Обираючи дистанційне навчання, ми не повинні обирати між доступністю і якістю

За місяць карантину в новинах і соцмережах уже встигли обговорити всі деталі та нюанси дистанційного навчання в школі: від аналізу якості телеуроків від Офісу президента до порад психологів, як організувати навчання та побут дітей у замкненому просторі. Натомість про дистанційну освіту у вишах говорили чути значно менше. Одразу після оголошення карантину МОН повідомило, що довіряє університетам організацію дистанційного навчання, потім озвучило часові рамки проведення ЗНО та вступної кампанії, - і тим свою місію Міносвіти завершило.

І у цьому є сенс. Адже рівень автономії університетів істотно вищий, ніж шкіл, тож спроможність мала би бути незрівнянно більшою. Крім того, виші працюють із дорослішою аудиторією, що має (чи повинна б мати) навички самоорганізації і здатності до самостійного навчання. І це, безперечно, простіше, ніж навчання маленьких дітей, особливо учнів початкової школи, яким важче зосередитись на темі, сидячи вдома перед комп'ютером або планшетом.

Хоча в університетській дистанційній освіті є проблеми, які менш властиві школі: окремі дисципліни, фактично, не переводяться в дистанційний формат, оскільки потребують виконання лабораторних чи інших робіт, і надолужувати прогалини у знаннях доведеться пізніше. Але поки що більшість дисциплін викладаються (принаймні формально) онлайн.

Отже, як навчаються студенти під час карантину? Дуже по-різному, як свідчить аналіз внутрішньоуніверситетських документів та спілкування з викладачами.

З одного боку, є заклади (переважно з розгалуженою мережею філій), у яких система дистанційної освіти працює не перший рік. Наприклад, НУБіП має власну платформу для дистанційного навчання, де відбуваються онлайн засідання кафедр, адміністрація ж моніторить і координує роботу підрозділів. Але є й інший підхід: деякі університети просто видали накази про організацію дистанційного навчання і відправили викладачів та студентів у вільне плавання, не цікавлячись деталями. Чи достатньо цього, щоб система дистанційної освіти запрацювала? Досвід показує, що ні. Чому так виходить?

Більшість університетських положень про дистанційне навчання містять перелік ресурсів, із допомогою яких викладачі повинні працювати дистанційно (Zoom, Skype чи інші). Інколи цей список є вичерпним, і викладачам встановлюють жорсткі рамки, інколи - залишають комунікацію на їхній власний розсуд. При цьому більшість університетів по допомогу в організації навчання відсилають до ІТ-відділу. Це логічно. Крім консультацій фахівців ІТ-відділу, включаються інші механізми технічної підтримки для викладачів: колеги обмінюються особистим досвідом, а навчально-методичні відділи створюють інструкції з користування різними сервісами.

Хоча здавалося, що технічні проблеми будуть найбільшим викликом, досвід показав, що ці проблеми порівняно легко вирішувати. Значно складніше - вирішити проблему з педагогічним аспектом процесу. Питань безліч. Як краще подавати матеріал? Чи варто лишати ту саму тривалість занять і наповнення груп? Які форми контролю найкраще застосовувати?

Ці труднощі очікувані: більшість викладачів не мають досвіду та навичок, потрібних для ефективної роботи зі студентами в новому, незвичному форматі. Питання в тому, як вирішується ця проблема на рівні університетів та/або окремих викладачів.

На жаль, слід визнати, що в більшості випадків університети значно менше уваги приділяють цьому питанню, а навчально-методичні відділи, які мали б допомагати, частіше очікують від викладачів звітів, аніж надають підтримку.

У результаті, викладачам залишається покладатися на себе та своїх колег. І деякі направду блискуче впорюються з цими викликами. Проте частина викладачів пішла іншим шляхом і де-факто замість дистанційного навчання просто перевела навчання у формат самостійної роботи студентів. Найчастіше на практиці це означає, що студентів просять писати "реферати" чи "відпрацювання" кожної з тем, які вони мають вивчити самостійно. Як наслідок, студенти вимушені писати величезну кількість письмових робіт. До мене як до народної депутатки зверталися студенти кількох університетів зі скаргами на таку організацію навчання, адже вони не можуть дати ради величезному обсягу письмових робіт, яких від них вимагають.

Безперечно, такий підхід дуже неефективний. Окрім того, я як викладачка не можу його пояснити: написання письмових робіт не замінить роботу в аудиторії. Не кажучи вже про те, що чесна перевірка всіх письмових робіт на практиці займе значно більше викладацького часу, ніж проведення заняття онлайн. Тому є питання і щодо того, чи справді всі викладачі читають усі ті письмові роботи, які масово продукують на їхній запит студенти. За відгуками самих студентів, вони не отримують ніякого змістовного фідбеку щодо написаних робіт, і це, безперечно, демотивує їх у виконанні поставлених завдань.

Як наслідок, вал письмових робіт посилює стрес і психологічне навантаження, в якому студенти вже перебувають у зв'язку з карантином та відсутністю звичної соціальної активності. А такий стан, своєю чергою, прямо корелює з рівнем засвоєння навчального матеріалу.

Крім того, якщо заняття онлайн замінити додатковим домашнім завданням, студенти втрачають можливість взаємодіяти. Тому якість навчання і цікавість до нього істотно падають.

Безперечно, проблеми з якістю були й до карантину. Поточна кризова ситуація проявила їх, зробила більш очевидними. Скільки вже говорилося про те, що читання лекцій за підручником і перевірка конспекту - зовсім не є сучасним методом викладання!.. І частина викладачів справді перейшла на інший формат подачі матеріалу, намагалася зробити заняття зі студентами більш інтерактивними, цікавішими. Але не всі.

