Lifelong learning — навчання впродовж життя

Згідно з рейтингом WVS (Огляд цінностей світу), економічно слабка Україна все ще залишається у зоні країн із людьми, що виживають.

У розвинених країнах реалізується трохи інше ціннісне уявлення. Там метою, або, точніше, сенсом життя людини є її постійна самореалізація. І одним із найважливіших аспектів самореалізації вважається постійна освіта, що не припиняється після школи й університету. У цієї парадигми навіть є усталена назва LL — Lifelong learning— «Навчання впродовж життя».

Вважається, що «білдунг» — скандинавська модель освіти для дорослих, побудована на цій парадигмі, стала, фактично, головним чинником побудови «суспільства загального благоденства» у скандинавських країнах.

В українській освіті на рівні декларацій теж підтримується ідея навчання впродовж  життя. Однак наскільки масштабною може бути реальна революція в українській школі, яка дозволить неформально перейти до нової парадигми? Як, узагалі, навчати дітей, щоб вони зберегли в собі прагнення до знань на все життя? Чому треба  випускати зі школи дорослих людей, і в чому, власне, ця дорослість полягає?

Ці та інші  питання ми обговорювали з кандидатом наук, доцентом, деканом Київської бізнес-школи, членом Наглядової ради Відкритого університету Майдану, учасником ініціативної групи «Українські народні вищі школи» (УНВШ) Михайлом Крикуновим. Мій співрозмовник займається безперервною освітою дорослих, а проєкція цієї системи на школу дуже важлива.

—Михайле, чи можна розглядати парадигму Lifelong learning як ключовий чинник для системи освіти майбутнього?

— Lifelong learning (далі — LL) — це не нова концепція. Самій концепції вже, даруйте,  не рік, не два  і навіть не 10 років. Тому я не вважаю, що це парадигма майбутнього. Це цілком реальне теперішнє. Однак ще слід брати до уваги,   розглядаєте ви парадигму освіти для майбутнього в Україні, в Європі чи світі. І це істотне доповнення, бо ми відстаємо з дуже багатьох параметрів.

— Щоб наздогнати, ми маємо розпочати якось абсолютно  інакше навчати  дітей?

— Не думаю. Важливою особливістю освіти завжди був і буде її граничний консерватизм. І це зрозуміло, тому що ключова її функція — передача перевіреної й усталеної  культури, суми знань, корпусу компетенцій, підготовка до чогось. Так було й так буде.

Однак, попри те, що це ж нібито діти і їм ще потрібно багато пройти, аби наблизитися  до діяльної участі в LL (після всіх дипломів, активної частини виробничої діяльності), саме школа має закладати вміння і бажання вчитися впродовж  усього подальшого життя.

— Філософію, згідно з якою постійно вчитися — це необхідність?

— А філософія — це, власне, і є принципи життя. І, з цього погляду, треба  зламати традиційне ставлення до філософії  як до абстрактної дисципліни. І сформувати розуміння того, що дотримуватися  філософських принципів –    неминуче, що вони на всіх етапах життя мають супроводжувати тебе — конкретну людину, й, залежно від ставлення до них, формувати твої успіхи або ж бути причиною твоїх невдач. Ось це потрібно. І це можна закласти в школі.

А щось методологічне з LL робити в школі — це повна дурість. Тому що діти не вчаться так, як учаться дорослі. І дорослі в активному виробничому циклі не вчаться так, як учаться вони ж потім. А ось філософію любові до навчання треба засвоїти  раз і на все життя. І саме в школі.

— І як тоді треба організувати школу?

— Делікатно. Чому я жорстко висловився з приводу якихось серйозних шкільних новацій? З однієї простої причини: ніхто не в змозі зрозуміти їх  далекосяжні  наслідки.

Ось, наприклад, ми традиційно останнім часом співаємо осанну фіннам і кажемо: «Вах-вах-вах! Дивіться, які найпередовіші». Звертаємо увагу на формальні речі, на тести PISA — ось у них хороші результати. А результати ж дисциплінарні — це зовсім не свідчення якості освіти.

Тобто не завжди новації технологічного характеру  благотворно позначаються на якості. Я, взагалі, готовий стверджувати, що технологічні новації можуть не торкнутися якості освіти.

— Тут я з вами згоден. Але цікаво все-таки, як методологічні й філософські речі можуть впливати на процес освіти?

— Ну, методологічні –   не знаю. Це те, що я бачив у Штатах, коли там працював. У нас заведено, наприклад, ганьбити дисциплінарні результати публічної середньої школи К12 у Штатах. І мало хто запитує себе: «А як же так: із цих слабких шкільних мас виходять найкращі студенти вишів у світі?»

