Коли дітей пакують в інтернати — це не захист права на освіту

Наприкінці травня на офіційному сайті Міносвіти з’явилася інформація, що діти з порушеннями розвитку мають отримувати освіту у спеціальних навчальних закладах, «де сконцентровані відповідні фахівці, освітнє середовище і матеріально-технічна база, тобто в профільних спеціальних школах та навчально-реабілітаційних центрах». Так сказав міністр освіти Сергій Шкарлет.

На думку МОН, це захистить права дітей з особливими освітніми потребами (ООП) і відкриє для них нові можливості. Та насправді така позиція міністерства порушує права дітей з інвалідністю, понад те — вона дискримінаційна й неприйнятна, адже суперечить численним нормам українського законодавства, зокрема Конвенції ООН про права дитини, Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю і навіть ЗУ «Про освіту», згідно з яким школа має відкривати інклюзивний клас, якщо дитина з ООП виявить бажання навчатися у звичайній загальноосвітній школі. Ба більше, сама заява міністра є підбурюванням до дискримінації за ознакою інвалідності. І це попри те, що, згідно із законом, одне із завдань МОН — створення умов для інклюзивної освіти.

Після хвилі обурення та численних звернень на сайті МОН з’явилося роз’яснення, — тепер Сергій Шкарлет вважає: «Батьки здобувачів освіти мають гарантоване право обирати заклад освіти (інклюзивні класи в ЗЗСО, наближених до місця проживання, або спеціальний заклад освіти), освітню програму, вид і форму здобуття дітьми відповідної освіти, виключно в інтересах самих дітей».

Можна було б вважати, що міністр помилився (все ж таки він ексректор, а не ексдиректор школи), якби не десятки попередніх висловлювань його та інших високопосадовців, а ще гірше — дій, які ми бачимо впродовж останніх років. Так, наприклад, торік у вересні на засіданні Кабміну Денис Шмигаль заявив, що уряд вбачає необхідність у збереженні спеціалізованих закладів для дітей з інвалідністю. Мовляв, у батьків має бути вибір: віддавати дітей з інвалідністю в школу з інклюзивним навчанням чи у спеціалізовані навчальні заклади. Тут очевидно, що прем’єр теж не дуже в темі, бо плутається в термінах, але то вже не дивує.

Вживання діагнозів, видів порушень і самого поняття «нозології» в контексті освіти свідчить, що всі ці чиновники діють у довоєнній і совковій медичній моделі освіти, що сприймає дітей з інвалідністю чи будь-якими порушеннями розвитку як хворих, котрі потребують лікування і мають бути ізольовані від решти суспільства.

Впевнено можемо говорити про відкіт у сфері впровадження інклюзивної освіти та реформуванні системи інституційного догляду і виховання дітей. Депутати фракції «Слуга народу» Павло Сушко, Юлія Гришина, Олександр Качура та ще кілька їхніх однопартійців ініціюють численні зміни до законів, проводять зустрічі, ведуть пропагандистську кампанію на збереження старої системи. Більше того, сам Володимир Зеленський відвідав санаторну школу й потішився чудовими умовами перебування дітей.

Які ж основні аргументи захисників старої інтернатної системи? Розберімо кожен із них, і побачимо, в чому маніпуляція.

1. «Закриття спеціальних і санаторних шкіл — це порушення права дитини на освіту». Неправда. В Україні вже створено альтернативні можливості для навчання за місцем проживання: за заявою батьків, мають відкриватися інклюзивні класи і групи у школах та дитсадках. Врешті-решт можна обрати індивідуальну форму навчання вдома, і це дозволило б не розлучати дитину з інвалідністю з сім’єю, як було, коли вона навчалася у школі при інтернаті. «За жодних обставин дитина не може бути розлучена з батьками з причини інвалідності або самої дитини, або одного чи обох батьків» — декларує Конвенція ООН права осіб з інвалідністю.
2. «Вихованці спеціальних закладів не можуть отримувати освіту у звичайних школах навіть за умов запровадження інклюзії в середній освіті». Це також не відповідає дійсності. В Україні налічується багато історій успіху, де діти з інтелектуальними, сенсорними і психічними порушеннями навчаються разом з однолітками в умовах інклюзивного навчання. Є також численні міжнародні дослідження, які доводять, що наявність у класі дітей з особливими освітніми потребами позитивно впливає на всіх учнів, у тому числі на їхню успішність.
3. «В інтернатах дітям з неблагополучних сімей краще, ніж удома». Ось лише кілька повідомлень про знущання, насильство та експлуатацію дітей в інтернатах. Можна було б вважати, що заклади освіти беруть на себе функцію соціального захисту, якби вони тим часом паралельно працювали з батьками над вирішенням їхніх проблем або, якщо це зробити неможливо, позбавляли їх батьківських прав. Тоді дитина мала б шанс бути усиновленою або рости у прийомній сім’ї. А цього не відбувається.

