Хоч скільки кричи «цукор» — солодше не буде

Головна проблема української освіти — регулювання там, де це не потрібно, і безконтрольність  у найбільш критично важливих аспектах. В університетах розвинених країн зі століттями формованою  академічною культурою    працює принцип  «Дозволено все, що не заборонено», тоді як у нас, навпаки, — заборонено все, що не дозволено.

Коли університет або окрема кафедра впроваджують щось нове, вони думають насамперед не як це реалізувати, а як «узаконити», вишукуючи відповідні міністерські документи.

Новинна стрічка сайту Міносвіти ряхтить пропонованими до обговорення наказами і рекомендаціями, призначення яких —дозволити нарешті  те, що вже давно мало працювати.

Свіжих прикладів безліч: від документів для регулювання дуальної освіти до зовсім недавнього наказу про вимоги до міждисциплінарних освітніх програм. Передбачається, що міждисциплінарний підхід дасть студентам ширину, глибину, універсальність знань. Одне слово, відповідає духові часу.

Однак у цьому всьому спостерігається кепська тенденція — займатися окремим, упускаючи фундаментальне.

Довіра, репутація і автономія — три стовпи, на яких тримається вища освіта. Українська освіта свої стовпи давно розхитала, але  замість того, щоб їх зміцнювати, влада знову намагається намалювати гарну картинку та виголошує гарні фрази.

Більшість студентів уже давно не вірять у цінність університетського диплома. Якщо першокурсники під тиском батьків ще відвідують заняття, то на старших курсах вони вже працюють і, швидше, доучуються, щоб отримати «корочки». Наскільки завтрашні  спеціалісти  цінують час, проведений в університеті, свідчить те, що вони охочіше підуть на платний тренінг, ніж на такий самий університетський курс. Вони зневірилися в ефективності вищої школи. І не дивно: провчившись кілька років, студенти розуміють, що коефіцієнт корисного часу в університеті дорівнює десь 0,5, тобто половина часу марнується, і це — якщо пощастить із ВНЗ та кафедрою. Буває й гірше.

Доки студент не бачить цінності кожної дисципліни в розкладі або хоча б у 90% лекцій і семінарів, неважливо, як називатиметься його спеціальність.

Кожна  університетська освітня програма — це люди, які її викладають. Коли стає відомо, що на кафедрі зібрався колектив ентузіастів із реальним досвідом роботи в індустрії, туди йдуть учитися, незалежно від назви програми. Якщо професіонали вже довели свою компетентність, чому б не дозволити  таким людям самостійно визначати, як і чого навчати студентів,   замість  споряджати їх   тоннами розпоряджень  і рекомендацій?

У суспільствах із високорозвиненою академічною культурою і низькою толерантністю до недоброчесності  контроль зводиться до мінімуму. Професіонали виконують  свою роботу добре й очікують цього від інших. Тих, хто оступився, крім гучного звільнення, чекає ганьба. У нас же загальна недовіра породжує бажання влади нав'язати тотальний контроль, при цьому всі про все знають, але мовчать, а то «хоч би чого не сталося». А тим часом  бюрократи плодять  методички з оформлення методичок, не переймаючись головним запитанням: «Навіщо»?

Розширення можливих форматів навчання студентів — це вияв тих-таки академічної свободи й автономії, про які багато говорять. Але для повноцінного  впровадження  цих опцій необхідні істотні зміни в самому підході до системи навчання.

Можна виділити три умови, за яких міждисциплінарна і дуальна форми навчання спрацюють повною мірою: відмова від академічних груп, відмова від класичного університетського розкладу, а також свобода вибору дисциплін та викладачів.

Формат академічних груп морально застарів і вже не може давати студентам гнучкості, якої вимагає  сучасний темп життя. Потрібно поступово запозичувати практику західних вищих шкіл, коли на початку кожного семестру студент сам формує свій розклад, складаючи  його, як пазл, за наперед визначеними умовами. Він може не тільки впливати на графік і темп навчання, а й вибрати викладача з-поміж  тих, хто читає зазначену дисципліну в цьому університеті. Тобто студент стає господарем свого часу і згодом має більше можливості узгодити графіки навчання та роботи, а це — необхідна умова для впровадження системи дуального навчання.

Зараз же, коли студент із першого курсу стає заручником університетського розкладу, не маючи можливості керувати своїм часом, про якусь  особисту автономію говорити неможливо.

Міждисциплінарне ж навчання теж давно реалізоване в європейських академічних практиках, варто лише придивитися й адаптувати готову систему до наших реалій.

Наприклад, німецький студент може взяти зразу два напрями або спеціальності — основну (major) і другорядну (minor), причому вони можуть бути з абсолютно різних галузей знань. До того ж деякі дисципліни вони беруть просто для розширення свого світогляду.

Тобто   людина може не просто стати фахівцем у певній галузі, а ще й вибудувати свою професію із цеглинок з окремих блоків, отримуючи те, що їй потрібно, з різних наук.

У цьому й полягають свобода і автономія, які породжують  відповідальність за свій вибір: вибираючи дисципліну, студент зобов'язаний виконати зазначені вимоги, щоб отримати залік.

Отож  основне призначення інновацій трояке — сформувати довіру до української вищої школи, унеможливити або зробити недоцільною корупцію і потім, коли академічне середовище сформоване, дозволити  нарешті професіоналам  спокійно й автономно працювати. Решта додасться і запрацює як наслідок.

Саме такі підходи потрібно враховувати, пропонуючи реформи вищої освіти.