Приписи святості для українського вчителя, або як гора народила мишу

В Україні «знайшли» нову методу покращення освіти. Таке враження виникає у кожного, хто знайде в собі сили та бажання прочитати творіння безіменних авторів під назвою «Етичний кодекс українського вчителя», проект якого кілька днів тому був презентований дивним тандемом - Національною експертною комісією з питань захисту суспільної моралі та Інститутом інноваційних технологій і змісту освіти освітнього Міністерства. Дарма, що середньомісячна заробітна плата українського вчителя менше 2000 гривень, тоді як у польських колег 850 американських доларів, а у російських - 400. У нашій державі вирішили поліпшити учительську справу, зобов’язавши всіх педагогів стати… святими. Адже лише так у перспективі можна буде характеризувати людей, які зможуть виконати все, що вимагає від них цей документ.

Відразу зазначимо: ми не проти його прийняття. На жаль, в учительському професійному середовищі трапляється різне: і хороше, і погане. Адже отримання вчительського диплома не означає автоматичного набуття його власником важливих саме для цієї професії певних етичних норм і правил поведінки. Саме тому ООН ще у 1966 р. рекомендувала розробити кодекс етики учителя, наголошуючи на тому, що «такі кодекси роблять вагомий внесок у забезпечення престижу роботи вчителя і виконання ним свого професійного обов’язку у відповідності з узгодженими принципами». Цю просту істину давно зрозуміли в багатьох країнах світу, прийнявши подібні документи.

Аналогічний спробували ухвалити в Росії у лютому 2010 р. Щоправда, педагоги, які були присутні в залі, де презентували проект цього документа, зустріли його реготом… І це при тому, що російський варіант умістився на трьох сторінках (близько 6 тис. знаків), а український - на дванадцяти (близько 27 тис. знаків). Чи то укладачі українського кодексу святості вважають нашого учителя слабкішим у моральному плані, ніж його російський колега, чи вони думають, що учительську працю і долю можна загнати в прокрустове ложе інструкцій та приписів, сподіваючись на чудодійне зцілення освіти…

Однак головна проблема проекту українського кодексу не у кількості сторінок чи статей. Із більшого завжди можна зробити менше. Набагато важливішим є те, чи вплине його прийняття на поліпшення якості професійної діяльності українського учителя, на підвищення престижу вчительської праці, на ліквідацію негативних явищ у професійному учительському середовищі. На жаль, ствердну відповідь на ці питання дати складно, якщо навіть цього дуже захотіти. Чому?

По-перше, сутність проблем, які існують у специфічному учительському професійному середовищі, шляхом формального прийняття педагогами норм і цінностей, що проголошуються в кодексі, не вирішиш. Хоча б тому, що його автори сором’язливо замовчують найважливішу і них - обов’язки суспільства перед педагогом. Між іншим, у «Декларації професійної етики всесвітньої організації учителів і викладачів», яка була прийнята на її третьому міжнародному конгресі у липні 2001 р., ця проблема визначається однією з головних. Тут чітко виписано, що обов’язок суспільства «надати учителям і викладачам можливість відчути впевненість в справедливому відношенні до себе і своїй відданості професії» та «визнати право педагогів на приватність, самоповагу і на гідне життя в суспільстві». На жаль, нічого подібного в проекті «Етичного кодексу українського вчителя» ми не знайшли. За винятком одного - можливості отримання «винагороди» за «освітні та виховні послуги» в «межах кошторису». Що ж, якщо гарантією «гідного життя» педагога є заробітна плата учителя в українському вимірі, то сподіватися на те, що він стане іншим не потрібно. Він буде вимушений заробляти на життя, яке буде хоча б наближене до гідного, іншими засобами, навіть якщо кодекс йому забороняє це робити (див. статтю 13).

Другою причиною, через яку запропонований «Етичний кодекс…» не працюватиме, є те, що він формулює завищені вимоги до педагога. Створюється враження, що українське вчительство настільки аморальне та не дуже тямовите, що вимагає надмірної деталізації етичних ситуацій професійної діяльності: від зовнішнього вигляду до дуже високих матерій. Український кодекс висуває перед педагогами майже 40 (!) вимог. Нагадаємо, що біблійних заповідей було всього десять… Чи не означає це, що наш учитель повинен бути святішим від усіх святих разом узятих?

Діапазон вимог до українського педагога, задекларований у цьому документі, дуже широкий. Безумовно, що серед них є чимало об’єктивних та актуальних. Але є й такі, що їх можна розцінювати як грубе вторгнення у приватне життя педагога. Скажімо, у статті 13 є такий пасаж: «Вчитель… у приватному житті чесний, порядний, принциповий та послідовний у всіх питаннях, вірний слову…» Немає сумнівів у тому, що так має бути. Але приватне життя у кожного своє. Невже є необхідність обговорювати його окремі аспекти, скажімо, на засіданнях комісій чи комітету з педагогічної етики, створення яких передбачає документ. Чи може хтось дуже скучив за партійними зборами радянської доби, на яких годинами розглядали «моральне обличчя» педагога, який, скажімо, не дотримав слова вірності, що його дав своїй дружині? А чи не є втручанням у приватне життя педагога вимога статті 14, а саме: «Вчитель гідний своєму покликанню у всіх проявах свого життя…», або такий імператив, як «Пияцтво і тютюнопаління несумісні з професією вчителя»… Подібні перли у проекті документа трапляються часто.