Тому що ця американська система –  єдина, в якій liberal arts — модель не тільки вищої освіти, а й шкільної. Це школа, побудована на іншій філософії, на інших принципах. Не на предметності, не на дисциплінарності, не на демонстрації завчених предметних знань. А на формуванні думальних якостей людини, її самостійності, maturity — дорослості, а ще точніше — зрілості, тобто здатності мати й проявляти свою думку, відповідати за свої рішення.

І навіть там є проблеми з реалізацією цього принципу, наприклад батьки знаходять  кому дати хабар за прийом своїх слабких чад у сильні виші. Правда, якщо це виявляється, наслідки для учасників жорстокі, а чада… чада масово впадають у конспірологію та популізм. Тобто працювати над собою необхідно  все життя, закриваючи дірки розвитку.

Ось  те, що ми намагаємося робити зараз (скандинавська модель освіти для дорослих «білдунг»),  — це  і є формування вміння відповідати за свій результат, брати на себе відповідальність. І саме ці моменти будуть затребувані дедалі  більше. Адже тканина життя — і соціальна, і технологічна — драматично змінюється.

Формується середовище, в якому гостро затребуваними стають інші технології соціальної взаємодії. Саме це нас чекає. Якщо намагатися міркувати раціонально, то відповідь на  питання щодо школи очевидна. Ми не знаємо, до якої конкретно технології, до якої вузько технологізованої суми знань насправді треба готувати дитину, якщо розмірковувати з позицій майбутнього. Ми ніколи цього не знатимемо.

 Насправді  ми маємо   розуміти   єдине: в дитини є одне неминуче майбутнє — вона перетвориться на дорослого. Ми сподіваємося, що вона доживе до дорослого стану, що вона стане нормальним, успішним, відповідальним дорослим. І цей дорослий у ситуації, якої зараз ми не розуміємо, не в змозі зрозуміти, муситиме   якимось чином ефективно існувати. Бажано, не повторюючи наших помилок. Так, роблячи власні. І все ж.

У такому разі  ключовий продукт, очікуваний від школи зараз,  — це дорослість.

— Як цей запит на якість дорослості може змінити сам процес і стан шкільної освіти? Тобто це відмова від курікулуму, відмова від шкільної програми, відмова від класно-урочної системи…

— Я все-таки спеціалізуюся на освіті дорослих, тож викладатиму свою загальну приватну думку без занурень у класно-урочність. Гаразд?

Тепер відповідь: категорично  ні. Мені дивно чути, взагалі, навіть просто постановку питання про відмову від курікулуму. Що таке курікулум? Курікулум — це формулювання набору результатів, що його  має забезпечити навчальний процес на час  завершення циклу, навчальної програми.

Якщо дорослість — це очікуваний результат, то потрібно розуміти його складові, всі ці «перше», «друге» й далі, умовно кажучи. А після цього вже методологи школи мають поміркувати  й сказати: ось це ми забезпечуємо за рахунок цього, ось це — за рахунок іншого.

І під кінець  процесу певна  розумно-достатня частина випускників школи має демонструвати (не мати галочку, що пройшли, а демонструвати!) ці вміння. І це означає, що шкільний курікулум має бути заповнений активностями.

Наведу вам приклад такої активності, який  і мене самого досить здивував. Кілька останніх років помітно зріс запит на курси з критичного мислення, зокрема й мої. Клієнти різноманітні, від приватних компаній до мерій, органів центральної влади і вчителів. Усі хочуть критично мислити негайно.

І якщо говорити про представників шкільної, та й вищої, освіти, то критичне мислення вони часто сприймають як моду або просто дисциплінарний результат, такий самий, як, скажімо, у випадку з ботанікою або математикою, або історією. Тобто, розмірковування   про програму  виливаються в запит із їхнього боку: а давайте розробимо дисципліну, давайте напишемо підручник.

А мене це жахає, бо це повна профанація й нерозуміння суті того феномена, з яким ми, коли  говорити про критичне мислення, маємо справу. Це не те, що можна сформувати в результаті вивчення дисципліни.

Це принцип, а не таблиця множення, і він має стати принципом конкретної людини, а не балами ЗНО. І навчання критичного мислення — це коли людина починає практикувати його у своєму житті, не розділяючи   на урок –  «де я буду це робити»,  і після уроку –   «а тут я цього не буду робити». А це можливо лише коли  критичне мислення як певна   практика стає загальною умовою всіх дисциплін, усього процесу, всієї школи.

— Тобто це наскрізна лінія через усі дисципліни.

— Абсолютно точно. Це закладено, зокрема, у програми liberal arts, найважливіший  бік  яких –  позадисциплінарний.

Неправильна, на оцінку фахівця, думка, яку висловлює школяр, —  але при цьому  думка особиста, обґрунтована, аргументована ним,  у liberal arts вважається правильною (як ви розумієте, я зараз не про математику, хоч  і в ній  достатньою мірою    аргументоване інше рішення теж визнається). Тому що результатом є не порівняння з певним  еталоном, а особиста позиція і здатність цю особисту позицію відстояти.