Загалом, складається враження, що турбота МОН про дітей із неблагополучних сімей — лише слова. Так, торік під час карантину ми вже були свідками того, як 42 тисячі дітей з інтернатів повернули додому, попередньо не розібравшись, чи є ще та домівка, в якому стані батьки й чи готові вони відтепер узяти на себе догляд, освіту і виховання дітей, яких перед тим могли не бачити місяцями. Звісно, доцільність повернення стосується не всіх 42 тисяч, але сам факт, що дітей із «турботливого» середовища (а це ж був основний аргумент на користь того, що інтернати закривати не можна!) за один день повернули в місце, яке є небезпечним (саме так раніше називали неблагополучні сім’ї освітянські чиновники), — викликає великі питання до реальних, а не декларованих намірів дорослих. Тут ідеться не про права, безпеку і благополуччя дітей, а виключно про інтереси дорослих: комусь зручно перекласти відповідальність на державу, а комусь не хочеться втратити роботу. Бо оце нескінченно повторюване «батьки повинні мати вибір», яке стало основним меседжем відкоту до совка, — це не про дитину, права якої вищі за права дорослих осіб. Уся публічна історія відкоту в інклюзивній освіті й деінституціалізації — це про вигоди і зручності для батьків, а зовсім не про те, що потрібно їхнім дітям.

По-друге, чи всі батьки мають розуміння і уявлення, що чекає їхніх дітей у спеціальних закладах освіти? Чи думають вони про те, що буде після них? Адже окремих університетів для студентів з інвалідністю немає. Як немає окремих заводів і поселень, де вже доросла особа з тими чи іншими порушеннями розвитку могла б жити й працювати виключно зі «своїми». Соціалізація й інклюзія трапиться, хоч би як цей момент відтягували батьки. І в інтересах кожної людини, щоб вона трапилася якомога раніше — у звичайному дитсадку чи школі поблизу домівки, а не у 18 років.

«Спеціальні заклади освіти потрібні!» — це чи не єдина спільна позиція прогресивних освітян і громадськості з творцями відкоту. Так, такі заклади є і в розвинених країнах світу, але розберімося: для кого? За визначенням EdWeek, «Спеціальна освіта включає в себе програми, які надають освітні послуги дітям з психічними, фізичними, емоційними та поведінковими інвалідностями (порушеннями розвитку)». До речі, в нашому законодавстві в принципі немає визначення, що таке спеціальна освіта. Тут ми бачимо чіткий акцент саме на інвалідності, а не ООП, що значно звужує категорію отримувачів послуг спеціальної освіти. Далі йдеться про те, що 63,4% учнів, які навчаються за спеціальними програмами, понад 80% навчального часу отримують освітні послуги у звичайних класах. Тобто у спеціальних закладах освіти навчаються діти зі справді складними, комплексними порушеннями розвитку.

depositphotos/Wavebreakmedia

Ми не можемо повною мірою порівняти США і Україну, бо в нас дані збираються геть інакше, але дещо спробуємо з’ясувати. На сьогодні в Україні налічується понад 127 тисяч дітей шкільного віку з інвалідністю за всіма типами порушень, а не лише психічними, фізичними, емоційними та поведінковими. За аналогією зі США, понад 80 тисяч їх мали б навчатися разом з усіма на умовах інклюзії. Але у 2020/2021 навчальному році дітей з ООП у закладах освіти на умовах інклюзивного навчання було трохи більше 25 тисяч. І пам’ятаймо, що не всі з них мають інвалідність. Решта 47 тисяч дітей саме й мали б навчатися у спеціальних класах та спеціальних закладах освіти, але й тут виходить розбіжність: насправді в таких сегрегованих закладах навчаються понад 36 тисяч дітей, хоче значно менше половини їх мають інвалідність (понад 17 тисяч у всіх закладах інституційного догляду загалом). Так, далеко не рідкість, коли дітей «пакують» в інтернати або за липовими довідками, або й цілими сімейними групами. Недавно мені стало відомо, що в Запорізькій області п’ятьох дітей із однієї сім’ї інклюзивно-ресурсного центру (і це окреме питання, чому заклади, створені для розвитку інклюзії, наповнюють інтернати) направили у спеціальну школу для дітей з інтелектуальними порушеннями. За даними моніторингу, який проводила ГС «Українська мережа за права дитини» за підтримки Дитячого фонду ООН ЮНІСЕФ, понад 20% усіх дітей в інтернатах системи МОН — це діти з сімейних груп, тобто мають братів або сестер. І ще цікавий факт про нозології, які любить згадувати міністр: за інформацією МОЗ, у Києві живуть 18 незрячих (сліпих) дітей і 216 — зі зниженим зором. Але у спеціальних закладах для дітей із такими порушеннями у столиці навчаються 600 дітей, при цьому 443 з них — з… міста Києва. Така статистика свідчить про те, що принаймні кожна друга дитина перебуває в закладі незаконно, а навчальний матеріал не відповідає її потребам. Чи треба говорити про результати такого навчання і яке майбутнє чекає таких дітей?

