Лівий чобіт на правій нозі Болонська система: погляд зсередини

За час навчання в Національному медичному університеті в мене склалося враження, що Болонську систему в нас хоч і запровадили, але що це таке - мало кому зрозуміло. У цьому переконують також результати анкетування, яке я провів серед студентів і викладачів українських медичних вишів. Як з'ясувалося, лише 6% опитаних знають зміст усіх чотирьох основоположних документів Болонського процесу - Великої хартії університетів, Лісабонської конвенції, Сорбонської та Болонської декларацій, а також регулярно вивчають нові. 18% читали тільки Болонську декларацію, а 56% не знають змісту жодного із цих документів. Незнання згаданих документів, українських законодавчих актів, а також внутрішньоуніверситетських наказів і рекомендацій унеможливлює самоконтроль і взаємоконтроль викладачів і студентів, що дає право говорити про відсутність системних заходів і робить навчальний процес повністю залежним від особистих пріоритетів педагогів. Це також призводить до неочікуваних хибних думок - наприклад, 47% опитаних вважають, що тестова система оцінювання знань КРОК є частиною Болонського процесу.

Слід зазначити, що КРОК не існує в європейському освітньому просторі, а є бездарною калькою американського STEP. Через те, що студенти ненавидять зазубрювати відповіді на тести й муштру, на яку перетворюється підготовка до КРОКів (але ж університети змагаються між собою за результатами його складання студентами), у Болонську систему летить додаткове каміння, цього разу незаслужено. Критика тестової системи оцінювання знань КРОК заслуговує на окрему розмову. Згадаю лише, що факультетські ради іноземних студентів 14 медичних вишів України за підтримки своїх деканатів надіслали офіційне звернення до МОЗ із проханням скасувати КРОК. Українські студенти - не такі одностайні й радикальні, більшість свідомих учнів визнає, що систему слід лише довести до розуму. Тепер справа за прогресивно налаштованим міністром охорони здоров'я О.Мусієм, який, до речі, негативно відгукується про реалізацію Болонської системи в Україні.

Ще одна поширена хибна думка, пов'язана з Болонською системою, - це самонавчання студентів і відведення викладачам лише ролі екзаменаторів. Її нещадно експлуатують передусім ледачі вчителі й учні, зводячи заняття тільки до вирішення тестових завдань. Нічого подібного в Європі не бачили, адже там викладачі роблять усе, щоб за пару академічних годин вкласти в голову студента максимум знань. Студент повинен приходити на заняття максимально підготовлений, щоб поставити викладачеві правильні запитання й довідатися ще більше. Ми ж схильні впадати в крайнощі: або все вчити вдома й гаяти час занять, або приходити стерильними і просити пояснити хоч щось. Навряд чи це можна назвати мінусом Болонського процесу - це загальнонаціональна парадигма небажання якісно виконувати свою роботу, а нова система лише забезпечує метких студентів іншими шляхами досягнення заповітного стану - байдикування.

Дуже багато опитаних студентів і викладачів висловлюють своє невдоволення теоретизацією навчання, яка відбулася після приєднання України до Болонського процесу. Безумовно, для майбутнього лікаря дуже важлива практика: на молодших курсах робота з анатомічними й гістологічними препаратами, реактивами й приладами, на старших - з пацієнтами, включаючи практику в огляді, збір анамнезу, елементарні лікувально-діагностичні маніпуляції. Зміни, що відбулися в нашому навчанні, зовсім не відповідають духу європейської освіти, адже в тих випадках, коли тамтешній університет відмовляється від використання біоматеріалу (лабораторних тварин, навчальних препаратів з людських тіл), йому на зміну приходять інтерактивні 3D курси, маніпуляції вивчають на манекенах, а на реактиви, препарати й інші видаткові матеріали не шкодують грошей.

Запеклі суперечки викликає запровадження кредитно-модульної системи контролю знань. Сенс цієї системи в тому, що близько 60% підсумкової семестрової оцінки студент отримує у вигляді балів на кожному занятті (кредит). Відповідно, він повинен відвідати всі заняття й на кожне з них готувати новий матеріал, щоб отримувати стабільно високі бали. 40% оцінки (модуль) він отримує на підсумковому модульному контролі. В ідеалі така система має, по-перше, забезпечувати стабільне вивчення студентом матеріалу протягом семестру. По-друге, вона об'єктивізує оцінку, оскільки залежить не від одного екзаменатора, а від одного або кількох викладачів, а також результатів тестування на комп'ютері. І, нарешті, убезпечує від корупції, адже оцінку поділено на частини, які виставляють різні викладачі, й підкупити їх усіх разом важко.

У реальності ж студенти отримують карт-бланш для ухилення від справжнього оцінювання знань. По-перше, схитрувати на занятті, де вивчають окрему ізольовану тему, набагато простіше. І студенти обманом (списуючи, знаходячи ключі від тестів, виканючуючи оцінки в жалісливого викладача) отримують дуже великий кредит, який ніхто в них відібрати не може, а отримавши мінімально можливий модуль, мають сумарну четвірку. Простіше кажучи, вони отримують на кожному занятті п'ятірку, здають на трійку, а отримують однаково чотири, хоча знань у голові від цього не більшає. По-друге, суб'єктивізм у цій системі ще страшніший, бо, потрапивши на заняття до надміру суворого викладача, студент-відмінник виходить на підсумковий модульний контроль із таким низьким кредитом, що, одержавши на модулі п'ять, однаково має четвірку. По-третє, передумов для корупції стільки, що один лише перехід на кредитно-модульну систему оцінювання не здатен істотно зменшити її рівень.

На жаль, в Україні є кілька серйозних перешкод для розвитку системи вищої освіти й ефективного впровадження Болонської системи зокрема. Передусім, дуже низький рівень підготовки абітурієнтів. У європейських вишах розуміють, що є контингент людей, які об'єктивно нездатні здобувати вищу освіту. Там у середньому лише одна сьома частина випускників європейських шкіл вступає до університетів. Тоді як в Україні майже всі вчорашні школярі за бажання (і фінансових можливостей батьків) стануть студентами. Також вносять свою лепту відсутність внутрішньої мотивації отримувати знання (у наших школах учать не вчитися, а заробляти хороші оцінки), низька престижність вищої освіти, її непрактичність.

Середня оцінка, яку респонденти виставили Болонському процесу в Україні, - "трояк". Проте, 54% опитаних вважають, що Україна готова до євроінтеграції у сфері освіти, а 50 - оцінюють перспективи впровадження нової системи позитивно, 13 - не бачать можливості якісних змін, а 37% вважають, що це призведе до погіршення рівня освіти.

Проблеми, викликані підписанням Болонської декларації, є скоріше наслідком звички українських чиновників перебувати в умовах комфортної бюрократичної ілюзії про навколишній світ, а не мінусами самої системи. Нам потрібен радикальний зсув парадигми учнів у бік боротьби за тверді знання, а чиновників - у бік концентрації зусиль на вирішенні реальних проблем, починаючи з нижчого рівня. Приміром, таких як слабка мотивація до навчання - часто студент, який бажає вчитися, виглядає білою вороною на тлі однокурсників, яким постійно кортить "піти раніше", "принести пакетик", "домовитися про додатковий вихідний". Тоді як одиниці буквально борються за кожну дещицю знань, інші понуро тягнуть лямку, розчаровуючись за шість років у світлій мрії стати лікарем.

От і виходить, що випускник медичного університету мало готовий не тільки розпочати самостійну роботу, а й надалі навчатися лікарській справі. І не останню роль у цьому відіграла традиційно "крива" реалізація вельми непоганої системи.