Привид дистанційки: як до цього готуються «в них» і як — в Україні

Традиційно у вересні в Україні посилюється масова зацікавленість проблемами освіти, зокрема шкільної. Ось і зараз у суспільстві підвищується градус пристрастей навколо школи. Одна з гострих тем — як навчатимуться наші діти в новому навчальному році. У школах чи дистанційно? Ситуація з неприборканим вірусом COVID-19 напружує всіх. А можливе повторення локдауну вдома з дітьми, «за дистанційкою», лякає більшість батьків. Міністерство освіти і науки України впродовж літа неодноразово і дуже обережно, щоб не розбурхати ситуацію, давало коментарі, сенс яких зводився до тези — «якщо рівень захворюваності буде нормальним, діти навчатимуться в школах. Якщо ні — на дистанційній формі навчання», що взагалі й так зрозуміло. Але розгляньмо все ж таки проблему дистанційного навчання прискіпливіше, оскільки восени вірус може розгулятися… Чи така вже вона страшна, ця «дистанційка»?

Після першої хвилі пандемії проводилося багато міжнародних досліджень щодо результатів дистанційного навчання у період масового закриття шкіл. На жаль, практично всі дослідження показали значну втрату успішності школярів. Деякі цифри прямо жахали. Наприклад, США відмічали відставання в навчанні на три місяці та більше. Аналогічні наслідки відзначили й науковці Оксфордського університету та Стокгольмського центру соціології. Навіть така високотехнологічна і компактна країна, як Південна Корея, відзначала значні проблеми в навчанні своїх школярів. 

Що спрацювало не так? Адже дистанційка — не нове явище. Цю форму освіти визнано дуже ефективною для навчання, про що свідчить аналітика до 2020 року. В тих-таки Сполучених Штатах ще до початку пандемії майже чверть шкіл були дистанційними й ефективно надавали якісні знання своїм учням. Тенденція до зростання форм дистанційного, або, як його називають батьки, — домашнього навчання відстежувалася в усьому світі. І тут звалилася пандемія й перевернула все з ніг на голову. Про емоції батьків по всьому світу годі й говорити. В чому причина таких сумних наслідків і негативних емоцій? Ми намагалися розплутати цей клубок суперечностей. 

На поверхні виявилося кілька причин.

— Психологічна напруга для всіх внаслідок життя та праці в умовах широкомасштабної пандемії. Це призвело до втрати мотивації до навчання і значно погіршило його результати.

— Бідність певної частини населення (це стосувалося не тільки нашої країни, а й таких країн як США, Франція, Німеччина, Корея, Японія тощо). Просто масштаби цієї бідності різні. Як наслідок певна кількість дітей не мала високотехнологічних ґаджетів та Інтернету й не могла взагалі навчатися. Постраждали й родини, в яких двоє та більше дітей, —інколи в них був один ґаджет на всіх.

— Хаос в управлінських рішеннях багатьох країн, особливо з федеративним устроєм. Коли країна велика, але розділена на міністерства, кожне зі своєю особливою політикою. Так сталося у США, де не було прийнято зрозумілих для всіх загальнонаціональних уніфікованих рішень в освіті, як, власне, проводити ту «раптову дистанційку», з допомогою яких цифрових ресурсів та застосунків. Вчителі хапалися то за зуми, то за гугл-класи, вайбери, телеграми, твіттери, великі цифрові платформи, власні платформи шкіл тощо. Це надзвичайно втомлювало як самих педагогів, так і учнів із батьками, що мусили користуватися різними застосунками для спілкування з різними вчителями. Інколи ж ці застосунки були різні для двох чи трьох і більше дітей у родині… Можна уявити жах батьків, які реєстрували своїх дітей на різних платформах, у месенджерах, цифрових класах,.. а потім мусили стежити за всім цим.

Але якщо заглибитися у проблематику негативних наслідків дистанційного навчання в період пандемії, можна помітити ще складніші речі. 

Неготовність великої частини педагогів до цифрового навчання стала значною проблемою. Цифрова компетентність педагогів кульгала не тільки в Україні, а й у Японії, Кореї, США тощо. Як, у Кореї та Японії, які вважаються найтехнологічнішими державами світу, — не всі вчителі мають належний рівень цифрової грамотності?! Дивує, але це реалії життя. Крім того, вчителі намагалися проводити уроки в цифровому просторі на «образ і подобу» звичайних уроків у класі, не розуміючи й не знаючи основ викладання в ньому (цифрової дидактики). І виникали смішні ситуації, які породили багато мемів та знизили рівень навчання до позначки, близької до нуля. 

«Граючи на полі» дітей, у цифровому просторі, багато українських вчителів упевнено програли…

У деяких країнах проблему переходу на масове дистанційне навчання подолали майже «безшовно». До таких, наприклад, належать Фінляндія, Франція і Китай (але щодо результатів Китаю в навчанні школярів, зважаючи на його специфіку, ставимося обережно, хоча його досвід надзвичайно цікавий, і про це йтиметься далі).

Всі ці країни давно «цифровізували» свою освіту і створили для учнів, батьків та вчителів ефективні загальнонаціональні рішення. Частину цих рішень було реалізовано задовго до пандемії. 

Розглянемо французьку освіту. В цій країні багато років розвивалося дистанційне навчання для всіх категорій населення, «освіта впродовж життя», у CNED — відомому центрі дистанційного навчання. У 2020 році на базі цього центру французи дуже швидко створили цифрову платформу «Мій клас — удома», на якій давали учням, учителям і батькам цифрові курси, відеоуроки, навчальні тести, різноманітні освітні матеріали та іншу допоміжну інформацію. 

