Країну відбудують сині комірці. Але де їх узяти?

Ми багато сперечаємося про те, як відбудовувати Україну після перемоги, про те, де взяти кошти і скільки часу піде на відновлення, але не замислюємося над тим, чиїми руками буде відновлюватися країна.

13 вересня на Урядовому порталі опублікували прес-реліз про схвалення проєкту Держбюджету на  2023 рік. У ньому Мінфін визнає, що бюджет наступного  року — це бюджет воюючої країни, та водночас там знайшли місце і для видатків, які допоможуть відбудовуватися після завданої росіянами шкоди. Запам’ятаймо цей меседж.

Не треба бути стратегом, аби розуміти, що відбудова країни, в буквальному сенсі, — не справа рук тих, хто пише «циферки» у бюджет. Для цього потрібні кваліфіковані спеціалісти — муляри, слюсарі, зварники, кранівники, електрики, сантехніки, токарі і багато інших робітників, яких готує система професійно-технічної освіти.

Повертаємося до думки Мінфіну про врахування потреб відбудови і розгортаємо  освітній розділ проєкту бюджету-2023. Бачимо прірву між тим, про що говориться в публічному просторі, і тим, що відбувається насправді.

Популізм політиків

Недавно президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн заявила, що 2023 рік варто оголосити Європейським роком навичок, приділити увагу розвиткові професійної освіти. І це далекоглядна позиція. Щороку глобальний ринок праці відчуває потребу в кваліфікованих кадрах, а війна в Україні лише загострила цю проблему. Зараз ми реально говоримо про ще один фронт — фронт відбудови і збереження, примноження професійно підготовленого кадрового капіталу країни. Виходить, європейці оцінюють  профтехосвіту і кваліфіковані кадри вище, ніж ми самі. Можливо, тому, що вони чимало  проінвестували в те, аби  багато наших дітей отримали там якісну освіту, аби  багато кваліфікованих спеців залишились у них працювати.

Російські окупанти понівечили і продовжують щодня нівечити інфраструктуру сотень міст і сіл. Чого варті обстріляні, розграбовані та розбомблені Маріуполь, Харків, Чернігів, Буча, Ірпінь та інші. Деякі населені пункти після «асвабадітєлєй» скидаються на випалене поле. Я впевнена, що ми все відбудуємо і зробимо кращим, ніж було. Для того, щоб так і сталося, нам потрібно інвестувати саме у професійну освіту.

На вищому рівні влади теж лунають заяви про підтримку кваліфікованих кадрів. Але звідки їм узятися, коли бюджет наступного року на їх  підготовку скорочений до максимуму, а видатки розвитку профтехосвіти зрізані під нуль. Відверто кажучи, вони й раніше не були захмарно великими, але зараз їх просто скасували. Тобто наші заклади професійної освіти не матимуть жодної інвестиції з боку держави у 2023 році.  

Чия відповідальність —  професійна освіта?

З 2016 року фінансування професійних училищ та ліцеїв спустили на місцевий рівень. Левова частка місць для безплатного навчання фінансується з регіональних бюджетів. Держава фінансує підготовку лише за гостродефіцитними, унікальними професіями, яких затверджено всього 25 із сотень наявних. Наразі спроби оновити перелік професій загальнодержавного значення, наблизити їх до реальних потреб ринку праці, що вкрай актуально у воєнний  час, на жаль, не мали успіху. Проєкт оновленого переліку досі узгоджують в урядових кабінетах.

І в проєкті бюджету підготовка за професіями загальнодержавного значення ще й скорочена на понад  50 млн грн і становить 200 млн грн (проти 250 млн у 2022 році).  

Окрема болюча тема — навчання внутрішньо переміщених осіб. Війна зірвала     тисячі студентів із рідних місць, позбавила їх житла. Вони виїхали, ризикуючи життями. Більшість їх вступали за регіональним замовленням. Це означає, що вони зареєстровані на території регіону, де навчалися. Як ці студенти можуть продовжити навчання й отримати документи? Для більшості їх  – це єдина надія на майбутнє в Україні, а може і єдине, що їх ще тримає тут.

У травні Міністерство освіти і науки відповіло на це запитання. Урядовці запропонували механізм академічної мобільності, який  дає право закладам з умовно безпечних регіонів довчити студентів — внутрішньо переміщених осіб. Але на практиці рішення їде, як квадратне колесо. Бо хто фінансує навчання? Регіони. В якому стані місцеві бюджети, наприклад, Донецької, Херсонської або Луганської областей, де тривога не припиняється  вже 166 днів? У більш ніж плачевному. Як у таких умовах  можуть працювати міжбюджетні трансферти..? Отже, механізм ніби є, скаже вам Мінфін, юридичні підстави є, але всі розуміють, що то тільки на папері. Якщо раніше місцеві бюджети були в змозі покривати всі статті витрат, то тепер  їм не впоратися без підтримки центрального бюджету.

Це історія не про цифри у статистиці, це — про життя і долі реальних людей. Уявіть собі стан студента маріупольського профтеху, який бачив пекло наяву, з шаленим ризиком вирвався з нього і тепер  позбавлений засобів до існування, домівки, а ще — можливості отримати диплом, який дозволить легально працювати.

