Окупація: як працюють, живуть і на що сподіваються вчителі

07 травня, 2022, 17:00 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чесні розповіді наших людей, яких ворог намагається зробити не нашими

Війна — це час обмежень, перевороту і страху. Але ми, перебуваючи на неокупованих територіях, навіть не уявляємо, як живуть наші співвітчизники по той бік лінії фронту. Ми не можемо оцінити розкіш свободи. Розкіш не боятися, що будь-якої хвилини тебе можуть арештувати, вбити, принизити, вивезти у невідомому напрямку. А вони живуть так. Вони — це вчителі в окупованих містах і містечках.

Коли ми з вами тут, на підконтрольних українській владі територіях, говоримо про проблеми української освітньої системи під час війни, то зазвичай сором′язливо оминаємо мовчанням школи під окупацією. Як виживають там учителі і залишаються українцями — або чому не залишаються? Про це я говорила з шістьма вчителями з Херсонської, Луганської та Запорізької областей. Зі зрозумілих причин не називаю їхніх справжніх імен.

Для мене було відкриттям, що більшість педагогів, які залишилися на окупованих територіях, і досі викладають у школах за українськими програмами та підручниками. І вони, і батьки категорично відмовилися змінювати щось у навчанні. «Окупаційна влада нас поки що не чіпає, не дуже явно тисне, щоб не чинили опір, — розповідає Ганна, вчителька української мови. — Але недавно нас зібрала директорка школи і сказала, що до 15 травня ми маємо визначитися, чи будемо далі працювати, бо школа переходить на російські програми й стандарти навчання. Тих, хто згоден, пошлють у Крим на перепідготовку, а хто не хоче — буде звільнений. Я вже знаю, що більшість наших учителів відмовиться від співпраці, хоч і не знаю, якими будуть наслідки».

Читайте також: Херсон як Південна Фортеця

Ми з Ганною не могли нормально поговорити, — в них дуже погані Інтернет і мобільний зв′язок, розмова постійно переривалася. За словами вчительки, так уже два тижні. Її колега з Луганщини Олена каже: «Працюємо дистанційно, кілька днів не було електроенергії. Наша платформа Microsoft Teams для дистанційки не працювала з 24.03 по 28.04».

«А як же ви проводите дистанційне навчання без Інтернету?» — питаю я Ганну. «Є Інтернет— ведемо уроки, немає — передаємо роздруківки із завданнями через батьків, щось викладаємо у вайбер. Українську навчальну програму виконуємо, як і було заплановано ще на початку навчального року. Хоча останній зв′язок з нашим відділом освіти мали 12 березня. Того дня звільнилося все керівництво нашої ОТГ. Вони не виїхали, просто склали повноваження, бо не хотіли працювати на окупантів. Оскільки в нас немає легітимного керівника відділу освіти і громади, нас ніхто й не координує з середини березня. Тоді ж ми востаннє отримували зарплатню. Бо наші керівники перед звільненням не передали своїх повноважень нікому, і кошти на заробітну плату не перерахували. А в них залишилося право підпису, право розпоряджатися державною освітньою субвенцією, що йде на зарплатні вчителям Якби вони виїхали на підконтрольну територію, як це зробили в інших громадах, вони могли б координувати нас звідти. А так — ми самі по собі. У Херсоні навчання припинили з 1 травня, аби вберегти вчителів та учнів від тиску. А ми працюємо, бо наш відділ освіти звільнився і не встиг подати потрібні документи. Ми розуміємо цих людей і не засуджуємо, в них сім′ї. Але самі потрапили в скрутну ситуацію».

Ганна згадує той день, 12 березня. «У нашому місті постійно проходять багатотисячні проукраїнські мітинги, — каже вона. — На одному з них, 12 березня, ми вийшли й побачили, що поруч немає нікого — ні поліції, ні влади. Це означає, що ми сам на сам із озброєними окупантами. Було дуже страшно, але ми таки стояли».

Ганна буквально закидає наш чат фотографіями з мітингів. «Ми чинимо спротив, ми за Україну, ми хочемо, щоб Україна не забувала про нас». Вона не пише мені цих слів, але я їх бачу в кожній літері і в кожній комі її повідомлень.

А ось і свіжі фото — з концерту до Дня перемоги, який організували окупанти в Ганниному місті. Місцевих на нього не кликали, завезли автобуси з якимись чужими людьми, зняли відео для телебачення та й поїхали. «Дивіться, тут на фото місцевих мало, взагалі мало глядачів», — каже Ганна.