Тобто ось ця особистісніть –   вирощування свого, особистого, незапозиченого погляду та здатність узяти відповідальність за цей свій погляд, за позицію –  і є тим самим maturity:  дорослим, зрілим результатом, який має формувати школа.

— Я зазвичай  використовую для позначення цього феномена слово «авторство» — авторство свого життя, авторство свого шляху.

— Тут не варто сперечатися про те чи інше слово, якщо смисл більш-менш однаковий.

— Індивідуальність сприйняття, відчуття своєї причетності, взяття на себе відповідальності  за свій вибір.

— Так. Ось чому насправді й «дорослість» у нас, у нашій культурі —неправильний термін. Тому що занадто часто автоматично його приймають за пов'язане з віком.

Ми кажемо: діти, дорослі. Навіть на цьому рівні. А в англійській це чіткіше. У них є «maturity» — зрілість. І це правильніше.

— Я все-таки хочу повернути розмову до теми освіти впродовж життя. І, відповідно, чого очікувати?

— Я, взагалі, не став би якось  «кошмарити» школи та  батьків цією концепцією. Тобто як концепцією, котра  драматично ускладнить життя. Тому що концепція LLL життя школярам і батькам, навпаки, полегшує.

— За умови прийняття батьками цієї концепції. А  це ж не так просто відбувається, як ви самі розповідаєте.

— Прийняття будь-якої нової концепції дорослими людьми — це велике й непросте завдання.

Але тут не треба, мені здається, надмірно ускладнювати. Тобто LL як така може полегшити життя всім: дітям, учителям тощо. Бо  насправді  що таке LLL? Адже й ця концепція буде порожньою і формальною, навіть попри істотні  зусилля  та витрати  бюджету, якщо їх спрямовувати  на людей, котрі  не вміють і не хочуть навчатися.

Адже силоміць  загнати у щасливе майбутнє нікого не виходить. Природним процесом LLL стає лише для людей, котрі  радо вивчають нове і дивляться на своє життя не як на закінчений шлях. Для тих, хто дивиться в майбутнє з бажанням зробити, дізнатися  щось нове, створити для себе нові можливості.

Тобто знову ми підходимо до  того ж самого. До того, що об’єднує різні моделі навчання, різні філософії навчання. І педагогіка нині  — лише одна  з трьох таких моделей.

Ми всі починаємо навчатися в моделі, яка називається педагогікою, тобто в моделі, де нас як дітей навчають дорослі. Потім, із часом, переходимо до андрогогіки, коли нас дорослих навчають дорослі. А зрештою (і соціально це відбувається дедалі швидше) настає час LLL, для реалізації якої потрібна модель евтагогіки. Тобто  коли доросла людина навчає себе сама. І спільним для цих абсолютно  різних підходів завжди буде людина, котра навчається,  — один і    той  самий об'єкт. Вона просто пройшла свій шлях. Вона змінилася…

— У перших двох випадках вона — об'єкт, а в третьому випадку вона вже суб'єкт.

— Та ні. З'ясувалося, що такий підхід помилковий! Тому що людина, котра  навчається, що в педагогіці, що в андрогогіці — завжди суб'єкт! Людина завжди навчається тільки сама.

— Звичайно. Тільки не всі педагоги й андрогоги про це здогадуються.

— Отож, ця обставина і є доброю звісткою, бо саме це об’єднує всі три періоди життя/навчання людини в LL.

І, отже, якщо закласти в школі ось цю радість від навчання,  розуміння того, що це я сам учуся, і розуміння того, як я вчуся, — то це і є головна технологічна інновація для школи, яку несе в собі парадигма освіти впродовж  усього життя. І, якщо буде реалізована,    вона може полегшити життя дитини далеко не тільки в школі!

— Чи правильно я зрозумів, що нам не треба прагнути  до цієї парадигми LLL? Вона автоматично випливає просто з вирішення актуальних завдань, із адекватної часові трансформації нинішньої  освіти.

— Ну так. Саме так. А все решта, що може забезпечити ефективність LL як соціального інституту, — інфраструктурні питання.

Це саме те, що вже можна закладати на рівні від громад до держави загалом. Це формування доступу до Інтернету, до бібліотек і переосмислення функцій тих-таки    бібліотек, те, що нині у світі активно відбувається. Це забезпечення ефективності доступу і роботи в новому контексті музейної сфери, виставкової  сфери, що є важливою частиною самої  освіти.

Це те, над чим ми з вами зараз замислилися, — формування і поширення в нашій країні так званих вищих народних шкіл за скандинавською моделлю, де дорослі люди навчаються одне в одного відповідальності, хоча цей результат навіть  не проговорюється  у  прямому спілкуванні з ними. Це ніби попутний продукт, який прозирає  за тим, про що вони дізнаються, що опановують, за тим, що для них важливе тут і зараз.

Усі статті автора Євгена Лапіна читайте тут.