Також це про сім'ї з дітьми, які просиділи в підвалах декілька місяців, а тепер у них немає нічого, крім надії. Таким дорослим треба заново вчитися, бо підприємств, на яких вони працювали роками, більше немає. Їх розбомбили. Більшість їхніх колег просто загинули або зникли.

Втім, у бюджеті-2023 не закладено  жодної копійки на освіту всіх цих людей. Як складеться їхня доля — питання, віддане на відкуп  везіння  кожного.

Але ж ми не така країна, ми точно не  Оркостан  і мусимо взяти на себе відповідальність! Дати людям не тільки надію, а й інструмент для побудови  кращого життя в Україні, створити можливість кожному докласти зусиль до її відбудови.

Відповідальність і віра в людей

Із 24 лютого підприємства гірничо-металургійного комплексу зіштовхнулися  з безпрецедентними викликами. Два потужних  маріупольських підприємства — металургійний комбінат «Азовсталь» та металургійний комбінат ім. Ілліча — повністю перетворені на руїни. Багато  працівників цих підприємств загинули або досі вважаються зниклими безвісти. На щастя, декому  вдалось евакуюватися.

 Компанії, підприємства яких залишилися ще працювати, як, наприклад,   «Метінвест», «Інтерпайп», «АрселорМіттал Кривий Ріг», «Дніпроспецсталь» та «Феррекспо», у різний період переходили у простій, скорочували до двох третин  навантаження працівників. На кожному підприємстві є сотні мобілізованих. І навіть в умовах тотальної кризи гірничо-металургійний бізнес знаходить ресурси для інвестицій у Перемогу, збереження трудових колективів.

Наприклад, «Метінвест» пропонує роботу маріупольським металургам та  гірникам на інших підприємствах компанії. Якщо професії (кваліфікації) маріупольців не відповідають відкритим вакансіям, «Метінвест» пропонує перенавчання коштом компанії. Додатково таким працівникам надають значні фінансові бонуси, виплачують  підйомні.

Це добрий  кейс того, як має поводитися соціально відповідальний бізнес. А ще —   демонструє, наскільки  актуальним є професійно-технічне навчання, зокрема дорослих. Адже більшість пропозицій на ринку праці орієнтовані саме на кваліфікованих робітників.

Чому, попри відсутність прибутків, металурги переймаються питаннями освіти? Певно, тому, що вони роками вкладаються у профорієнтацію, центри кар'єри, інвестують у профтехзаклади областей, у яких розміщені потужності компаній. Вони розуміють, якою  високою буде ціна відновлення команд і України. Гірничо-металургійний комплекс вірить у перемогу та  працює над її наближенням.

Безперечно, зараз немає більшого пріоритету, ніж захист від окупанта і підвищення обороноздатності. У воюючої країни найпершим пріоритетом має бути забезпечення армії та захисників, тому справедливо, що в проєкті Держбюджету фінансування сектора оборони і безпеки втричі більше, ніж було закладене у Держбюджеті-2022. Та ігнорування підготовки фахівців, від яких залежить відбудова, —  це тисяча кроків назад від перемоги.  Ми не такі багаті, щоб відмовитися від підготовки людей, руками яких відбудовуватимуться Маріуполь, Чернігів, Миколаїв та інші міста і села. Чи можемо ми, взагалі, дозволити собі стимулювати трудову міграцію й міграцію молоді? Однозначно — ні.

Тимчасом  професійна освіта — це і про військових, яких комісували за станом здоров'я, але їм треба ще працювати. Коли закінчиться війна, багатьох робочих місць просто не існуватиме! Цим людям доведеться  перекваліфіковуватися або підвищувати наявну  кваліфікацію.

Я закликаю народних депутатів, очільників профільних комітетів Верховної Ради України і всіх, хто має вплив на прийняття бюджету-2023, переглянути його в частині фінансування професійно-технічної освіти.

Активізуватися мають і збережені, релоковані бізнеси. За період незалежності напрацьовано купу кейсів партнерства училищ із великим, середнім та малим бізнесом. Цей досвід можна використати й адаптувати до потреб воєнного часу, підтримати таким чином    соціальний, освітній фронт країни. Крім того, вцілілий бізнес так може розділити з місцевими бюджетами соціальне навантаження —  забезпечення закладів освіти, підтримати студентів і викладачів.

Розвиток професійної освіти поточного і наступних  років потребує не лише достойного фінансування. Перезавантажити треба й законодавство. Раніше для співпраці роботодавців і закладів використовувалися елементи державно-приватного партнерства (ДПП). Однак повноцінного інструмента ДПП, який би системно залучав інвестиції у профтех, давав реальні переваги обом сторонам, —  немає. Годі й казати про Закон «Про професійну (професійно-технічну) освіту», прийнятий ще 1998 року. Чи варто згадувати, що за останні 24 роки технології, ринок праці, мислення молоді кардинально змінилися? Точкові зміни, які вносилися до  Закону, більше нагадують латання дір, що не є альтернативою повноцінному «ремонту». Ухвалення нового закону про профтехосвіту вирішило б багато питань, які висять у повітрі роками, заважаючи профтехосвіті рухатися вперед.  

Профтехосвіта — невід'ємна частина нашого успішного майбутнього. Врешті, ми маємо помічати це щодня,  просто вмикаючи світло.