І тепер, під час карантину, ми просто чіткіше побачили відмінності. Іноді сам факт роботи онлайн у поєднанні з застосовуваними педагогічними прийомами створює трохи гротескні ситуації. Так, в одному з закладів студентів просять прислати фото чи скан написаного від руки конспекту онлайн-лекції, прочитаної за підручником.

Що важливо відзначити: найчастіше навіть у межах одного університету ситуація вкрай неоднорідна. Студенти можуть бути перевантажені масою додаткових письмових завдань з однієї дисципліни, працювати в онлайн-форматі на іншій дисципліні, а при цьому з деяких дисциплін не відбувається взагалі нічого, - викладачі не дають жодних розпоряджень щодо навчання під час карантину.

Тому інше важливе питання - контроль за організацією дистанційного навчання. І цей процес відбувається по-різному.

Деякі заклади вимагають від викладачів докладних звітів про перебіг дистанційного навчання - з кількістю студентів, які виходять на зв'язок, тривалістю відеоконференцій, скріншотами або електронними копіями надісланих завдань та отриманих від студентів робіт. А дехто навіть наміряється щодня контролювати, чи розпущені по домівках курсанти справді вдома, й контактувати з їхніми батьками "з метою їх впливу на недопущення фактів порушення дисципліни та законності".

Звісно, ми не можемо судити про ефективність дистанційного навчання лише за нормативними документами. Багато викладачів, представників адміністрацій, студентів щиро прагнуть адаптуватися до нових умов, і їм це вдається, за що всі ми маємо бути вдячними. Але проблеми, однозначно, є, вони істотно вплинуть на якість навчання під час карантину, і про це слід відверто говорити. У певному сенсі, це є помилками, які треба виправляти.

Так, на помилках ми теж учимося, і ситуація з карантином буде уроком для багатьох із нас, але лише в тому разі, якщо ми захочемо зробити з цього уроку висновок і скористатися ним в майбутньому.

Як мінімум, одним із висновків має бути те, що вже зараз потрібно удосконалювати програми підготовки вчителів і викладачів та навчати їх якісно проводити дистанційне навчання. Бо, незалежно від того, як закінчиться карантин, освіта в Україні (і світі) вже не буде такою, як до карантину. І нам треба бути готовими йти в ногу з часом, щоб не повторювати помилок, на яких ми мали б навчитися. Дистанційне навчання робить освіту більш доступною, але, обираючи його, ми не повинні обирати між доступністю і якістю.

Але є з цієї ситуації і глобальніший висновок. Автономія вишів - це необхідна умова для розвитку. Необхідна, але не достатня. Автономія і довіра працюють там, де вже є високий рівень професіоналізму, правильна мотивація та умови для зростання. На жаль, це зовсім не ті умови, в яких нині перебуває система вищої освіти в Україні. Є потужні наукові та викладацькі команди, є університети, які проводять дослідження та готують конкурентноспроможних фахівців. Однак поки що це окремі острівці. Решті потрібна підтримка. Не сильна рука штибу Табачника, не авторитарний контроль і не "методика" від НАПНУ, що публікує статті про дистанційне навчання, де найпоширенішими засобами цього навчання вказані електронні дошки оголошень (технологія часів "дитинства" Інтернету) та - увага! - телеграф. Необхідні навчання, стимули й допомога, підкріплені чіткими зобов'язаннями та відповідальністю. І надати цю підтримку має той, хто є власником більшості університетів, хто їх фінансує, - уряд.

Від нього варто очікувати кількох кроків.

Потрібні рекомендації вишам, як організувати роботу закладу під час карантину, з акцентом на активну координацію дій на рівні кафедр, факультетів і всього закладу. Життя університету не повинне стояти на паузі: мають збиратися Вчені ради, відбуватися засідання кафедр. Але, що важливіше, викладачі мають як ніколи активно розуміти місце своїх курсів у межах усієї освітньої програми, співвідносити завдання цих курсів із завданнями інших та координувати навантаження на студентів.

Необхідно також створити платформу, де різні заклади й окремі викладачі зможуть обмінюватися досвідом та ділитися кращими практиками. Врешті, дистанційне навчання стало викликом для більшості з нас як педагогів, і осягати самотужки всі тонкощі семінарів у Zoom не в кожної й кожного з нас є можливість і ресурси.

Уряд має також відігравати активнішу роль у розвитку організаційної спроможності університетів. Це треба робити не шляхом розпоряджень і наказів, а, радше, методом підтримки (насамперед - фінансової) найкращих практик, через фінансування інноваційних проєктів з розвитку організаційної спроможності, навчання/стажування у кращих університетах інших країн тощо. Насичення університетів новими ідеями та наявність ресурсів для їх реалізації - ключова передумова їх якісної трансформації. Саме з цією метою я й пропонувала у своєму проєкті змін до закону "Про вищу освіту" створити Фонд розвитку вищої освіти, який дозволить спрямувати ресурси на підвищення спроможності вишів.

Карантин - це кризовий стан для суспільства, зокрема й для освіти. Як відомо, під час кризи люди (й інституції) не піднімаються до вершин своїх очікувань, а опускаються до рівня своїх компетенцій. Досвід дистанційної освіти в університетах довів, що рівень цих компетенцій дуже різний, і якщо ми як суспільство прагнемо кращої вищої освіти - то в неї треба розумно інвестувати, посилювати університети, робити це з повагою до автономії і визнанням наявних проблем.

Усі статті Інни Совсун читайте тут.