ОСВІТА Й ЕКОНОМІЧНІ РЕФОРМИ — ЧИ МОЖЛИВИЙ СОЮЗ?

З переходом до ринкових відносин сотні тисяч людей у нашій країні опинилися в непростій ситуації. Фахівці з вищою освітою, військовослужбовці, звільнені в запас, зіштовхнулися з необхідністю змінювати професію. Тож особливо актуальним стало питання одержання другої освіти, нового фаху. Інститут післядипломної освіти Київського національного університету імені Тараса Шевченка — найдавніший вищий навчальний заклад системи післядипломної освіти України — було засновано 1949 року. Він функціонує в складі університету як його структурний підрозділ на основі самофінансування. Основними видами діяльності інституту є одержання другої вищої освіти (перепідготовка) за фахами: облік й аудит, фінанси, правознавство, психологія; підвищення кваліфікації викладачів і фахівців різних видів діяльності; організація та проведення короткострокових семінарів, колоквіумів, конференцій і літніх шкіл. Про свої погляди на проблеми вищої освіти в Україні розповідає кандидат економічних наук, професор Віктор НЕВЕСЕНКО, який ось уже четвертий рік очолює інститут.

НЕВЕСЕНКО Віктор Іванович, народився 1940 р. у
с. Низи Сумського району Сумської обл. Після закінчення ПТУ №18 м. Донецька був старшим робітником, буровим майстром Ташелгінської геологорозвідувальної партії Кемеровської обл., потім служив у Забайкальському ВО. 1968 р. закінчив економічний факультет Донецького комерційного інституту, потім — аспірантуру УкрНДІ торгівлі та громадського харчування. Працював директором республіканського проектно-технічного інституту Мінторгівлі УРСР, ректором Київського торговельно-економічного інституту. 1992—1995 рр. — заступник міністра освіти України, потім ректор Київського інституту народної медицини. З січня 1997 р. очолює інститут післядипломної освіти Київського університету.

Про післядипломну освіту

Сьогодні одержання другої освіти в Україні — це гостра необхідність, не підкріплена, на відміну від розвинених країн, на жаль, ні державною політикою, ні економічною стратегією. Нині потрібні фахівці, інший рівень і якість одержання знань. Ринок продукування нових професій величезний. Про це свідчать численні рекламні оголошення, де часто під адресою нового «міжнародного університету» можна прочитати дрібним шрифтом: «вхід з двору». Здавалося б, будь ласка, 5—10 місяців навчання — і ти дефіцитний фахівець. Проблема лише в тому, які знання, та ще й за чималі гроші, можуть дати такі «заклади освіти»? За часів СРСР вважалося, що другу освіту можна одержати за 10 місяців, проте сьогодні життя висуває жорсткіші вимоги. На опанування юриспруденції піде як мінімум 3—3,5 року. Крім того, з економіста ще можна спробувати за 1,5 року підготувати юриста, а з колишнього артилериста?

Я глибоко переконаний: ні про яку якість і новий рівень знань не може бути й мови, якщо не враховувати економічний аспект. Від усіх бюджетних галузей тільки й чути вимоги про зарплату. А її просто ніде взяти. Тож коли ми говоримо про ринок, то маємо усвідомити, що громіздка система освіти не повинна залишатися поза ним. І єдиний спосіб заробляти гроші в цьому напрямі — це надавати платні послуги (ясна річ, я не маю на увазі школи).

Про акціонування вищих навчальних закладів

Усю систему освіти потрібно змінити, на мій погляд, таким чином: вузи, технікуми, коледжі, ПТУ підпорядкувати місцевій владі, як нині школи й дошкільні заклади. За Міністерством освіти залишити контроль над роботою всіх навчальних закладів через акредитацію. Необхідно змінити форму власності вищих навчальних закладів на основі їх акціонування, тобто контрольний пакет акцій (50% плюс 1 акція) залишається у власності держави, а решта стає власністю трудового колективу організації освіти. Відповідно державна частина бюджету йде тільки на зарплату. Держава як стратегічний власник навчального закладу призначає для керування ним ректора, попередньо провівши вибори в колективі, на тендерних засадах дає замовлення на підготовку необхідних фахівців і, користуючись системою моніторингу, контролює дотримання державних стандартів і забезпечення якості знань. Менша частина акцій — 49% — надходить на фондовий ринок, де її реалізують іншим потенційним інвесторам, юридичним та фізичним особам, приватним вузам, і стає єдиним джерелом формування бюджету вищого навчального закладу. Переконаний, що сфера освіти має великі резерви для того, щоб заробляти, починаючи від матеріальної бази вузу, гуртожитків, землі, де його розташовано. Державі слід провести повну інвентаризацію всього, чим вона володіє, що повинна утримувати на бюджетні кошти, адже для більшості вузів проблемою сьогодні є навіть оплата комунальних послуг. Якщо розглянути все в державному масштабі, вивчити кожну з 1200 навчальних організацій різних рівнів акредитації, елементарно навести там порядок, упевнений, можна знайти тисячі рішень. Навіщо далеко ходити за прикладами? Майже чотири роки тому нам у спадщину дісталося господарство в жахливому стані: стелі, що протікають, обшарпані стіни, прогнилі труби, гуртожиток з одним душем на 100 чоловік, таргани... Проте численні пропозиції від сусідніх банків про продаж приміщень за залишковою вартістю ми відкинули, вирішивши, що розберемося самі. У результаті замість гуртожитку в нас чудовий готель, де можуть водночас проживати триста чоловік. І якщо в місті номер коштує $100—150 на добу, то в нас — 60—70 грн. Працюють денна й вечірня кав’ярні, тренажерний зал, автостоянка. Проведення різних семінарів і конференцій також приносить доход. З січня 1999 року ми не взяли й копійки з бюджету, тож сміливо можемо назвати себе взірцем економічних реформ. Проте сьогоднішній рівень державного планування став настільки жорсткішим, що доводиться лавірувати. Якщо приватні вузи можуть торгувати, приміром, лісом, вугіллям і металами, то державні не можуть ввести в посадовий розклад навіть перукаря, бо його не передбачено в системі освіти. От і доводиться придумувати посаду «старшого лаборанта», котрий, до речі, працює на найкращому в місті італійському обладнанні. Необхідно створити однакові економічні умови для навчальних закладів усіх форм власності.

