Рафаель Бірман: "Українським університетам потрібна автономія"

Сперечаючись про те, які реформи потрібні українській вищій освіті, ми часто посилаємося на досвід Європи. А як насправді розвивається європейська вища освіта? Як ми зі своїми проблемами і реформами виглядаємо на її тлі?

Своїм поглядом на ці питання поділився в інтерв'ю DT.UA професор Рафаель Бірман, керівник проекту "Німецькі європейські студії", що здійснюється університетом ім. Ф. Шиллера (м. Єна, Німеччина) спільно з Національним університетом "Києво-Могилянська академія".

- В Україні досить багат о молодих людей отримує вищу освіту. Це вважається ледь не обов'язковим. А як у Німеччині?

- У Німеччині набагато менше молодих людей навчається в університетах. І я не впевнений, що поширеність вищої освіти свідчить про її якість. Тут багато залежить і від якості шкільної освіти. Остання у нас дуже розвинена. Ті, хто хоче вступити до університету, навчаються 12–13 років. Є диференціація між різними типами шкіл. Забезпечується профільність навчання. Якість випускних іспитів у школах (а отже, і знань випускників) дуже висока.

- Як відбувається відбір абітурієнтів до університету?

- Цим наші країни дуже різняться. Вищі навчальні заклади Німеччини мають автономію, тому вони повністю контролюють ситуацію з відбором студентів: самі вирішують, скільки місць виділити на навчання за певними програмами і яких студентів узяти. У нас немає єдиних правил вступу.

Один виняток - освіта для майбутніх учителів школи. У кожній землі Німеччини є свої правила вступу за цим напрямом. Оскільки педагоги - державні службовці у спеціальній сфері, то до відбору студентів і організації навчання за цим напрямом пред'являються додаткові вимоги.

Як відбувається відбір? Кожен університет вирішує сам. Є програми, на які низький попит. Тому на них беруть усіх, хто бажає навчатися. Там, де попит вищий, дивляться на оцінки випуску зі школи і беруть тільки найкращих випускників. Деякі виші відбирають студентів за вступними іспитами. Таких програм дуже мало - це переважно творчі спеціальності. Але іноді , хоча й дуже рідко, таке практикується й на інших програмах.

- Ви не боїтеся, що така свобода у відборі студентів відкриває можливості для корупції в університетах?

- Проблема корупції під час вступу пов'язана із загальною проблемою корупції в усій країні. Не можна сказати, що в Німеччині такої проблеми взагалі немає, але вона набагато менша, ніж в Україні. Кожен університет створює прозору процедуру вступу за чіткими, усім відомими правилами. У разі їх порушення абітурієнт може звернутися до керівництва університету або до цивільного суду. І матиме дуже великі шанси бути зарахованим на навчання за судовим рішенням. Незалежність юридичної системи і судів - ефективний спосіб вирішення проблеми корупції під час вступу.

Інша важлива умова боротьби з корупцією - фінансова незалежність університетів. Їм має бути до снаги створити такі умови, щоб їхні викладачі налаштували по-справжньому чесний процес відбору студентів.

Якщо викладачі мають низьку зарплатню і працюють, окрім університету, ще у трьох-чотирьох місцях - вони не концентруються на навчальному процесі (а отже, й на якості відбору студентів ). І потреба взяти щось від абітурієнтів на вступних іспитах у них набагато більша. Наші викладачі отримують значно вищу зарплатню, ніж українські колеги.

- Для того, щоб запобігти корупції під час вступу, в Україні запроваджено єдиний незалежний вступний іспит - зовнішнє тестування. Задумувався він спочатку як випускне і водночас вступне випробування. Тепер це лише процедура вступу. Чи є в Німеччині така практика?

- Питання освіти - справа кожної землі. У школах деяких земель запровадили єдиний центральний випускний іспит. Тепер ми можемо отримати інформацію про якість роботи шкіл.

Але використовувати для вступу лише результати центрального іспиту-не дуже хороша ідея. Немає сенсу все уніфікувати. Треба дати можливість університетам самим визначитися в цьому питанні і зробити свій наголос у процедурі вступу. Це плюралізм і база для демократії.

Однак, якщо в країні все корумповано, немає незалежної судової системи, немає автономії вишів, тоді такі реформи не мають сенсу. І впровадження єдиного вступного іспиту виправдане.

- Хто зазвичай у Німеччині оплачує навчання студентів?

- Навчання в університетах майже повністю оплачує держава. Ми усвідомлюємо: Німеччина не багата на природні ресурси. Наш єдиний ресурс - освічені люди. І тому інвестуємо в освіту.

- Чи існують у вашій країні стандарти вищої освіти, спільні для всіх університетів? Хто їх розробляє?

