Культурологічна парадигма освіти у концепції академіка І.Зязюна

Впродовж останнього десятиліття у вітчизняній педагогіці розробляється широкий круг культурологічних проблем освіти, пов'язаних з новим етапом розвитку суспільства.

У цьому творчому процесі величезного значення набувають наукові праці українських філософів, педагогів, психологів. Проте родоначальником нового підходу в філософії освіти є академік Іван Андрійович Зязюн.

Будучи основоположником справді революційної для колишнього радянського суспільства концепції педагогічної майстерності, український учений продовжує і розвиває великі ідеї Добра, Краси і Культури в процесі формування особистості у вітчизняній освіті. Видатний філософ, культуролог, мистецтвознавець вчений все своє творче життя присвятив саме педагогіці, вихованню та актуалізації найкращого, найпрекраснішого в Людині. "Тепер переконливо можна сказати собі і людям: "Педагогіка - моє життя!", - пише в своєї книзі "Педагогіка добра" Іван Андрійович і свято дотримується своїх переконань протягом всього власного педагогічного шляху.

І лише той, для кого педагогіка - справжнє покликання, сенс життя та усвідомлена цінність, спроможний вірно служити Людині та відчувати потреби і реалії суспільства.

Саме тому одним з перших українських вчених, І.Зязюн дійшов висновку, що вітчизняній педагогіці потрібні нові акценти та інші шляхи її розвитку. Слід зауважити, що вчений дійшов до цієї ідеї не випадково. Ще "із студентських років, - пригадує він, - у мені не затухав протест проти нав'язування навчальними програмами, особливо з гуманітарних предметів, стереотипів, які спрямовувалися на знищення власних оцінок і переконань. Перебуваючи в умовах постійної регламентації власних думок і стилю поведінки, я відчував, що гальмуються мої спроможності пізнавати нове, оригінальне і використати його для формування власного "Я".

Так народилася ідея нової парадигми у вітчизняній педагогіці - парадигми культурологічної.

Сам термін парадигма трактується нами як сукупність теоретичних і методологічних передумов, що визначають конкретне наукове дослідження, та втілюється в науковій практиці на даному етапі.

Якщо мова йде про зміну парадигми в освіті, то доцільно виявити причини, які викликають нагальну потребу докорінних змін в освіті та вихованні.

Світові та українські вчені дійшли висновку, що нинішній етап історії людського суспільства, на жаль, характеризується тим, що культура опинилася перед викликом у зв'язку з проблемами перспектив сучасної цивілізації.

Крім того, слід зауважити, що техногенна цивілізація, досягнувши вражаючих вершин в науці і техніці, породила глобальні кризи, що поставили під загрозу саме існування людства: вона зробила людство смертним, створивши зброю масового знищення, призвела до наростання екологічної кризи, до реальної можливості руйнування біогенетичної основи людської життєдіяльності, вона ж забезпечила значне відставання розвитку людських емоцій від розумового розвитку.

За таких умов панування традиційної парадигми освіти, яка була зорієнтована тільки на отримання знань, стає неможливим.

Щоб пояснити це положення наведемо принципи, на яких базувалась традиційна освіта та виховання:

ідеологізация і регламентація наукового ядра знань;

академічний класно-урочний характер накопичення знань та оволодіння ними;

недиференційований підхід до особистості учня, студента;

відсутність стимулів до розвитку творчості та ініціативи;

неможливість висловити свою думку з того чи іншого питання;

авторитарний стиль взаємин вчителів та учнів, викладачів і студентів.

Аналізуючи кризу традиційної радянської освіти, відомий російський культуролог В.Розанов писав, що було порушено три найважливіші принципи освіти:

принцип індивідуальності;

принцип цілісності;

принцип культуровідповідності.

Цю ж думку цілком поділяє І.Зязюн, який у своїх спогадах зазначає: "Уся система навчання практично виключала найпродуктивніший із методів формування "Я-концепції" - самостійність в основних видах діяльності. Це гальмувало можливості швидко і продуктивно набувати навички і вміння використовувати одержані знання і зумовлювало орієнтації на готові зразки".

Криза освіти особистості полягає не стільки в зовнішніх причинах, скільки у внутрішніх: у втраті сенсів, у вихованні моральності, національної гідності, духовності, патріотизму.