Фінляндія також ще до пандемії мала кілька цифрових рішень, до яких під’єднані всі фінські школи (до речі, планшети фіни видають учням безкоштовно). 

Китай теж активно запроваджував дистанційні цифрові форми навчання задовго до пандемії. Найпотужніша приватна китайська платформа ще до пандемії охоплювала 400 мільйонів учнів та студентів різного віку; капіталізація платформи на сьогодні становить близько 15 млрд дол. 

А на початку карантину Китай створив для своїх школярів ще одну платформу, яка об’єднала 55 мільйонів школярів усіх класів. На ній розміщено всі курси, уроки, тести, матеріали для читання, вправи для зняття втоми тіла й очей тощо. А до 2023 року Китай поставив собі ціль — наблизити обсяг ринку онлайн-освіти до 100 млрд дол. Якщо привести ці цифри у відповідність до українських реалій (кількості населення), це орієнтовно 3 млрд дол. Цифра для нас нереальна… 

На кращих закордонних цифрових платформах результати учнів бачать не тільки вчителі, — відстежити прогрес у навчанні дітей будь-коли можуть батьки чи опікуни. 

Що ж в Україні? Пандемія різко виштовхує нас у сучасний світ. Ми змушені змінюватися у пришвидшеному темпі й опановувати сучасні рішення в освіті. У 2020 році було створено Всеукраїнську школу онлайн (ВШО) у телевізійному форматі, уроки якої часто піддавалися нищівній критиці. Але вже наприкінці року стартував новий формат ВШО як цифрової платформи для учнів та вчителів, створеної спільно Міністерством освіти і науки, Міністерством цифрової трансформації та ГС «Освіторія». 

Почали розробляти, знімати та завантантажувати на платформу різноманітні відеоуроки, конспекти, навчальні тести, додаткові матеріали для учнів 5–11 класів. До справи мобілізували найкращих учителів країни. Це був складний високотехнологічний процес, у якому брали участь як учителі — автори навчальних курсів, так і оператори, відеоінженери й монтажери, редактори, дизайнери, методисти, менеджери та координатори навчальних галузей від Українського інституту розвитку освіти. Кожен урок проходив систему різноманітних фільтрів якості. Вже з самого початку було зрозуміло, що проєкт потребує багатомільйонних вкладень. До нього долучилися міжнародні фундації — ЮНІСЕФ, фонд «Відродження» тощо. Паралельно МОН прискорило темпи «інтернетизації» всіх навчальних закладів, щоб надати якісний Інтернет кожній школі. 

Здавалося б, Україна має інноваційний проєкт, якому судилося розвиватися. Проєкт увійшов до списку 30 найкращих інноваційних проєктів за всі роки Незалежності. Та, на жаль, через брак коштів знято всього 1800 уроків. Ще 399 мали з’явитися до 1 вересня цього року, але не з’являться… В нашій країні неможливі швидкі ефективні рішення. Державна система і бюрократичні процедури перерозподілу бюджетних видатків, правила тендерних процедур роблять нашу державу неповороткою й інерційною. І до боротьби з корупцією, ефективного розподілу бюджетних коштів вони не мають жодного стосунку. 

Незважаючи на активну позицію Міністерства освіти і Міністерства цифрової трансформації у становленні української освітньої платформи, в наближенні до цифрового майбутнього, від різних чиновників, учителів та батьків часто доводиться чути: «Не подобається мені таке майбутнє. Ми — бідна держава й не можемо собі дозволити всі цифрові забаганки. Є підручник — цього досить». Досить? І не потрібен кожному учню як із заможної родини, так і з бідної, доступ до якісного навчального контенту? Невже українські діти не заслуговують на якісну освіту, на уроки від найкращих вітчизняних учителів, які в цифровому форматі завітають до ваших дітей?.. 

Дуже хочу звернутися до батьків: не бійтеся інновацій. Не бійтеся ні повної дистанційки, ні часткового її запровадження. Правильно і цілеспрямовано організована дистанційна освіта — ефективна й корисна. І може звільнити вас від титанічних зусиль (ви ж пам’ятаєте перший локдаун) контролювати «домашки» та відстежувати рівень успішності ваших дітей. Все це може відбуватися ефективно, автоматично, та ще й інформувати вас та дитину про прогалини у знаннях, надаючи цікаві матеріали й завдання для їх ліквідації. А з комунікаційними навичками ми вже з вами розберемося. Крім того, системи дистанційного навчання можна використовувати вдома, коли учень хворіє. Або для повторення матеріалу. Це надзвичайно ефективно не тільки в період локдаунів. Адже всі вчителі можуть на звичайному уроці в школі використовувати багато матеріалів, наприклад, із Всеукраїнської школи онлайн.

Але на всю цю систему, яка давно працює в багатьох країнах, потрібен чималий державний ресурс, а щоб він був ефективним — швидке реагування держави на виклики часу. Адже якісна освіта — дорогий продукт, оскільки визначає майбутнє країни, її розвиток. Чи може держава надати такий ресурс, чи здатний приватний сектор економіки відгукнутися на ці потреби (як відгукнулися високотехнологічні компанії світу у своїх країнах)? Чи подолають консерватизм мислення деякі вчителі та батьки?.. Від відповіді на перелічені запитання залежить наше майбутнє.