ПОГАНО ВЧИМО? ВЧИТИМЕМО ЩЕ ГІРШЕ

У закордонних поїздках мене приємно дивувало, що в кожному номері щоденних місцевих газет завжди можна було знайти статтю чи навіть сторінку, присвячену освітній тематиці. Те ж саме можна сказати й про центральні друковані ЗМІ. Сідаєш у літак, береш газету англійською, німецькою, польською або чеською мовою — і неодмінно знайдеш статтю про освіту. А у нас? Тільки час від часу у громадсько-політичних виданнях можна надибати щось з освітньої тематики, переважно пов’язане або з описом певної події, або з якимось неординарним випадком у навчальному закладі.

Чому так відбувається? Адже суспільство освіту поважає: є прагнення громадян дати вищу освіту своїм дітям, є зусилля й досягнення студентів та учнів, є готовність батьків посилати своїх дітей у школу й оплачувати готівкою витрати різного типу, попри серйозні економічні труднощі. Усе це є, але чому назагал у суспільстві не відбувається постійної дискусії про роль і завдання освіти в розвитку країни? Чому влада сповідує залишковий принцип фінансування освіти?

На мою думку, певною мірою біди української освіти і зумовлені тим, що наша політична еліта не має проблем з освітою власних дітей чи онуків. Можновладці завжди можуть влаштувати дитину до «елітної» школи, коли потрібно, найняти репетитора, влаштувати спадкоємця у престижний вищий навчальний заклад чи відправити до закордонного вузу. Завжди легше організувати навчання для своєї однієї дитини, ніж думати про зміни у всій системі. Тож і важко залучити представників бізнесу, політичну еліту до розв’язання проблем освіти, вони віддані на відкуп самим освітянам.

Зауважу, таке ставлення до освіти передається й пересічним громадянам. В Україні дедалі менше людей вірять, що школа може забезпечити необхідний рівень освіти для подальшої успішної діяльності їхніх дітей. Чи можна у школі вивчити як слід іноземну мову? За винятком небагатьох спеціалізованих загальноосвітніх закладів — ні. Батьки навчають своїх дітей поза школою, наймаючи репетиторів. Чи можна в загальноосвітній школі одержати добрі навички користування комп’ютером? Ні. Треба або йти на відповідні курси, або ж самотужки здобувати вдома ази комп’ютерної грамотності. Чи рівень навчання в школі забезпечує можливість вступу до вищих навчальних закладів? Знову-таки, переважно — ні. І тут необхідні послуги репетиторів. Зараз узагалі складається враження, що вчителі на уроках у школах уже не вчать, а лише перевіряють, чого навчили вдома батьки або репетитори. Прошу не ображатися справжніх добрих учителів, які ще працюють у наших школах і яких це не стосується. Але, справді, тенденція до погіршення викладання поглиблюється.

Як можна змінити ситуацію? Як переконати сильних світу цього, що коли Україна хоче зберегти макроекономічну стабільність, стале, справедливе зростання, то для неї надзвичайно багато важить реформування сектора розвитку людських ресурсів? І що, власне, людський капітал є основою економічного розвитку? Як залучити еліту до ідентифікації і розв’язання проблем в освіті?

У США особливим поштовхом до широкої дискусії про американську освіту і її розвиток став запуск супутника Радянським Союзом у 1957 р. і пов’язане з цим усвідомлення, що радянський рівень технологій вищий за американський. Тоді постало завдання відновити перевагу США, і визрів висновок, що дорога до цієї мети веде через добру масову освіченість.

Друга хвиля реформ охопила Америку у 1980-х роках, коли група поважних осіб із різних сфер суспільного й наукового життя у знаменитій доповіді «Нація в небезпеці» (1983 р.) застерегла Америку щодо наслідків легковажного ставлення до освіти. Ця доповідь збіглася в часі з тодішніми висновками численних представників бізнесу про те, що американська молодь не в змозі конкурувати з юнаками і юнками з інших країн (особливо йшлося про Японію), бо недостатньо освічена. Доповідь «Нація в небезпеці» викликала бурю дискусій про американську освіту.

Після публікації доповіді «Нація в небезпеці» багато штатів почали розробляти свої власні програми покращання якості освіти. Цікаво, що тон дискусії задавали провідні бізнесмени штату. Так було і в Техасі, і в Каліфорнії, і в Південній Кароліні, і в інших штатах. Чільні бізнесмени й політики заснували Раду з питань освіти і відповідний фонд для розвитку освіти. Ця рада замовляла фахівцям проведення досліджень про стан освіти і розробку стратегії її розвитку. Пізніше запропоновані стратегії були широко обговорені, прийняті, і, що важливо, — фінансово забезпечені. Бюджети на освіту у деяких штатах зросли майже вдвічі. Уроком для нас є те, що рух за вдосконалення освітньої системи очолили саме великі працедавці і провідні політики. Усі губернатори у виборчій кампанії питання освіти визначали пріоритетом своїх передвиборних програм. Американські президенти Буш (ст.) і Клінтон прагнули ввійти в історію з почесним званням «освітній президент».

Ще один урок — основна увага у вищезгаданих стратегіях розвитку зосереджувалася на поліпшенні роботи вчителя. Було запропоновано систему фінансових стимулів, аби втримати у школі найкращих педагогів, створено механізми відсіву слабких і некомпетентних, запроваджено систему залучення до вчительського фаху здібних людей. У Техасі середню платню вчителя зробили вищою, ніж середня платня по штату.

У Німеччині поштовхом до переоцінки рівня освіти стали результати міжнародних досліджень рівнів навчальних досягнень учнів PISA й TIMSS. Виявилося, що ФРН не посіла перших місць, а була посередині в рейтингу європейських країн. Ця обставина спонукала політикум країни звернути серйозну увагу на стан вітчизняної освіти.

Чому Україна не бере участі в цих міжнародних дослідженнях? Повірте, річ не тільки у грошах, а, можливо, швидше в очікуваних результатах. Адже сподіватися на високі немає підстав. Але, власне, може, це й спонукає суспільство звернути увагу на якість освіти.

Не знаю, чи викликало б українське дослідження про стан освіти (можна й під назвою «Нація в небезпеці», бо саме так у нас і є) активність і заангажованість нашої еліти, але бодай громаді ми б чесно сказали: «Шановні батьки, ми ваших дітей вчимо погано, але в майбутньому вчитимемо ще гірше». Може, це змінить ставлення суспільства до освіти, і насамперед до вчителя. Хоч би які реформи декларувало МОН України, нічого в освіті не зміниться, якщо цих змін не сприйме вчитель, якщо його статус не зміниться. Годі наголошувати на суспільній відповідальності педагога і на тому, що не школярі винні в ситуації, яка склалася. Учителю треба платити, і платити добре за добру роботу. Платити за якість його праці, за її результати — навчальні досягнення учнів. З учителем, який животіє за межею бідності, нічого не зробиш.