У такий спосіб, вичерпавши себе, традиційна парадигма освіти зумовила необхідність переходу до іншого, новому шляху розвитку суспільства і цивілізації.

З кожним днем стає очевиднішим, що вся система знань про світ, людину і суспільство має бути кардинальним чином переглянута з огляду на зміни сучасних вимог як до освіти, так і духовної спадщини української нації, її самобутності, православної культури. Виникає нагальна потреба повернення до людських цінностей, до Особистості, яка усвідомила б себе як мікрокосм, як частину світової культури, де на основі діалогу культур вона пізнає себе в своїй культурі, примножуючи культуротворчий досвід людства. Саме ці основні положення становлять основу культурологічної парадигми в сучасній український педагогічній освіті.

І невипадково, що сьогодні все частіше лунають ідеї щодо поєднання культурології з педагогікою. З'являються навіть нові поняття в педагогіці, такі як: педагогічна культурологія, педагогічна культура, культурологічна підготовка. Але ці тенденції можна звести до двох основних напрямів, якими, на наш погляд, є: педагогічна культурологія як основа поєднання педагогіки і культурології, що пояснює зміст і форми розвитку педагогічної культури з позиції культурології та культурологія освіти, що пояснює з позиції культурології і філософії природу освіти, розвитку і саморозвитку Особистості.

У світлі культурологічного підходу епіцентром освіти є людина як вільна, активна індивідуальність, яка здатна до особистісної самодетермінації в спілкуванні і співпраці з іншими людьми, сама з собою і культурою.

Основний зміст культурологічної парадигми у філософських та педагогічних творах академіка І.Зязюна умовно складається з трьох блоків: це перегляд традиційної системи освіти та наповнення її культурологічним змістом, аксіологічним характером набування знань; особистість самого педагога, формування його загальної та професійної культури, педагогічної майстерності, а також культурологічний характер середовища, який має виховувати та наповнювати культурними смислами і цінностями особистість.

Слід зауважити, що у 1990-х роках в офіційній науці і локальних педагогічних дослідженнях стало помітним зближення об'єкту і предмету педагогічного процесу. Сам же навчально-виховний процес все більш набуває характеру суб'єкт-суб'єктності. Це свідчить про повільний, але вірний рух вітчизняної педагогіки до визначення основного чинника в системі теоретичного знання. Все сміливіше автори пов'язують об'єкт педагогіки з особистістю.

Згідно з культурологічною концепцією, педагог не передає готові зразки етичної і духовної культури, а створює, виробляє їх разом з вихованцем. Сумісний пошук цінностей, норм і законів життя, їх дослідження в конкретних видах діяльності, в спілкуванні і складають зміст сучасної культурологічної освіти. Саморозвиток вихованця і самого педагога відбувається в просторі їх взаємодії, який інакше ми називаємо простором культурно-виховної діяльності.

Отже на основі моделі розуміння людини, в культурологічній парадигмі можна окреслити п'ять результатів виховання: виховання особистості, виховання громадянина, здатного сприймати та передавати національні цінності, виховання як розкриття природних задатків, виховання людини як творчої індивідуальності, що розкриває свій потенціал в навколишньому світі, отримання нею універсальності в світі, духовний розвиток людини.

Крім високо розвиненої особистісної культури педагога важливим є розвиток його педагогічної майстерності, професійної культури. Проте в культурологічній парадигмі І.Зязюна професіоналізму вчителя відводиться дещо інша роль. Враховуючи, що ми живемо в інформаційному суспільстві, де потоки інформації змінюються щомиті, важливим чинником стає не стільки процес здобування педагогом знань, а й характер осяганням ним сущого, свідомість і духовну активність людини в цілому. Людська свідомість як духовна основа грає неоціненну роль у творення культури.

Отже загальні характеристики культурологічної парадигми в сучасній освіті базуються на принципах:

визнання розвитку особистості головним завданням освіти, а становлення унікальної індивідуальності майбутнього професіонала - її головним результатом;

зміст освіти має бути наповнений культурними сенсами і загальнолюдськими цінностями;

педагогічні засоби, форми і методи навчально-виховного процесу мають бути спрямовані на розвиток суб'єктних, позитивних властивостей особистості, на самопізнання;

підготовка професіонала має відбуватися в особливому культурно-виховному середовищі, в якому є всі підстави для вільного вибору особистістю способів самореалізації та її культурного саморозвитку.