Класичний чи національний? Про статус університету-ювіляра

Святкування двохсотлітнього ювілею Харківського університету розпочалося 17 листопада 2004 року — на ознаменування 200-річчя підписання імператором Олександром І Засновчої грамоти, а завершилося 29 січня 2005 року — у день двохсотлітньої річниці урочистого відкриття університету. Святкування розпочалися торік і в «минулій» країні, а закінчилися в «новому» році й у новій країні. Тому я дозволив собі доповнити вже давній ювілейний матеріал («ДТ», 18.11.2004) нижченаведеними актуальними розмірковуваннями.

* * *

Напередодні свого століття пам’ятник Василю Каразіну отримав четверту прописку. З вересня минулого року бронзова рука засновника Харківського університету вказує слобожанським спудеям на вхід у головний університетський корпус. Доти пам’ятник займав скромне місце на бічній алеї парку імені Шевченка, ще раніше — стояв біля історичної споруди університету (нині зайнятої іншим вузом). Університетський сад став парком імені Шевченка на ознаменування встановлення тут 1935 року всесвітньо відомого пам’ятника Кобзарю — на тому самому місці, де 98 років тому вдячні нащадки встановили пам’ятник засновникові університету. Сам Тарас (вустами харківських дотепників) відреагував на таку революційну доцільність дуже гостро: «Діти мої, діти, що ви наробили?! На чужеє місце мене посадили!»

Тривале перебування на звалищі залишило характерні мітки на п’єдесталі пам’ятника (п’єдестал, до речі, виготовлено за проектом академіка Бекетова): ніби хтось пройшовся по каменю автоматною чергою. З напису

ВАСИЛІЙ НАЗАРОВИЧЪ

КАРАЗИНЪ

ПОЛОЖИВШІЙ ОСНОВАНІЕ

ИМПЕРАТОРСКОМУ

ХАРЬКОВСКОМУ УНИВЕРСИТЕТУ

(1773—1842)

радянська влада найбільш варварським чином вичистила згадку про високий статус заснованого в 1805 році навчального закладу і для чогось — дати життя Каразіна.

З погляду формальної логіки, напис потребує всього лише вмілих рук каменяра, який залікував би рани фінського граніту. В історичній послідовності «Імператорський харківський університет», «Харківський державний університет ім. О.М.Горького», «Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна» спільним компонентом залишається «Харківський університет», що й відбито в нинішньому (він же радянський) написі на пам’ятнику. З іншого боку, історик може заперечити: все ж таки Каразін заснував Імператорський університет; історична справедливість, а також повага до пам’ятника потребують відновлення початкового напису. Третя сторона може резонно наполягати на написанні «національний», що відбиває нинішній статус університету: основу теперішньому ми шукаємо в минулому, і в цьому сенсі Каразін заснував сьогоднішній Національний університет.

Однак, окрім цих абстрактно-історичних резонів, є ще й конкретно-історичні підстави стверджувати, що університет у Харкові народився саме як національний — не в тому чиновницькому сенсі, в якому «національними» є вже майже всі українські т.зв. університети (вчорашні інститути), а в сенсі — університет української нації.

У ролі колиски українського відродження ХІХ століття університет рішуче відкидав свій російський імперський статус. Знову-таки — не формальний статус імператорського університету, а змістовий статус імперського закладу, покликаного нівелювати національні відмінності й уніфікувати культуру. Говорячи про імперську сутність університету, я маю на увазі не Російську імперію і навіть не імперію взагалі; йдеться про імперське продовження традиції класичного університету, що народився в інтернаціональній, точніше — донаціональній культурі Середньовіччя — з латиною в ролі єдиної мови освіти і науки, з наднаціональною католицькою церквою в ролі «міносвіти». Зміцнює цю традицію і тривікове культурне лідерство природничих наук, інтернаціональних за самою суттю своєю (а сьогодні ще й глобалізація).

Протилежна традиція сформувалася в епоху становлення національних держав. Національний університет — це навчальний заклад, у якому навчання ведеться національною мовою, в якому оберігаються і примножуються національні культурні традиції, в якому пріоритет віддається гуманітарним дослідженням і національним завданням, у якому готується національна еліта. Це університет, ректор якого — славний промовами до своєї нації (див. Фіхте і його «Промови до німецької нації»).

Саме таким — національним за змістом — був Харківський університет епохи національного відродження. Всупереч його (університету) формальному імперському статусу і навіть без Reden an die ukrainische Nation у виконанні П.Гулака-Артемовського.

Провидіння не випадково обрало Слобожанщину на роль колиски українського ренесансу. А потім і Галичину — на роль українського П’ємонту. Прикордоння спонукає до рефлексії з приводу власної ідентичності. Потрібно визначатися: хто ти — українець, росіянин, поляк? Якщо поблизу немає дзеркала іншої культури, у якому тільки й можна побачити власне «Я», запитання позбавлене сенсу; як відповідають у глухому білоруському Поліссі, «ми — тутейші».

Така спокійна розсудливість харків’янам може тільки снитися. Нам жорстко нагадують: «До Києва далеко, а до Росії — 40 кілометрів». Знову треба визначатися. І як було б добре, якби новітнє слобожанське визначення розпочалося, як і 200 років тому, з Харківського НАЦІОНАЛЬНОГО університету.