Проте найгірше, що саме діти з інвалідністю, які мають справді складні порушення розвитку й потребують спеціальної освіти, взагалі не отримують жодних освітніх послуг. Якщо звести докупи всю зібрану мало не по крихтах статистику стосовно освіти дітей з інвалідністю, то вийде, що понад 60 тисяч дітей з інвалідністю перебувають узагалі поза системою дошкільної і загальної системи освіти. Є версія, що частина батьків не повідомляє інформацію щодо інвалідності дитини, а тому статистика неповна. Але навряд чи це масове явище.

Як мама і голова ГО, що опікується правами дітей з інвалідністю, можу навести численні приклади, коли дітей з інвалідністю не приймали у спеціальні заклади освіти чи спеціальні групи, а направляли в заклади системи Мінсоцполітики, в яких узагалі не проводиться навчання. Наприклад, мій син Лев, який має комплексні порушення розвитку (зокрема не бачить), мав навчатися у спеціальній групі для дітей з порушеннями зору та незрячих в одному з дитячих садків Київської області, для чого ми заздалегідь стали в чергу й надали всі необхідні документи. Натомість уже перед 1 вересня нам відмовили, але влаштували до цієї ж групи дитину наших знайомих, у якої немає жодних проблем із зором, але знайшлася липова довідка за 3 тис. грн. І в групі з 12 дітей такий випадок був не єдиний.

Тобто на сьогодні про спеціальну освіту по-українськи маємо такі факти: ми взагалі не знаємо, скільки дітей реально її потребують; чимало дітей, які навчаються у спеціальних закладах освіти чи спеціальних групах, у принципі не мають там перебувати; спеціальна освіта не спроможна надавати послуги дітям із тяжкими комплексними порушеннями розвитку — тобто тим, для кого вона й має функціонувати.

Про те, що така недолуга й совкова система спеціальної освіти в нас у пріоритеті над інклюзивною, свідчать ще кілька фактів. Найцікавіших, бо це ж про гроші. Так, у 2019 році фінансування спеціальних і санаторних закладів освіти становило 6,3 млрд грн. При цьому лише 9% цієї суми було витрачено на харчування, одяг та медикаменти дітям, а решта 91% — на утримання будівель і оплату праці. У кращому разі половина працівників — педагогічний персонал. У розрахунку на одну дитину — це майже 12 тис. грн на місяць. Тим часом субвенція з державного бюджету на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами у 2019 році становила 504 млн грн, тобто в понад 12 разів менше. Ось вам про реальні пріоритети, а не про ті, які озвучує міністр після реакції на черговий треш із міністерських вуст. Чи не тому кількість дітей у спеціальних закладах освіти за тільки 2021 рік зросла на 1,5 тисячі, незважаючи на ДІ-реформу та голосіння творців відкоту про те, що порушуються права дітей на освіту і заклади закриваються?

Що мав би зробити «уряд здорової людини», аби забезпечити право на освіту кожної дитини, у тому числі з інвалідністю чи ООП:

1. Провести моніторинг якості спеціальної освіти і на його основі розробити та впровадити концепцію з її реформування, зокрема прибравши інтернати чи пансіони, тобто функцію догляду і виховання. Знову ж таки, кілька успішних прикладів такої трансформації в Україні вже є — але виключно завдяки ентузіазмові директорів і трудових колективів. Збільшити субвенцію на підтримку дітей з ООП і повернути кошти на підвищення кваліфікації вчителів, які було забрано нібито на подолання COVID. Адже справді є певні труднощі з упровадженням інклюзивної освіти, і вони насамперед пов’язані з неготовністю вчителів навчати всіх дітей.
2. Запровадити субвенцію на соціальну роботу, щоб допомогти сім’ям у складних життєвих обставинах і повернути дітей у сім’ю та громаду або знайти їм нові.
3. Забезпечити право кожної дитини на освіту, незважаючи на особливості розвитку.
4. Змінити фінансові механізми, пріоритезувавши інклюзивну освіту, право на яку, згідно з Конвенцією ООН про права осіб з інвалідністю, має кожна дитина з порушеннями розвитку. Адже інклюзивна освіта сьогодні — це не питання дискусії, а цивілізаційний свідомий вибір часу на користь побудови суспільства, в якому кожен має шанс на успіх.

Правозахисні громадські організації б’ють на сполох, із ініціативи батьків підготовлено й надіслано відкритого листа до президента, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради, але ж «слугам», які не розуміються навіть на термінології питання й керуються власними інтересами, видніше?...

Учора президент реформував інститут уповноважених та звільнив уповноваженого з прав дитини та з прав людей з інвалідністю, призначивши замість них радників: Тетяну Ломакіну- новою уповноваженою з питань безбар’єрності, Ольгу Будник — уповноваженою з питань Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту, Дар'ю Герасимчук —з прав дитини та дитячої реабілітації. Ми вітаємо таке рішення і сподіваємося, що нові радники будуть спроможні захистити право на дітей з інвалідністю на освіту. Вони мають багаторічний досвід у цій сфері, зокрема в громадському секторі, надавали послуги дітям і сім'ям. Тому їхній досвід  є  дуже цінним. Батьки, громадськість і експерти готові  їм допомагати.