Прихована загроза

Українська освіта втрапила у вир подій через зміну керівництва профільного міністерства. Акції протесту, петиції та звернення проти призначення виконувачем обов'язків міністра Сергія Шкарлета стали логічною реакцією зацікавлених сторін, яких виключили з процесу прийняття рішень. Тим часом деякі ректори українських університетів невтомно дякують президентові за обрання їхнього колеги очільником профільного відомства. Втім, ігнорування думки громадськості під час прийняття важливих рішень в освіті — не новина, а, швидше, традиція. І зараз ми спостерігаємо її продовження.

Підписавши у 2005 році Болонську декларацію, Україна стала на шлях реформування вищої освіти відповідно до принципів Європейського простору вищої освіти (ЄПВО). Одним із основних підходів до управління вищою освітою в Європі є постійне залучення зацікавлених сторін до прийняття управлінських рішень; тобто заклади вищої освіти (ЗВО), наукові та науково-педагогічні працівники, роботодавці і студенти мають брати участь у прийнятті рішень урядом і парламентом. Якою ж мірою Україна — це Європа? На жаль, дії Міністерства освіти і науки (МОН) доводять, що нашій вищий освіті ще далеко до європейських принципів управління.

Нова ініціатива МОН щодо зміни статусу Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО) унеможливлює повноцінну участь зацікавлених сторін. Зокрема, нове керівництво міністерства розробило законопроєкт, який передбачає перетворення НАЗЯВО на центральний орган виконавчої влади (вих. № 1/12-3604 від 30.07.2020 р.). Законопроєкт уже викликав негативну реакцію як із боку самого агентства, так і з боку Української асоціації студентів, адже він нівелює реформи з європейської інтеграції української вищої освіти. Перетворення НАЗЯВО з колегіального органу, в якому кожен член має рівне право голосу, на центральний орган виконавчої влади ліквідує нинішній незалежний статус агентства. Запропонований міністерством порядок формування НАЗЯВО через постанову КМУ створює для кожної влади можливість формувати таке агентство, яке відповідатиме її політичним забаганкам. Більше того, перетворення НАЗЯВО на центральний орган виконавчої влади унеможливлює участь студентів і роботодавців у прийнятті рішень щодо забезпечення якості вищої освіти, адже все керівництво агентства стане держслужбовцями.

Нова ініціатива міністерства також передбачає повернення до МОН контролю за присудженням наукових ступенів. Законопроєкт пропонує зупинити реформу, яка у 2021 році мала б нарешті передати відповідальність за наукові ступені університетам. Саме така система діє у всьому цивілізованому світі. Університет приймає рішення про присудження ступеня, і університет несе відповідальність за якість наукової праці. Міністерство ж, замість того, щоб підтримати університетську автономію, планує відкіт в українській вищій школі до робочої «схеми», винайденої одіозним міністром Табачником. Атестаційна колегія МОН прийматиме рішення про створення спеціалізованих вчених рад для захисту дисертацій і присвоєння наукових ступенів. Такий механізм прийняття рішень далекий від ідей залучення зацікавлених сторін в ЄПВО і має чималі корупційні ризики, адже університети стають більш залежними від міністерства.

Залучення зацікавлених сторін, здавалося, мало бути простим і зрозумілим завданням для влади після Євромайдану. Зокрема, студенти відіграли значну роль у зміні керівництва освітньої галузі 2014 року. Очільники профільного міністерства після Революції Гідності брали активну участь у боротьбі з авторитарним управлінням освітою часів Дмитра Табачника. Однак історія зіграла лихий жарт із вищою освітою України, адже, щойно отримавши владу, борці за демократизацію системи стали на бік бюрократії. Відповідно, участь зацікавлених сторін у прийнятті рішень не була інституціоналізована у вищій школі.

Зокрема, проблема залучення зацікавлених сторін яскраво відбилася в наказах міністерок Гриневич та Новосад щодо складу національних груп супроводу впровадження Болонського процесу. Група супроводу Болонського процесу — ідеальний простір для співпраці уряду, ЗВО, роботодавців та студентів. Такі групи рекомендовано створити в кожній з країн — учасниць ЄПВО, адже в рамках впровадження Болонського процесу, його моніторингу, а також для взаємодії з іншими партнерами на європейській арені включеність усіх зацікавлених сторін — незаперечна перевага.

