієнтацією на мету освіти. Простіше кажучи, відносне оцінювання схоже на перегони, у яких завжди є переможці і є аутсайдери, тобто дітей порівнюють один з одним і ставлять найвищі оцінки тим, хто саме у цьому класі випереджає інших. Абсолютне ж оцінювання відстежує персональне просування учня до здобуття певних знань, у розвитку навичок критичного мислення тощо. Таким чином японські педагоги прагнуть не просто виставити формальну оцінку, а і стимулювати бажання вчитися.

До речі, у Японії бути вчителем — значить мати досить престижну роботу з оплатою від 1625 дол. до 3908 дол. на місяць (директор школи отримує зарплату від 3,5 тис до 4,5 тис. дол., професор університету близько — 5 тис. дол. на місяць). Щоб отримати роботу вчителя, слід пройти жорсткий конкурсний відбір, який відбувається на рівні «управління освіти» префектури (це письмові екзамени, інтерв’ю і перевірка практичних умінь), і триває два-три дні.

У японській школі усе ще домінують чоловіки, особливо серед викладачів старших класів, але поступово навчальні заклади середньої ланки рухаються до гендернозбалансованого устрою (у початковій школі 62,5 % учителів-жінок, у неповній середній — 40,6%, у старшій школі — усього 26,1%).

Суспільство, яке навчається

Ще один «секрет» успіхів японської школи — те, що вона не є ізольованою територією, на якій ведеться засів «розумного, доброго, вічного». Японське суспільство є соціумом, який навчається. Увімкнувши телевізор, ви відразу ж знайдете масу найрізноманітніших освітніх програм. Кожне японське місто теж є освітнім середовищем, яке дає змогу дитині вчитися і за межами школи.

У Японії освітня функція не покладається виключно на плечі школи, а є предметом спільної турботи муніципалітетів, бізнесменів, засобів масової інформації тощо. Тут школа відкрита суспільства, а суспільству прагне максимально сприяти школі.