Можна, звісно, виправдовуватися ізоляцією тих територій з вини загарбників, відсутністю зв′язку чи Інтернету, але це не єдина проблема. Українська влада досі не знає, як вирішити деякі питання. Під час війни стандартні рецепти й механізми не працюють. Потрібно швидко і гнучко знаходити нові, а до цього державна машина не завжди готова. Є величезний клубок проблем, складних як морально, так і фінансово. У громадах, керівництво яких не працює на підконтрольних територіях, обласні військові адміністрації мають налагодити зв′язок із людьми, нарахувати зарплату, підтримати, дати чіткі рекомендації, як учити дітей.

«Нам потрібно на щось жити. Не хочеться брати подачки від окупантів, — кожному бюджетнику видають по 10 тисяч рублів, — каже Ганна.— Недавно новий керівник міста, колаборант, колишній місцевий депутат, зібрав директорів шкіл і спитав: «Ви донесли вчителям інформацію про 10 тисяч? Чому вони їх не беруть?» А нам же треба годувати сім′ю, купувати ліки. Сподіваємося, Україна не забуде про нас».

У МОН обіцяють, що оплачуватимуть працю вчителям незалежно від їхнього місця перебування. «Задля налагодження механізму виплати заробітної плати педагогічним працівникам у тих громадах, які не можуть зробити цього самостійно, Міністерство освіти і науки спільно з Міністерством фінансів та Казначейством шукають реальні можливості вирішення цього питання в тих умовах, що склалися».

«Та перерахуйте нам ці гроші на картку, і проблема буде вирішена!» — кажуть учителі в окупованих містах. Однак тут є кілька підводних рифів. Щоб скористатися банківською карткою, потрібно мати Інтернет і мобільний зв′язок, а вони не завжди працюють. Крім того, банківський переказ має бути підкріплений готівкою (щоб її можна було зняти за потреби) або домовленістю, що в окупації ви зможете розплачуватися своєю карткою, тобто гривнями, безготівково за товари й послуги. Інакше це марний пластиковий прямокутничок, а не картка.

Деякі диванні експерти в тилу радять: нехай учителі з окупованих територій виїдуть на неокуповані землі, там і отримають гроші. Але це небезпечно. «Потрібно їхати через лінію фронту, під обстрілами, по замінованій території. Ми знаємо випадки, коли цілі сім′ї гинули, — каже вчителька Марина. — Або на лінії фронту ідуть важкі бої, і люди по три-чотири дні сидять у машинах у полі чи на дорозі. З дітьми, з мінімальними запасами їжі та води».

«Мені страшно, я не можу так ризикувати своїми дітьми, тому залишаюся вдома, — каже Ганна. — Але, очевидно, після 15 травня доведеться-таки наважитися виїхати й мені».

Можливість виїхати з окупованого міста цінується на вагу золота. Ось на що доводиться йти людям, аби вибратися з пекла. Вчителька з Маріуполя разом із мамою та сестрою спробувала прорватися до окупаційного автобуса, але росіяни обстріляли їх. Мама й сестра загинули прямо біля будинку. Розуміючи, що іншої нагоди вижити може не трапитися, жінка прикопала рідних неглибоко, лише присипавши землею. Часу було обмаль, вона мала встигнути на автобус, який везе в життя. Сіла в нього з самою лише мобілкою в руках. Без речей, без документів, без найрідніших людей. Вона їхала до життя, в якому не забудуться ці смерті.

«А з нашого міста можна виїхати тільки до Росії, — каже Оксана з Луганщини — В інший бік просто не випустять. Тому залишаємося вдома. Хоча декому вдалося прорватися через Прибалтику на підконтрольні українські території».

Можна спробувати виїхати з перевізниками, які роблять бізнес на порятунку людей. Учителі з різних окупованих міст називали мені різні розцінки. В одних містах беруть по 100–200 доларів із людини, в інших (де дорога через Прибалтику чи Польщу) — по 400–500. А якщо потрібно з′їздити туди й назад, помножте ці цифри на два. Щоб мамі з дитиною з′їздити на підконтрольні українській владі території, аби дитина склала незалежне тестування, помножте суму ще на два, бо в таку небезпечну подорож сама дитина не поїде.

Зараз учителів на окупованих територіях дуже турбує закінчення навчального року. Вони хвилюються, щоб їхні 11-класники отримали українські свідоцтва про освіту. Але в окупації це неможливо. Очевидно, Міністерству освіти доведеться шукати нестандартне вирішення цього питання.

«Не буде в дітей випускного, — зітхає Марина. — Яке вже тут свято».

Від усіх учительок з окупованих міст і містечок, із якими я розмовляла, чула одне часто повторюване слово — «страшно». Страшно за життя, за свої сім′ї, за Україну, за учнів. І страшно, щоб про них не забули. Мені теж було страшно. Бо коли ми розмовляли, співрозмовницям доводилося одразу видаляти свої повідомлення. Неначе ці люди зникали, не залишивши навіть букви на згадку.

