Ілюзія інклюзії: експерт пояснив, чому рекомендації МОН не працюють у школі

Методичні рекомендації Міністерства освіти та науки щодо підтримки дітей із розладами психіки та поведінки, оприлюднені у жовтні 2025 року, викликали суперечливу реакцію педагогічної спільноти.

Як пише вчитель Володимир Онацький у статті для ZN.UA, документ ґрунтується на досвіді «Школи супергероїв» – мережі освітніх центрів при лікарнях, де діти навчаються в спокійному середовищі, з медичним супроводом і психологічною підтримкою.

Міністерство пропонує поширити цей досвід на звичайні школи. Але, як наголошує автор, це ключова ілюзія, адже «клас із тридцятьма дітьми, дзвінками, шумом і контрольними не має нічого спільного з лікарняною палатою».

Учителі часто стикаються з дітьми, які мають психічні чи поведінкові розлади, але не отримують належної підтримки. Вони не мають права знати медичні дані учнів, не можуть звернутися до лікаря без згоди батьків, а шкільними психологами на повну ставку забезпечені не всі школи. У результаті – педагог залишається сам на сам із дитиною, яку не розуміє, і класом, що втрачає навчальний ритм. 

«Ще донедавна у школах проводили співбесіди з батьками, де педагог міг дізнатися про особливості розвитку, характер чи потреби дитини. Тепер — ані співбесід, ані медичних карт, ані контактів із лікарями. Вочевидь, учитель має «відчути» проблему інтуїтивно. Проблему, в якій він не є фахівцем. У результаті всі програють: дитина, педагог і сама ідея інклюзії», – пише Онацький.

ВАС ЗАЦІКАВИТЬ

Незручні діти

Автор вважає, що інклюзія без системної підтримки перетворюється на перекладання відповідальності на вчителя. Адже рекомендації МОН зводяться до порад «вести спостереження» за поведінкою дитини або викликати швидку, якщо ситуація виходить з-під контролю. 

«Це корисно для лікарні, де поруч психіатр. У школі ж – не працює», – зазначає вчитель.

Натомість кожна помилка чи невірна реакція вчителя може дорого коштувати. Для дитини це може обернутися панічними атаками, аутоагресією, неконтрольованою поведінкою, ризиком травмування себе чи інших. Для вчителя – виснаженням, емоційним вигоранням, а іноді й звільненням. Для класу – зірваними уроками.

«Методичні рекомендації Міністерства освіти і науки – крок важливий, але поверховий, – каже Володимир Онацький. – І поки МОН звітує про «турботу», вчителі стикаються з реальністю, де щоденна робота нагадує кризову терапію. І де кожен день – це випробування на витривалість, якої й так бракує».