Нотатки на «грифованих» полях

Здавалося б, цілком звичайні книжки з грифом Міністерства освіти та науки, із стандартним багажем знань — нічого особливо унікального під їхніми хрусткими обкладинками немає. Проте собівартість деяких із цих шкільних підручників доходить до 400 гривень за примірник. Закордонні посли, дивлячись на них, із подивом зауважують: «Ви знаєте, я такого ще не бачив. Подібної практики ніде більше немає». Справді, Україна майже єдина країна у світі, яка на конституційному рівні (стаття 53) гарантує своїм національним меншинам «право на навчання рідною мовою або на вивчення рідної мови в державних і комунальних навчальних закладах або ж через національні культурні товариства».

За даними всеукраїнського перепису населення, на сьогоднішній день у країні проживає понад 134 національності, із яких лише п’ятнадцять (росіяни, євреї, болгари, румуни, поляки, роми, татари, білоруси, угорці, вірмени, гагаузи, молдавани, азербайджанці, німці й греки) можна віднести до найчисленніших іноетнічних груп населення. Як і в будь-якій демократичній державі, у нас ратифікуються відповідні конвенції, підписуються необхідні угоди й створюються законодавчі акти, причому останні навіть експерти ОБСЄ називають одними з найпрогресивніших на пострадянському просторі. Проте роздача рецептів — це ще не шматок самого пирога. По-справжньому діючий механізм підтримки нацменшин був запущений завдяки видавничо-поліграфічним крокам нашої держави, яка вже не один рік забезпечує школярів із різних етнічних груп безкоштовною навчальною літературою. Це дуже дорого, важко й надзвичайно відповідально. Більшість інших країн вважало за краще скористатися старою, як світ, практикою: ти — мені, я — тобі. Україна вирішила інакше. Деякі навіть жартують: мовляв, у нас на нацменшини витрачається більше, ніж на нацбільшість. Якоюсь мірою це справді так. Якщо сьогодні забезпечення підручниками представників етнічних груп відповідає 100 відсоткам (так кажуть), то кошти, передбачені бюджетом для українських шкіл, можуть покрити лише 60 відсотків витрат, оскільки з 1 вересня 2005 року всіх п’ятикласників (відповідно до 12-бальної системи освіти) чекає належне навчальне «обмундирування».

В УРСР левова частка видання підручників і посібників для національних меншин припадала на «Радянську школу» і «Крымучпедгиз». Сьогодні базовими видавництвами даної сфери можна назвати чернівецький видавничий дім «Букрек», вищезгаданий «Крымучпедгиз» і львівський «Світ». Останньому рішенням Держкомвидаву України ще 1994 року були передані три редакції видавництва «Освіта» з видання шкільних підручників для нацменшин. Звичайно, сьогодні за державним замовленням бажали б працювати й інші, не менш великі та славетні видавництва, але тендер виграють одиниці. Їх грифовані, «які не підлягають продажу», підручники із тиражами від шестисот примірників утримують солідний шар полікультурної освітньої суші на плаву.

Решта мають змогу видавати більш-менш серйозними тиражами лише підручники російською мовою. Призначені як для російських шкіл (їх в Україні 1411), так і для тих навчальних закладів, у яких вона є одним із предметів, які вивчають, вони фактично лідирують у системі міжетнічної освіти України. Йдеться про величезну кількість школярів — майже 2,5 мільйона чоловік, де більше мільйона тих, хто отримує середню освіту повністю російською мовою. Мабуть, тому й займається кожне третє (друге?) видавництво випуском шкільної літератури цією мовою, причому багато видань виходять у світ без міністерських грифів «Затверджене» або «Рекомендовано». Останній факт набуває особливого значення на тлі тих сімдесяти вимог, які пред’являють до шкільного підручника при присвоєнні грифа.

Цікава ситуація в сфері середньої освіти й у другій за чисельністю етнічній групі — євреїв. Річ у тім, що за останні п’ять років Книжкова палата України збагатилася лише одним виданням єврейською мовою — підручником на ідиші, причому дана книжка міністерського грифа не має. «За п’ять років до нас ніхто не звертався з підручником на івриті чи ідиші. В Україні немає шкіл, де отримують середню освіту єврейською мовою», — сказали мені й у відділі загальноосвітніх навчальних закладів мовами нацменшин. Державної, можливо, і немає, проте ж існують приватні, недільні школи, є предмети, факультативи, на яких єврейські діти спокійно вивчають рідну для них мову. Як же так? Напевно, вся річ у тому, що освіта даної нацменшини має кілька суворо розставлених і точно позначених акцентів, кожний із яких супроводжується своїм вектором.

В євреїв, які проживають в Україні, дві рідні мови — іврит та ідиш. Першу досить сильно «підгодовує» посольство Ізраїлю, водночас як розвиток другої вільно або мимоволі гальмується. Якщо іврит несе дітям певні пільги, бонуси (називайте це як хочете) у навчанні й вивчати його справді вигідно, то ідиш здебільшого працює «на громадських засадах».