Спілкуватися з органами влади, та й просто з тими, хто перебуває на підконтрольних землях, для них стає дедалі небезпечніше. Наприклад, на окупованій Луганщині вчителів лякають наказом «Уряду Луганської народної республіки», який дає «органам внутрішніх справ» право контролювати листування в месенджерах та соцмережах. А зараз багато вчителів ведуть чати своїх класів, де висловлюють проукраїнську позицію. Крім того, окупаційна влада дозволяє «органам» відстежувати спілкування жителів окупованих земель із людьми на підконтрольних територіях «з метою виявлення неблагонадьожних».

Вчителька Наталя розповіла, що в її окупованому місті вся освітня система певний час була паралізована. Завідувачку районного відділу освіти окупанти звинуватили в нацизмі після того, як переглянули підручник з історії України. А потім вивезли жінку в невідомому напрямку «до з′ясування». Подальша її доля невідома. Так само вивезли директора місцевого ліцею. Тому директори, які відмовилися працювати на окупантів, намагалися виїхати з міста, хоча це смертельно небезпечно.

Я розумію і надзвичайно поважаю кожну вчительку, яка не змогла залишити своїх учнів, наляканих і розгублених, і під загрозою потрапити до списку «неблагонадьожних», а іноді й без зарплатні, вийшла на уроки, причому за українськими стандартами. Вона знає, що ризикує не лише собою, а й своєю сім′єю, яка перебуває в заручниках у окупантів, однак іде. Чи зможе вона залишити своїх вихованців, коли школи остаточно затиснуть у лещата «русского міра»? Я не знаю.

Але є й інші історії. Наприклад, про завідувачку дитсадка, яка показово спалила вишиванки своїх вихованців, аби вислужитися перед окупаційною владою. Або про зрадника — директора школи, який вирішив перевести навчання на російські освітні стандарти, але побоявся закликати до цього публічно (невідомо, мовляв, як життя обернеться), тому викликав батьків до себе в кабінет «на бесіду», аби переконати. І щоб жодних «матеріальних слідів» цієї розмови не було — ні аудіо, ні письмових! А тим, хто відмовлявся, наполегливо рекомендував забрати дитину зі школи, бо вона «не потягне навчання в нашому ліцеї».

«Наші мами — «терпили»: з тридцяти п′яти людей тільки п′ятеро відстояли свою позицію. Решта погодилися, бо, мовляв, усього два місяці залишилося до кінця навчального року», — розповіла мені мама школяра з окупованої території. І перше, що зробили незгодні батьки, виїхавши на підконтрольну українській владі територію, — розповіли про «героя-директора» в СБУ. Сподіваються, що після звільнення йому не зійде це з рук.

«Дуже боляче і просто нестерпно жити в глибокій окупації», — написала мені вчителька історії України. Її місто захопили одним із перших. Вона вірить, що перемога буде, і рахує дні до визволення.

Українців убивають фізично на фронті та ідеологічно — в окупації. І останнє не менш болюче.

У Кримінальному кодексі є стаття 111-1 про колабораційну діяльність. У ній зазначено, що всі, хто добровільно працює на окупаційну владу, є колаборантами і будуть за це відповідати. Але для вчителів ця норма трохи інакша. Добровільно чи ні, а будь-який освітянин, котрий викладає у школі за російськими стандартами, вважається колаборантом.

Це зрозуміло, бо освіта — надзвичайно потужний ресурс для влади, вона не буває поза політикою. Але якщо ми вже говоримо «А», треба сказати й «Б». Україна не може кинути вчителів на окупованих територіях. Бо інакше це означатиме, що ми не просто відмовляємося від них, ми штовхаємо їх до колаборації і подачок від окупантів. Потрібно оголосити простій і виплачувати людям зарплату, щоб вони могли звільнитися з окупованих шкіл і вести уроки за українськими програмами дистанційно. Щоб вони мали чим годувати своїх дітей, щоб не були вимушені просити щось у окупантів. Сподіваюся, влада знайде рішення.

Більше статей Оксани Онищенко читайте за посиланням.

Дивіться спецтему: Зробити таке можуть лише "абсолютно відморожені терористи": Зеленський про російський удар по Кременчуку Президент назвав Росію найбільшою терористичною організацією світу, закликавши визнати її державою – спонсором тероризму. Кількість загиблих внаслідок удару РФ по Кременчуку зросла до 13 Про остаточну кількість жертв російської атаки ще рано говорити. Російські окупанти обстріляли натовп людей в Лисичанську: щонайменше вісім жителів загинули Серед загиблих – підліток 2007 року народження. Україна закликає остаточно виключити Росію з FATF і внести її до “чорного списку” організації Держава також розробляє рекомендації щодо ризиків операцій з російськими активами. Російські військові використовують дерев’яні макети танків на Харківщині, намагаючись ввести в оману ЗСУ – Генштаб Тим часом українські захисники відбили ще кілька російських штурмів у Харківській області.
Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК