Не янголи

Попрацювати влітку в дитячому таборі Даша погодилася не роздумуючи. Та й хто б на її місці відмовився! 400 доларів за зміну (!) — сума для студентки більш ніж приваблива. Плюс комфортні умови мешкання й відмінне харчування — адже пансіонат приватний, розрахований на дітей із заможних родин. Дівчата з гуртожитку відверто заздрили: «Дашко, тобі казково пощастило — житимеш у Кончі-Заспі та ще й такі гроші одержуватимеш!»

Даша тихо раділа перспективі провести літо в лісі на березі річки, заробити грошей, і розраховувала зав’язати корисні знайомства, що допомогли б влаштуватися на роботу в якісь гімназію чи ліцей. Без зв’язків туди не пробитися, а в звичайну школу йти після університету їй геть не хотілося.

…Милі дівчатка, прощаючись із мамами й татами, здавалися мало не янголятами. Але тільки доти, доки автомобілі батьків не зникли за поворотом. До самої півночі тривала епопея поселення й переселення. Обслуговуючий персонал із ніг падав, переселяючи Машу ближче до Анжеліки, а Віку на інший поверх, далі від «противної Свєтки». Номери, як і годилося для дітей заможних батьків, були не тільки двомісні, а й одномісні. За них і спалахнула справжня бійка, у хід пішли сльози, погрози та дзвінки батькам. Більшість дівчаток були давно між собою знайомі — навчалися разом, дружили, але тут ніхто нікому не хотів поступатися, кожна прагнула мати окремий номер із телевізором та душовою кабіною. Аби боронь Боже не засмутити нікого з дітей (а точніше — з батьків), менеджер звелів незаперечно виконувати всі їхні побажання й примхи. У результаті Даша і її напарниця Вероніка залишилися бездомними — навіть їхній номер комусь віддали. На швидку руку для вожатих обладнали спальні місця — Даші поставили ліжко під вікном у кінці коридору на першому поверсі, а її напарниці — на третьому. Зрозуміло, сказали, що це тимчасово. Наступного дня біля ліжка з’явилися маленька тумбочка, стілець і напівпрозора декоративна штора. Вероніка обурилася: «Ми ж із таки-и-ми дітьми працюватимемо, до них та-а-кі батьки приїжджатимуть, ми просто зобов’язані мати відмінний вигляд! Як же нам обійтися без нормального санвузла, без фена, шафи для одягу? Тут навіть дзеркала немає!» Але дирекції ситуація дуже сподобалася: дівчатка і вдень і вночі наглядатимуть за своїми вихованками — коридор же крізь шторку видно дуже добре! А якщо захочеться душ узяти — не проблема, попроситеся до когось із дівчаток у номер і хутенько помиєтеся!..

Діватися було нікуди — з гуртожитку Дашу на канікули виселили, аванс — 300 гривень — отримала і майже витратила, треба було відпрацьовувати.

Сьогодні Даша намагається не згадувати про мрії, які везла з собою в Кончу-Заспу. Дівчатка, побачивши, як повелися з їхніми вожатими, сприйняли це як керівництво до дії. Діти чудово розуміють, перед ким треба бути золотою дитиною, а над ким можна познущатися. Спочатку Даші ще вдавалося домовитися з ким-небудь із дівчаток, щоб впустили ввечері на п’ять хвилин у душову кабінку. Але невдовзі це перетворилося у справжнє приниження. П’ятикласниця Аліса при всіх заявила: «Мені мама заборонила пускати всяких у свій номер — а раптом що-небудь із речей пропаде? Таких сережок, як у мене, ні в кого тут немає!»

Кожен день у пансіонаті здавався вічністю. Вночі в коридорі світло не вимикали — треба ж за порядком стежити. Даша навчилася спати при світлі, можна сказати — в усіх на очах, стомлювалася так, що ледь вистачало сил добратися до ліжка. А тут ще спека! У номерах поставили кондиціонери, а в Дашине вікно весь день світило сонце, і навіть уночі вона не могла його відчинити — перший поверх, заборонено...

Чашу терпіння переповнив випадок із сережками Аліси. На її лемент: «Украли!» прибігли навіть з адмінкорпусу. Заплакана дівчинка тицяла пальцем у Дашу: «Злодійка! Вона спеціально до всіх чіпляється, щоб у душ пустили, а сама так і зиркає, що б поцупити!»

Через півгодини примчав тато: «Та за ці діаманти я тебе... зарию!» Аліса, розмазуючи сльози, просила: «Зарий її, тату, обов’язково зарий!» Даша погано пам’ятає, що відбувалося навколо неї. Отямилася від різкого скрипу гальм — привезли Алісину маму. Побачивши заплакану дочку, та не соромилася у висловах на адресу Даші. Потік свідомості перебив пронизливий крик Аліси: «Мамо! Ти знову наділа мої сережки!»

І правда — мама вирішила покрасуватися в доньчиних сережках, узяла їх із тумбочки, але Алісі про це забула сказати. Як і забула попросити вибачення в Даші. І не тільки вона — а й її чоловік, дочка. І адміністрація пансіонату для дітей заможних батьків (як казав менеджер — майже еліти). Адміністрація пансіонату не попросила вибачення в Даші ні за приниження, ні за ненормальні умови. За три тижні студентка-відмінниця отримала 300 гривень, нервовий стрес і дуже негативне ставлення до роботи з дітьми — вона категорично вирішила, що ніколи не працюватиме у школі. Їй вистачило зміни в пансіонаті, де найбільше боялася, що, не стерпівши хамства, поб’є когось зі своїх підопічних, відкинувши всяку педагогіку вкупі з етикою.

Ще зовсім недавно, почувши, що десь учителька не стрималася й стукнула учня указкою або смикнула за вухо, я, як і всі батьки, обурювалася: як можна! Це ж діти!

Але, побачивши підлітка, який сміливо дивиться в телекамеру й каже, що зовсім не почувається винним за те, що «послав» учительку на три букви, я пригальмувала свої емоції й замислилася: а що робити в такій ситуації вчительці? Тетяна Дмитрівна Носко майже тридцять років відпрацювала у школі міста Маріуполя. Різне бувало. Але чути у класі мат від учня на вимогу: «Здайте зошити!» — ще не доводилося. Підліток почувався героєм в очах однокласників. Малолітній хам був твердо впевнений, що це зійде йому з рук. (Зумисне не називаю його ім’я — багато честі для капосника.) Тетяна Дмитрівна, по-моєму, зробила єдино правильний учинок — подала позов у суд, щоб захистити свої честь і гідність. І що дивно — суд відбувся. І зобов’язав учня-хама перепросити вчительку привселюдно. А батьків — виплатити Тетяні Дмитрівні компенсацію за моральні збитки — тисячу гривень. (Учителька від цієї суми відмовилася, батьки повинні оплатити тільки судові витрати.)

Кажуть, це перший випадок в Україні, коли конфлікт між учителем та учнем розглядав суд. Ця історія, здається, заслуговує на те, аби про неї дізналися в кожній школі, у кожному місті й селі. Бо батьки повинні пам’ятати: якщо їхнє улюблене чадо грубіянить учителеві — рано чи пізно їм доведеться за це заплатити, і не тільки грішми за моральні збитки, а й власним здоров’ям та спокоєм на старості літ.