Що заважає українським університетам стати міжнародними?

У 2020 році українська освітня система особливо часто наступала на граблі, які довгі роки сама ж собі й розставляла. Період пандемії розкрив багато проблем української освіти, одна з них — застаріла й відверто корумпована система супроводу навчання іноземних студентів. Тим часом іноземні студенти для кожної країни — це можливість інтернаціоналізації освіти, участь у програмах обміну та фінанси для вишів. У часи пандемії, коли студентів, які бажають приїхати навчатися в ту чи іншу країну, стає менше, між країнами й університетами розгорнеться справжня боротьба за студентів-іноземців.

Як же працює механізм їх зарахування в наші виші, що формувався роками? Фактично, іноземний абітурієнт не може просто так узяти і вступити до нас без посередників, навіть якщо він приїхав із благополучної країни. Для порівняння: у більшість країн Європи можна вступити на магістратуру на базі українського диплома бакалавра без посередників і з мінімальною бюрократією. У нас же міжнародних студентів супроводжує фірма-агент, в якої є відповідна ліцензія. Абітурієнт повинен отримати запрошення, візу, особисто приїхати в Україну, особисто подати документи, повернутися додому й чекати запрошення. Багато цих процесів мають корупційну складову.

На сам приїзд в Україну абітурієнти витрачають чимало нервів та грошей. Підготовка документів, переліт, оплата послуг посередників — це тільки видима частина витрат. Але, щойно потрапивши в нашу країну, майбутні студенти стають абсолютно безправними.

Навіть якщо абітурієнти-іноземці вже говорять російською мовою або українською, оформити будь-який документ вони можуть лише через посередника. Будь-яку дію (незапланований візит у деканат, скаргу на неналежну якість навчання чи запит на побутовий документ) теж треба узгоджувати з посередником. Найчастіше це позначається на студентові негативно. Його залякують відрахуванням, що означає втрату всього. Змінити фірму-контрактера, коли щось пішло не так, теж неможливо. Про це неодноразово говорилося, але віз і нині там. Однак хто б що не казав, а освіта — це бізнес, і до цього процесу має бути бізнес-підхід. Тому ніхто не заморочуватиметься якістю освітніх послуг та роботою посередників, головне — бізнес, зручний і для вишів, і для фірм-прокладок.

І ось грянув 2020 рік. Ще перед вступною кампанією, яка вперше відбувалася в умовах локдауну, ректори великих університетів забили тривогу: закриття кордонів, локдаун та утруднений фізичний доступ іноземних громадян в Україну ускладнили вступ абітурієнтів з інших країн. Зупинився приплив іноземних студентів, і обмілів потік грошей у бюджети університетів.

А тим часом прогресивні університети навчилися працювати дистанційно, і це стосується всіх університетів світу, що означає появу в іноземних абітурієнтів нових можливостей для навчання. Відбулися зміни на ринку освітніх послуг, а отже змінився й маркетинг для залучення абітурієнтів. Вони тепер можуть вибирати, в кого їм навчатися, перебуваючи вдома: в учених університетів України, Росії, Польщі, Казахстану чи, приміром, Німеччини. І, що цілком передбачувано, різко побільшало абітурієнтів, які бажають навчатися дистанційно. Абітурієнти зі США, Туреччини, країн Європи раптом зрозуміли, що є країни, в яких можна отримати освіту дешевше, не виходячи з власної кімнати.

Ректори українських вишів це розуміють і вже подали низку звернень у МОН із проханням внести цілком очікувані зміни до законодавства. Ці зміни орієнтовані на тих студентів, які вирішать приїхати в Україну й навчатися в наших вишах «очно». Серед пропозицій — спростити процедуру вступу, дозволити іноземним студентам працювати у вільний від навчання час, щоб на зароблені гроші вони могли покривати частину витрат, давати можливість повторно проходити курси замість відрахування, а найкращим студентам — стипендії для мотивації.

Та навіть якщо зміни до законодавства буде прийнято, це тільки половина справи. Завдання університетів — розробити та дати клієнтові найкращий продукт і розповісти, що їхня програма — найкраща й ціна відповідає якості.

Однак, попри найкращий менеджмент, ніхто не скасовував світових тенденцій, тому цілком очевидно, що студентів, які вирушають навчатися в іншу країну, в усьому світі меншає. Але тут можливий і гібридний формат: університети можуть організовувати вивчення теорії дистанційно у віртуальних класах у режимі реального часу, а вже на практичні рік-два запросити студентів в університетські лабораторії з обладнанням, потрібним для практики. Все-таки локдаун — це не назавжди і світ згодом повернеться до попередніх темпів мобільності.

Однак університети самі не впораються з новими викликами, якщо процеси зарахування іноземних студентів залишаться попередніми. Тут необхідна зміна законодавства. З нинішніми процедурами до нас ніхто не вступить на дистанційне навчання, а українська вища школа виявиться відірваною від глобальної академічної спільноти. Адже хто, як не іноземні випускники, стане потім у рідній країні амбасадорами української alma mater? Тож подумаймо про те, як оновити давно заіржавілі механізми зарахування до українських вишів.

Навіщо приїжджати особисто, аби подати документи, коли є безліч онлайн-засобів комунікації для проходження співбесід, вступних іспитів? Інша річ, що в такому разі корупційна складова процесу зарахування кане в небуття, а це комусь буде дуже невигідно. Та й не вийде вже у вишів халтурити й навчати іноземних студентів так «якісно», що на четвертому курсі англомовної програми вони заледве пам'ятають назву своєї спеціальності.

Який із українських вишів першим зрозуміє, що тепер усе інакше, що тільки гнучкі й сучасні рішення допоможуть українській вищій освіті загалом і кожному університетові зокрема утриматися на плаву, а не стати загумінковими вишами на узбіччі цивілізації? Який з українських університетів це зрозуміє і почне діяти?