Педагогічна інерція

На картині Сальвадора Далі «Інерція пам’яті», що експонується у нью-йоркському музеї сучасного мистецтва, зображено еластичні годинники, годинники, розпластані, як мертва риба, годинники, перекинуті через гілку дерева, як мокра білизна... Звісно, митець має право змінювати не тільки перспективу, а й властивості речей. На відміну від художника, ми не можемо так легко й вільно поводитися з феноменом інерції.

Упродовж останніх півтора десятка років змінилося все. Ми живемо в іншій країні, де каменя на камені не лишилося від марксистсько-ленінської ідеології. Упала «залізна завіса», яка відгороджувала нас від світу, наші діти відкрили для себе новий світ «на кінчиках пальців» — Інтернет. Ми призвичаїлися до споживання таких незвичних для шлунка радянської людини «репресованих фруктів», як банани чи ківі… Майже незмінною залишилася тільки школа. Так само, як і раніше, стоять рядком одна за одною парти, такою ж низькою залишається зарплата вчителя, домінує той самий стиль управління, у класах ті ж таки крейда і дошка... Але найприкріше те, що не змінився спосіб нашого педагогічного мислення, уявлення про шкільну освіту, бачення її майбутнього. Мабуть, іще довго даватимуться взнаки наслідки періоду «виживання» освіти в 90-х. Інерція десятирічного занепаду панує нині не стільки у все ще відсталій матеріально-технічній базі шкільної освіти, скільки в головах освітян.

Зайве доводити просту істину: не можна збудувати модерну систему освіти на базі тих явно застарілих уявлень, які все ще міцно тримають у своїх путах освітянських керівників і широкий педагогічний загал.

Педагогічна інерція на рівні окремої школи, як правило, дається взнаки у випадку, коли раптом зникає пасіонарна особистість, яка творила нову педагогічну систему, бігла «попереду потяга». Без лідера все швидко повертається на круги свої. Стрілки ніби переведено назад, педагогічна інерція знову спрямовує шкільний потяг звичною колією.

Втім, як стверджував директор московської школи самовизначення Олександр Тубельський: «У житті можна зробити лише одну школу». Із цим висловлюванням можемо погодитися, бо доводиться констатувати, що постійне протистояння педагогічній інерції є надзвичайно енерговитратною справою. А от самому дуже важко стати генератором інерційного руху вже за новою, заданою тобою траєкторією в разі, якщо вона розходиться з мейнстримом. Тому важко назвати бодай одного директора школи, який би власним прикладом спростував правило О.Тубельського.

Не одного керівника навчального закладу, який справді прагне реально змінити освітню реальність, періодично охоплює відчуття, що єдиний спосіб успішно завершити справу — розпочати все спочатку! Причому це відчуття виникає навіть у людей, які вклали у справу життя море енергії, часу, віри, надії і любові…

Звісно, соціально-педагогічні інновації не відбуваються миттєво (справжня реформа на будь-якому рівні освітньої системи триває п’ять-десять років), а інерція вчорашніх знань, умінь і навичок, попри задекларовану відмову від них, визначає реальні межі того, що може бути здійсненим.

Коли кадри склеєно і відбувається перегляд змонтованого фільму, виникає ілюзія безперервного руху, тобто інерція здорового сприйняття. На цьому ефекті ґрунтується анімація. На інерційному баченні ґрунтується й ілюзія реформування освіти в Україні. Такий ефект мають створити псевдореформаторські накази, інструкції, положення тощо.

Як наслідок виникає відомий парадокс змін у освіті: чим більше ми прагнемо щось реформувати, тим більш незмінною залишається ситуація. Причиною цього є те, що ми, як правило, лише імітуємо реформи, а шкільний корабель за інерцією продовжує рухатися попереднім курсом. Інерція педагогічного мислення з домінуючою установкою на існування єдино правильних науково-педагогічних засад організації шкільної освіти спричиняє патологічне несприйняття нового і, зрештою, призводить до того, що вся наша система шкільництва намертво загрузає в минулому.

Звісно, враховуючи консерватизм та інерційність, притаманні системі освіти, а також інерцію в розробці та впровадженні нової освітньої політики, потрібно бути готовими до серйозного спротиву будь-яким інноваціям. Інерція минулої педагогічної культури стоїть на заваді вирішенню ключових проблем інноваційного розвитку і на рівні окремої школи.

Інерція мислення не полишила багатьох учителів історії, і не тільки історії недавнього і далекого минулого. Є, зокрема, традиційна інерція «просхідних» симпатій та інерція стереотипів часів холодної війни, яка стає ірраціональним підґрунтям для антинатовських настроїв (добре, що наступне покоління не дуже цим переймається). Є інерція педагогічних технологій, яка перетворює уроки в школі на суцільну нудоту. І є інерція старої бюрократичної системи управління освітою, дія якої виявляється значно сильнішою, ніж можна собі уявити. Це неминучий наслідок того, що освітянські контори всіх рівнів складаються передусім з людей старшого віку або тих, ким рухає інерція. Інерція думок, дій, стилю поведінки.

Інерція старого в українській освіті виявилася занадто важким тягарем, який не можна зрушити за один раз. Інерція є настільки сильною, що на її подолання потрібен тривалий час і значні педагогічні зусилля школи, вчителів і батьків.

Як можна подолати педагогічну інерцію?

Передусім потрібне розуміння того, що для створення системи освіти нового тисячоліття потрібен новий імпульс руху вже за іншою траєкторією, яка виведе нашу шкільну освіту на «дитиноцентрову» орбіту…

Школа, насамперед школа, якій набридло рухатися за інерцією, має усвідомити свою нову місію та визначити своє педагогічне кредо, яке б відповідало новим реаліям. Приклад того, як це можна зробити не надто мудруючи, подала одна австралійська компанія. «Бізнес — це весело!», — так, майже за Сухомлинським, визначила вона своє кредо. Один із її засновників пояснює такий вибір: «Ми просто виготовляємо хороші сумки, і в процесі цього не втрачаємо можливості підняти собі настрій». Чому б і якійсь школі зразка 2008 року не визначити своє кредо так: «Школа — це радісно!».