- У Німеччині взагалі дуже висока довіра до університетів. Тому і держава, і суспільство делегують функції контролю над вишами їм самим. У Європі і США популярна думка, що університети самі краще знають, якими мають бути стандарти. Чиновники, котрі сидять у міністерстві, часто не мають достатньо знань для того, аби зробити якісні стандарти: не знають реалій життя вишів, особливостей розвитку освіти і науки. Краще у цьому обізнані самі університети. Саме вони спільно вирішують, як розробляти стандарти вищої освіти. З цією метою у Німеччині створено міжуніверситетську організацію - Конференцію президентів університетів. Вона розробляє рекомендації щодо стандартів вищої освіти і присудження наукових ступенів. Але виші не зобов'язані виконувати її рішення. Кожен сам вирішує, що викладати і як.

Більше того, коли вищий навчальний заклад бере на роботу науковця-викладача, тільки з ним він узгоджує і фіксує в контракті, на чому цей викладач концентруватиме свою роботу і за якими напрямами працюватиме. Такий підхід - вияв принципу свободи в науці та освіті.

Але, звісно, щоб впровадити якусь нову навчальну програму, треба її акредитувати. Цим займаються приватні акредитаційні агенції, які працюють від імені держави. Вони мають високий авторитет. Хоча, звісно, завжди знаходяться критики, які вважають, що рішення, прийняте агенцією, неправильне.

- А чим займається міністерство освіти Німеччини? Чи контролює воно діяльність університетів?

- Для мене ваше запитання незвичне. Складається враження, ніби в Україні є якась недовіра до університетів. Чому міністерство має щось контролювати?

У нас є міністерство культури, яке курирує і освіту. Оскільки Німеччина - країна федеративна, окрім загальнодержавного міністерства, є міністерства у кожній землі. Але наше міністерство не контролює. Воно координує роботу навчальних закладів. Виступає з певними ініціативами (необов'язковими для виконання), фінансує програми, дає гранти.

Міністерства культури кожної землі створили Конференцію міністерств. На цих постійних зустрічах вони вирішують між собою питання розвитку галузі.

Проблеми недовіри до якості діяльності університету вирішуються через незалежну судову систему. У нас бувають випадки, коли студенти подають позов до суду на свій університет і виграють справу.

- Чи має право вищий навчальний заклад, окрім дипломів державного зразка, видавати власні дипломи про освіту?

- У нас немає дипломів державного зразка. Кожен університет видає свій власний. За якість освіти, про яку свідчить цей диплом, університет відповідає своєю репутацією. Є рейтинги, складені засобами масової інформації і громадськими організаціями, з яких видно, який навчальний заклад дає якіснішу освіту. Роботодавці також знають, чого вартий той або інший диплом. Є велика конкуренція між університетами, і тому вони самі зацікавлені підвищувати свої стандарти.

- Які статуси мають університети Німеччини? Чи є серед них "національні" і "дослідницькі"?

- Такого розподілу немає. Проте у нас є вищі навчальні заклади, які готують фахівців із технічних спеціальностей, та університети. І ті, й інші займаються наукою і дають вищу світу. Однак лише університети мають право присуджувати вчені ступені. І це єдина їхня преференція.

Кілька років тому федеральне міністерство культури виступило з ініціативою створити німецький Гарвард. Держава зголосилася підтримати університети, які можуть вийти на світовий рівень. Було оголошено конкурс на отримання гранта. За його умовами, кожен університет представив свою концепцію розвитку і наукових досліджень.

Але я неоднозначно ставлюся до цього. Тому що університети, котрі отримали гранти, більше концентруватимуться на наукових дослідженнях і менше коштів витрачатимуть на освіту. Тепер решта університетів мають випускати більше студентів і менше досліджувати самі. На мою думку, краще було б підтримувати окремі програми чи дослідження окремих науковців, аніж цілі університети.

Взагалі, німецькі вищі навчальні заклади багато і серйозно займаються дослідженнями. Наші викладачі мають невелике навантаження - близько
9 годин на тиждень. Деякі навіть менше. І це створює умови для наукової діяльності. Колеги з України розповідали мені, що тут педагогічне навантаження утричі більше - інколи до
30 годин на тиждень. Із таким режимом роботи наукові дослідження неможливі.

- Чи використовуються на практиці результати університетських наукових досліджень?

- Так, використовуються. Особливо розробки з природничих та технічних наук. Є тісна кооперація між підприємствами й університетами, створюються спільні підприємства. На практиці це відбувається так: університет виконує дослідний проект, по його закінченні створюється підприємство, на якому впроваджується розроблена технологія. Це ж підприємство бере на роботу випускників університету.

Університет міста Єни, в якому я працюю, - хороший приклад для відповіді на ваше запитання. В усьому світі сьогодні відома єнська оптика. Її розробка - наше університетське дослідження. Для втілення ідеї на практиці навколо університету було створено підприємства, які успішно працюють і сьогодні. Для міста Єни це мало значний економічний ефект. Більше того, у ньому постійно зростає кількість населення. Тоді як у інших містах цієї землі чисельність населеність падає.