Є ще одна причина явної безкорисності цього проекту. Йдеться про те, що багато його положень сформульовані безграмотно або тенденційно. Наведемо лише кілька прикладів. Так, у статті 28 читаємо таке: «Професійна компетентність… вчителя базується на його здатності бути стриманим, чуйним|чутливим|, доброзичливим, принциповим, творчим…» А де ж із професійної компетентності поділися знання, уміння, навички, компетенції? Ось ще один перл із проекту документа: «Вчитель сприяє розкриттю знань про роль чоловіків і жінок, що відведена їм у розвитку суспільства». .. І подібних «знахідок» безліч. Натомість у кодексі ми не знайдемо тих речей, без яких повсякденна ефективна діяльність учителя неможлива. У «Декларації професійної етики Всесвітньої організації учителів і викладачів» деякі з них сформульовані так: «Учителі та викладачі добре ознайомлені із своїми правами та обов’язками…», вони «виконують розумні інструкції керівного персоналу та мають право піддати сумніву ці інструкції через чітко встановлену процедуру». Чи бачив хтось щось подібне у наших закладах освіти? А якщо ні, то чому ці та інші положення не знайшли відображення в проекті українського документа? Відповідь проста. Або ж автори не знають міжнародних документів і реальної практики шкільного життя, або ж, готуючи проект, виконували певне замовлення. Воно просте за змістом, але небезпечне за своєю сутністю, і є черговою ланкою у ланцюжку протистояння адміністраторів від освіти із українськими вчителями. Адже в останні півтора року ми вже чули про те, що педагоги мало працюють, що їм необхідно щороку влаштовувати медогляди у психіатра, що робочий тиждень викладача університету має дорівнювати 36 годинам…

Однак відсутність у проекті «Етичного кодексу…» цих та інших важливих речей, з лихвою компенсується іншим. В українському документі з’являється положення, яке укладачам міжнародної Декларації професійної етики, мабуть, й наснитися не могло. Борці за мораль пропонують створити, образно кажучи, «полицию нравов» для українського педагога. Її функції виконуватимуть комісії та комітети з педагогічної етики. Між іншим, ст.32 проекту передбачає, що до складу етичної комісії мають входити два представника адміністрації закладу освіти, а до складу етичного комітету - представник від Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України та його колегії. Цікаво, а хто і як буде визначати моральність цих представників: лояльністю до керівників закладу освіти або міністерства, чи тим, як вони дотримуються біблійних заповідей? Ще цікавішим є присутність у цих комісіях і комітеті представників професійних (мабуть, профспілкових) організацій, для підтримання яких ще й досі з педагогів здирають внески, автоматично перераховуючи їх із мізерної учительської заплати… А такі дії профспілок відповідають вимогам високої моралі?

У цьому контексті не буде зайвим звернутися до історичного минулого. У середині сумнозвісних сталінських 30-х років ХХ століття в Україні була проведена масова чистка рядів українського вчительства. А розпочалася вона із створення спеціальних комісій. Щоправда, такі комісії сором’язливо називалися «атестаційними». На «атестаційні» комісії був покладений обов’язок встановити: «а) можливість надання звання учителя; б) можливість допустити даного вчителя виконувати обов’язки вчителя школи..; в) чи підлягає звільненню з педагогічної роботи…». Тоді із українських шкіл «вичистили» десятки тисяч педагогів… Не проводячи ніяких історичних паралелей, наведемо у повному викладі частину другу статті 34 проекту «Етичного кодексу…» зразка 2011 року: «У кожному випадку невизнання або порушення Кодексу… Комітет з питань педагогічної етики зобов’язаний досліджувати можливі негативні наслідки для учнів та суспільства, а також вживати заходи з їх профілактики і усунення шляхом клопотання перед відповідними організаціями та органами державної влади про дисциплінарні, адміністративні та інші юридичні санкції». Як кажуть, no comments. У випадку прийняття в незмінній редакції «Етичний кодекс українського вчителя» дає освітянській владі, недобросовісним батькам і просто недоброзичливцям додаткові важелі тиску на педагога, робить його більш залежним перед ними. А передача цих важелів буде зроблена витончено та, навіть, красиво. Бо планується ухвалити кодекс «більшістю голосів учасників Всеукраїнської наради професійних об’єднань вчителів, присутніх на нараді під час його обговорення». Це щоб ні на кого було й звернути, бо петлю на шию одягнемо власноруч…

Думаємо, що цей, навіть дуже короткий аналіз проекту «Етичного кодексу українського вчителя» дає підстави для висновку про його безплідність. Гора чиновників… народила мишу. Кодекс не зробить учителя святим і не поліпшить його соціальне становище. То для чого він такий потрібний? Невже Національній експертній комісії України з питань захисту суспільної моралі більше нічим займатися? То розробіть етичний кодекс для тисяч начальників, інспекторів, головних і простих спеціалістів міністерства, управлінь та відділів освіти, які завалюють учителя непотрібною паперовою роботою, атестують його та перевіряють, примушують писати безглузді плани та звіти тощо. І головна вимога до цієї армії наглядачів за учительською працею має бути сформульована так: «Кожен освітянський чиновник поважає учителя та цінує його працю, рахується з думкою учителя та не нав’язує свою». Тоді відпаде потреба у більшій частині фраз, лозунгів, декларацій, якими переповнений проект учительського етичного кодексу. І там залишиться, крім преамбули, 10-12 аксіом, без дотримання яких ефективна учительська діяльність неможлива. Доручіть сформулювати ці аксіоми кільком кращим учителям України. Вони це зроблять успішніше, ніж гора чиновників… А для боротьби з горе-учителями, які в цьому професійному середовищі також є, достатньо й діючого законодавства. Було б бажання та уміння його ефективно використовувати.

Замість післяслова. Якщо цей проект все-таки винесуть на обговорення українського учительства, то буде дуже цікаво, як воно його зустріне. Реготом, як їхні російські колеги, протестами, як учителі Великобританії, чи одноголосним схваленням? За останнього варіанту проект варто приймати в незмінному вигляді.