Зазвичай, далеко не всі посольства з тих 134 національностей, які проживають в Україні, так піклуються про етнічні корені своїх співвітчизників. Нерідко посольство начебто б і допомагає, і йому вдячні за цю допомогу, але в результаті всі отримані на освіту дітей кошти ідуть абсолютно не туди, куди планувалося. Недарма у різноманітних комітетах, дослідницьких центрах, наукових інститутах і культурних організаціях, пов’язаних із нацменшинами, сьогодні кажуть про нормальний розвиток лише 15—16 із них.

То що уявляє собою підручник для національної меншості? Чи відрізняється він від українського і які критерії є базовими при його створенні? З цими та іншими запитаннями «ДТ» звернулося до начальника відділу з питань мовної політики й освіти нацменшин Міністерства освіти і науки Олександра Семененка:

— Якихось принципових розбіжностей між звичайним українським підручником і підручником для тієї чи іншої етнічної групи немає. Може, трохи ширше розкрита соціолінгвістична лінія, що розповідає дітям про національну культуру та особливості української, — розповів Олександр Олександрович. — Підручники видаються на конкурсній основі. Щороку проходить всеукраїнський конкурс на кращий підручник для того чи іншого класу. Якщо авторський рукопис стає переможцем конкурсу, він отримує відповідний гриф нашого міністерства (I місце — «Затверджене», II місце — може бути також «Затверджене», III місце — «Рекомендоване») і видається за державні гроші. Оскільки будь-який шкільний підручник розрахований на п’ять років, після закінчення даного терміну він в обов’язковому порядку або замінюється новим, або ж просто доповнюється. Щорічно для нацменшин видається лише «Буквар».

— Що ви можете сказати про тиражі цих навчальних видань?

— Тираж видань напряму залежить від демографічної ситуації. Оскільки кількість дітей щорічно зменшується, то, відповідно, зменшуються і тиражі видань. Наймінімальніші й тому найдорожчі (70—80 доларів за книжку) — до тисячі примірників. Підручники такими мовами, як гагаузька, словацька, новогрецька тощо, наразі існують лише на рівні окремих предметів, хоча для багатьох із них уже готуються нові навчальні програми. Якщо, приміром, в Одеській області молдавани все життя навчалися за підручниками для румун (ці мови дуже схожі), то сьогодні готують до друку шкільні видання вже молдавською мовою. В Україні є навіть такі регіони, де діти вивчають по п’ять мов: українську як державну, офіційно — неофіційну російську, рідну мову, обов’язкову англійську та з 5 класу ще одну іноземну. За подібної ситуації вже потрібно думати про належне вивчення саме української мови, котра, як правило, існує там на дуже низькому рівні.

— Чому мови деяких етнічних груп практично не працюють? Чим це зумовлено?

— Головною проблемою для нас є відсутність фахівців. Приміром, у чотирьохсот караїмів, які проживають у Криму, не лише немає відповідно підготовлених фахівців, вони ще й розкидані по всьому півострові, що відчутно утруднює освітній процес. У нас лежить унікальний рукопис — караїмсько-російський словник, який наше міністерство схвалило, поставивши гриф «Рекомендовано». Для караїмів це дуже важлива річ. Рукопис мав повернутися до автора на доробку, та той раптово помер. На цьому вся робота зупинилася.

* * *

За даними Інституту навчальної літератури в середньому за минулий рік з одного предмета в Україні вийшло 3,6 тис. підручників румунською мовою, 1,3 тис. кримськотатарською, 200 примірників польською і 2,3 тис. угорською. Для молдавського і болгарського населення через різні причини не видавалося нічого, та якщо вони все-таки забезпечені належною навчальною літературою, то про українських ромів цього сказати не можна. Наша держава має приділити їм особливу увагу, оскільки рівень освіти в них традиційно залишається найнижчим серед інших етнічних груп. І це попри те, що ще 2002 року був створений Конгрес ромів України, а вітчизняні ромські організації активно співпрацюють із Всесвітньою організацією ромів і навіть мають своє представництво в Ромському парламенті.

Відповідно до останнього моніторингу Ради Європи і Європейського Союзу з питань національних меншин, найскладніша ситуація в загальноосвітній сфері в ромів Закарпаття і Харківської області. Газета «Романи Яг» каже про те, що в першій із них повну середню освіту отримали лише 14,5%, середню спеціальну — 0,3%, ну а вищу — тільки 0,1% ромів. Якщо врахувати, що за неофіційними даними кількість представників даної етнічної групи коливається в межах 150 — 200 тисяч, то зробити якісь нотатки на «грифованих» полях буде незайвим для нас, добродії з нацбільшості. Якщо Україна в освітній сфері все-таки вирішила взяти на свої плечі подібну ношу, то має нести її достойно: ростити фахівців, виділяти кошти й розробляти відповідні навчальні програми, щоб ніхто не зміг дорікнути нас в односторонньому русі на шляху української нацменшини.