Наприклад, співпраця із зацікавленими сторонами під час розробки політик дає можливість врахувати їхні настрої, спроможність і контекст. Перелічені фактори значною мірою впливають на формування стратегії розвитку вищої освіти. Зокрема, запровадження автономії ЗВО після прийняття Закону «Про вищу освіту» 2014 року зіштовхнулося з серйозною проблемою, яку освітні експерти назвали «ректорським феодалізмом». Недостатня спроможність наукових і науково-педагогічних працівників впливати на прийняття рішень в університетах зробила їх заручниками сильних адміністративних колективів на чолі з ректорами.

Інший приклад — моніторинг впровадження Болонського процесу, який без університетів і студентів просто неможливий. На сьогодні в МОН не продукують жодних якісних аналітичних документів щодо стану впровадження принципів Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) в Україні. Міністерство навіть перестало залучати представників зацікавлених сторін до написання звітів про ситуацію в Україні, які традиційно готуються до кожної конференції міністрів країн — учасниць Болонського процесу. Єдиними комплексними аналітичними матеріалами залишаються два видання Моніторингового дослідження входження національної системи вищої освіти в Європейський простір вищої освіти та наукового дослідження (2012 і 2014 роки). Проте очевидно, що за шість років ці дослідження застаріли й потрібні нові якісні матеріали.

Незважаючи на численні переваги залучення зацікавлених сторін, українське профільне міністерство ввело до складу групи супроводу Болонського процесу тільки державних службовців і представників ЗВО. Примітно, що по сьогодні до складу групи не включено жодного представника Національного агентства із забезпечення якості вищої освіти, хоча забезпечення якості вищої освіти є одним із основних напрямів роботи країн — членів ЄПВО.

МОН також ігнорує інтереси окремих зацікавлених сторін у питаннях виборів членів НАЗЯВО. Зокрема, відповідно до законодавства, міністерство відповідає за організацію роботи конкурсної комісії, яка обирає членів агентства. Вже понад дев’ять місяців комісія не збирається, хоча до складу НАЗЯВО потрібно дообрати ще по одному представнику від роботодавців і студентів. Фактично, міністерство послаблює вплив цих зацікавлених сторін, всупереч нормам чинного Закону «Про вищу освіту». Тим часом НАЗЯВО приймає рішення щодо сотень акредитаційних справ, із яких студенти й роботодавці мають штучно занижені можливості відстоювати власні позиції.

Важливо відзначити, що навіть в умовах форс-мажорних обставин, викликаних пандемією коронавірусу в Україні, міністерство продовжує впроваджувати політику централізованого управління. Зокрема, представники студентів, органи студентського самоврядування не були запрошені на жодні наради з питань змін до впровадження освітнього процесу на національному рівні. Міністерство прийняло рішення, які вплинули на мільйони здобувачів вищої освіти, навіть не провівши мінімальних консультацій. У результаті, і студенти, і викладачі не були готовими до переходу на дистанційне навчання, що призвело до значного зниження якості освіти, отриманої під час пандемії.

Парламенту й уряду варто переглянути підходи до управління вищою освітою. Немає сенсу продовжувати лише грати в демократію, обмежуючи участь зацікавлених сторін у прийнятті рішень. Очевидно, що нове керівництво профільного міністерства вже визначилося на користь централізації замість співпраці із зацікавленими сторонами. Проте в МОН недостатньо спроможності, щоб створити нові сенси у вузькому колі осіб, тож воно відновлює «схеми» екс-міністра Табачника, які матимуть абсолютно передбачуваний результат. З іншого боку, студенти, роботодавці та НАЗЯВО мають чимало ресурсів, які просто необхідні для ефективного реформування вищої освіти в Україні. Тож залучення зацікавлених сторін у процеси прийняття рішень — найбільш логічний і ефективний шлях до здобуття підтримки громадськості.