Виклики для українських університетів: куди з них утікатимуть студенти?

Система управління вищою освітою сягнула своєї точки неповернення.

Від управлінської кризи постраждали навіть найстійкіші університети, у тому числі й Могилянка. Здається, що ось-ось вони дограються, але місяць за місяцем пробивається чергове дно. Картину доповнюють сотні повідомлень про неймовірний холод у корпусах та відсутність у гуртожитках мінімальних умов для комфортного мешкання студентів. 

А переважна більшість тямущої молоді все-таки хоче вчитися, і на цьому тлі соцмережі рясніють рекламою закордонних університетів. Причому вже неважливо, яких саме, адже прагнуть просто «навчатися за кордоном».

Як на це все дивляться потенційні абітурієнти, студенти і їхні батьки? У цьому матеріалі опишу загальний настрой та варіанти рішень для перспективної молоді. 

Варіант перший — щасливчики.

У багатьох університетах залишилися по-справжньому сильні кафедри, на яких талановиті викладачі-ентузіасти справді віддані своїй справі та, попри все, готують зі студентів справжніх професіоналів. Я особисто знайомий з такими особистостями і глибоко їх поважаю. Переважно вони працюють на айтішних кафедрах, хоча й не всі. 

Випускники шкіл, вступивши на такі кафедри, опиняються серед щасливчиків, здобувають добру фундаментальну підготовку, а потім ідуть стажуватися у партнерські компанії. 

Варіант другий: утікають за кордон зразу після школи. 

Якщо в батьків є бажання та можливість забезпечити проживання дитини в європейській країні, вони зразу орієнтують дітей на вступ у західних сусідів. А ті вже давно відчули тренд і агітують наших абітурієнтів на освітніх ярмарках через своїх представників.

Якщо ж батьки не можуть або банально не хочуть далеко відпускати своїх нащадків зовсім юними, а дитина явно налаштована на технічну спеціальність (не айтішну), вони просять чад перетерпіти чотири роки бакалаврату. На додачу підказують учити, крім англійської, ще й німецьку або французьку мови. Здогадалися, навіщо? 

Німецькі виші радо і безкоштовно приймають наших бакалаврів із хорошими оцінками на магістратури. Найбільш обдарованим виділяють стипендії на проживання і кишенькові витрати. А там зразу й робота в місцевому концерні. Різниця в зарплаті інженерів тут і там колосальна. Вгадайте, скільки їх повернеться додому.

Варіант третій. Айтішний.

Студенти терплять перші два роки, а на третьому курсі йдуть працювати в ІТ-компанії. Не підробляти, а повноцінно працювати, «підучуючись» і зрідка тішачи викладачів відвідуванням сесій. 

Виходить, університет виконує роль коледжу, бо без потужного пласту фундаментальних знань їхні випускники не можуть претендувати на ключові інженерні позиції. Ті, хто хоче розвиватися, займаються самоосвітою, але чимало їх жалкують, що колись пропустили базові дисципліни.

Варіант четвертий. Для гуманітаріїв. 

Вступивши на менеджерські/економічні спеціальності, студенти хутко розчаровуються в якості викладання. На жаль, саме з цим напрямом у нас у вишах найгірше, бо хороших управлінців мало, і викладати вони майже не хочуть. 

Студентам залишається шукати можливості для самоосвіти, і в цьому їм допомагають онлайн-курси від міжнародних університетів. Паралельно вони підтягують англійську. Багато хто потім іде в айті, бо там потрібні не тільки розробники, а й менеджери.

Врешті-решт, найчастіше українським університетам відводиться роль не освітніх і культурних центрів, а такого собі буфера для стрибка далі, що його вибирають або як тимчасове рішення, або від безнадійності. 

І це прикро, бо потенціал є, але немає системи, яка б реалізувала потенціал. Я вже багато писав про те, що потрібно, аби наша освітня система вибралася з болота. Тут же я описав, що загрожує університетам буквально завтра-післязавтра, якщо не вживуть заходів на державному рівні.

А поки чиновники думають, ми пильно дивимося у бік приватної онлайн-освіти, якій студенти радо віддадуть перевагу — паралельно або замість класичної державної, особливо на тлі сучасних трендів. 

Усі статті Едуарда Рубіна читайте за посиланням