Про кадрову політику й систему оплати викладачів

На жаль, ще немає державного підходу до створення нових навчальних закладів. Не говорячи вже про зростання їхньої кількості, про те що більшість технікумів перетворилися на інститути й університети, багато міністерств почали створювати свої власні навчальні заклади. Про яку якість і «новий внутрішній зміст» освіти може бути мова, коли педагогічні кадри залишилися старими в буквальному значенні цього слова? І професор, котрий тридцять років викладав основи соціалістичної економіки, без підвищення кваліфікації або перепідготовки, сьогодні, після основного місця роботи, біжить у коледж або «міжнародний університет», аби навчати азів ринкових відносин. Це ж абсурд! Тож я переконаний: керівний персонал органів управління вищою освітою, ректори, проректори, декани, завідувачі кафедр відповідних навчальних закладів можуть обіймати свої посади не більше двох термінів (8 років). Це стосується й директорів коледжів, технікумів, ПТУ, шкіл і їхніх заступників. Адже недарма на Заході представники інтелектуальної еліти прагнуть якнайшвидше повернутися з керівних посад на викладацьку роботу, оскільки різниця в оплаті праці мінімальна, а відповідальності та обов’язків у керівників набагато більше. Саме тому ректор у рамках затвердженого фонду заробітної плати повинен особисто встановлювати посадові оклади залежно від якості виконаної викладачем роботи, а самі посадові оклади слід щороку переглядати. Конкурсну систему, розраховану на п’ятирічний термін, вважаю застарілою, вона вимагає вдосконалення. У нашому інституті діє контрактна система на одну сесію, і лише торік було звільнено п’ятнадцять викладачів, половина котрих, до речі, університетські. Не можна не враховувати специфіку викладання другої освіти, адже в нас навчаються не 17-річні діти, а дорослі, відповідальні люди, яким знання необхідні передусім на практиці.

Не можу не згадати про ще одну бюджетну яму — заочну освіту, яку, на мою думку, сьогодні треба цілком перекласти на комерційну основу. Коли якійсь фірмі чи організації потрібен фахівець, будьте ласкаві, платіть. А ми розпорошили заочну систему по всіх вузах, коледжах, технікумах, перемішали заочників і тих, хто навчається на стаціонарі, тоді як на Заході система заочної освіти є окремою специфічною галуззю. Частку бюджету, спрямовувану на фінансування заочної освіти, треба перевести на денну освіту, і платити мають усі студенти, тільки частка ця буде, приміром, 20—30% від загальної вартості. Після першого курсу відмінники переходять на безкоштовне навчання.

Про управління вищою освітою

Свого часу я стояв біля витоків розробки системи акредитації вузів, і тепер жахаюся тим, у що це вилилося. Коли ми розробляли цю систему, то чудово розуміли, що градація навчальних закладів необхідна. Приміром, таких навчальних організацій, як класичний Київський університет, в Україні може бути не більше десяти, а решта — інститути. Але те, що ми маємо сьогодні, набрало просто потворних форм, цілком скомпрометовано самі назви «університет», «академія». Десять років тому в Україні юристів готували десять вузів, тепер — 170, навіть технікуми в райцентрах сьогодні випускають «правознавців». Певне, все, до чого підходять формально, нівелюється, втрачає сенс. Сьогоднішні реалії такі, що одна й та сама людина може бути і директором коледжу, і ректором приватного вузу, і деканом якогось державного закладу. Як на мене, потрібно замінити триступінчасту систему акредитації навчальних закладів на двоступінчасту, обминувши етап сертифікації. Потім замість спеціалізованих рад на базі ВУЗів створити експертні комісії з питань акредитації, під керівництвом Державної акредитаційної комісії, ввівши в її склад справді незалежних експертів із числа провідних фахівців-практиків даного напряму на чолі з відповідальним працівником Міністерства освіти й науки в ранзі заступника міністра. Мережу вищих навчальних закладів необхідно впорядкувати за рахунок включення територіально споріднених навчальних закладів у склад провідних університетських центрів — класичних університетів шляхом придбання частини їхніх акцій.

При комплексному аналізі помилок реформування освіти видно, що їх зумовили помилки в реформуванні народного господарства. Ми ухвалили «Закон про освіту» і лише потім «Закон про підприємництво». Відповідно до вимог часу почали створювати приватні вузи, але «помилково» не записали, що ці вузи мають бути ліцензованими, тобто перебувати під контролем. Скільки часу й сил піде, щоб виправити ситуацію? Сьогодні кожен керівник вузу повинен розуміти важливість розв’язання саме економічних проблем, не перекладаючи ведення справ на одного старшого бухгалтера. Держава мусить, по-перше, створити умови для сучасного господарювання, «закласти» програму, підготувати відповідну законодавчу базу, за якою чесно зароблені вузом гроші скеровуватимуться на подальший розвиток навчальної бази, а керівник, володіючи колосальними матеріальними ресурсами, розпоряджатиметься своїм господарством сам. Ми повинні твердо усвідомити одне: у держави грошей немає і не передбачається. Тож думати та працювати ми повинні самі.