- Чому важлива інтернаціоналізація (міжнародна співпраця) університетів?

- Під інтернаціоналізацією ми розуміємо не лише академічну мобільність між університетами різних країн, а й співпрацю із закордонними підприємствами, організаціями. Якраз зараз Конференція президентів університетів проводить оцінку інтернаціоналізації німецьких університетів. Буде складено звіт, який допоможе вишам усвідомити, що вони вже зробили і що ще можуть зробити у цьому напрямі.

Важливий аспект інтернаціоналізації - запровадження культури привітності до іноземних студентів. Тому що для наших університетів важливо, щоб саме до них приїздили кращі студенти, кращі викладачі з інших країн.

І ми звертаємо увагу на такі важливі питання:якщо людина з іншої країни хоче навчатися в Німеччині - чи допомагають їй у цьому університет і місцева влада? Чи навпаки - ускладнюють вступ бюрократичними процедурами? Як спрямовані навчальні програми, яка мова викладання? Чи викладання ведеться тільки німецькою, чи достатньо науковців, котрі володіють англійською? Які теми обговорюються - тільки якісь локальні німецькі проблеми чи те, чим цікавляться люди з інших країн?

Поки що найсприятливіші умови для навчання іноземців створено у США. В американському університеті, де я викладав, на кожному курсі були представники приблизно восьми різних національностей. Ми хочемо, щоб і до Німеччини приїздили навчатися люди з усього світу.

- В Україні для іноземних студентів створено окремі програми, курси. А у ваших університетах іноземні студенти навчаються спільно з німецькими чи окремо?

- У наших університетах усі студенти сидять в одній аудиторії. Завдяки цьому можуть спілкуватися, обмінюватися ідеями. Більшість предметів, які вони вивчають, читається англійською мовою. Хоча, звісно, є й такі, що викладаються німецькою.

Ми обговорювали цю проблему з українськими колегами. І я порадив, щоб вони не створювали окремих курсів для іноземців.

- Окрім організації навчання іноземців, що ще ускладнює інтернаціоналізацію українських університетів?

- Потрібно, щоб ваші професори самі інтернаціоналізувалися. Тобто брали участь у міжнародних дискусіях, конференціях у своїй галузі, публікувалися в міжнародних виданнях і самі читали міжнародну літературу. Й спонукали до цього своїх аспірантів. Я, наприклад, професор кафедри міжнародних відносин. Тому 80% фахових статей, які читаю щотижня, написані не в Німеччині.

Необхідно, щоб університети запрошували викладачів із інших країн та відправляли за кордон своїх. Аби вони там мали змогу не лише викладати, а й обмінюватися досвідом, дискутувати з колегами.

Крім того, в університеті має панувати клімат відкритості: всі документи, оголошення, веб-сайт вишу мають публікуватися і англійською, і місцевою мовами. Це дозволить іноземним викладачам та студентам краще орієнтуватися у житті університету.

- Україна вже давно приєдналася до Болонського процесу. Але ми не можемо похвалитися великими успіхами. Що стримує утвердження європейських принципів у нашій освіті?

- В Україні розпочався процес інтернаціоналізації. Та, оскільки немає університетської автономії, він нерозвинений. Характерна особливість усіх пострадянських країн - патерналістське мислення. Всі чекають, аби їм хтось сказав, що вони мають робити. І дуже мало власної ініціативи розпочати процес реформування.

Ще одна велика проблема - це, звичайно, корупція. Так само, як в економіці європейські компанії не хочуть співпрацювати з Україною через корупцію, і в освітній сфері українські виші не є привабливими.

Дуже гальмують входження України до єдиного освітнього простору і правила, які встановлює міністерство освіти для університетів. Вони не можуть самі налаштувати своє навчання. І це дуже заважає їм співпрацювати із закордонними партнерами. Наприклад, наш спільний проект із Києво-Могилянською академією "Німецькі європейські студії" дуже важко реалізовується саме з цієї причини. Ми робимо набагато менше, ніж могли б і хотіли.

Наприклад, наразі наша найбільша проблема - заборона перехресного вступу до магістратури. Поки що у цьому напрямі міністерство освіти України нічого не зробило. Тому наш проект обмежується лише студентами одного факультету. Тоді як ми прагнемо залучити якомога більше студентів із різних факультетів. Оскільки ми не можемо оголосити відкритий конкурс для всіх бажаючих, наш вибір дуже обмежений. А від цього потерпає викладання.

Через дуже велике навантаження українських викладачів ми не можемо знайти достатньо хороших спеціалістів для викладання у наших студіях. Вони просто не мають часу.

- Які шляхи розвитку української системи освіти здаються вам пріоритетними?

- Університетам потрібна фінансова й академічна автономія.