Екстернат як стан душі, або Дещо про навчальну Свободу

«...Ти не зношуєш черевиків, щодня мандруючи в школу й назад, не витрачаєш часу на транспорт, якщо школа далеко, не думаєш, у що і як одягтися, щоб друзі вважали тебе стильним; ти можеш не заводити собі престижних дрібничок лише тому, що сьогодні так прийнято серед школярів...» Це слова з невеличкого посібника для тих, хто втомився від деренчливих шкільних набатів, докорянь за невивчений урок і нескінченного з’ясовування стосунків то з надто вимогливими вчителями, то з помітно «здичавілими» за період навчання однокласниками. Екстернат? Так! У нашій країні при кожному столичному районному управлінні освіти така форма навчання була і є, проте серйозно про неї заговорили лише наприкінці 1990-х років, після появи київської Школи екстернів — закладу, який створив домашній затишок для тих, кому просто протипоказано щодня сидіти за шкільною партою.

Навчання, що грунтується на самостійному вивченні курсу освітнього закладу без відвідування занять із подальшим здаванням іспитів, яке має назву екстернат, існує на території нашої держави вже давно. В Радянському Союзі з ним були офіційно знайомі лише інваліди дитинства та тяжкі хронічні хворі. Проте де-факто діти «Миру, Творчості та Спорту» знали про нього не з чуток, незважаючи на те, що в ті часи самонавчання з офіційної подачі жорстко регламентувалося. Закритість кордонів радянської держави та переважно односторонні контакти в питаннях освіти лише сприяли сформованій у країні в стилі етноцентризму системі навчання. Але все зростаючі труднощі з визнанням дипломів громадян СРСР, серйозний дисбаланс у сфері обміну кадрами зрештою змусили уряд піти на підписання ряду «парних» договорів. До моменту свого розвалу Радянський Союз встиг накопичити більш як 40 таких угод.

Нині, десятиліття по тому, можливість пройти атестацію й одержати відповідний документ про освіту екстерном мають право ті, хто з якихось причин не має можливості відвідувати заняття в загальноосвітньому навчальному закладі; одержали документ про відповідний рівень загальної середньої освіти за кордоном; прискорено оволоділи програмним матеріалом, що відповідає класу, ступеню навчання; не завершили навчання в навчальному закладі системи загальної середньої освіти; є іноземцями або особами без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах. Інакше кажучи, майже кожна людина має повне право одержати освіту за цією формою навчання. Єдине, в чому урізано екстерн, так це в «медальних» питаннях, оскільки людина, яка одержала атестат про повну середню освіту екстерном, відповідно до статті 6.19 Положення про державну підсумкову атестацію учнів у школі, золотою та срібною медалями нагороджена бути не може.

…До «найпроблемнішої» групи екстернів нині можна сміливо віднести дітей дипломатів, консулів і школярів із сімей, які з різних причин тимчасово виїжджають за кордон. Адже консульські школи є далеко не скрізь, а кількість міжнародних угод, укладених нашою країною у галузі освіти, досить невелика (тут дається взнаки й розмаїтість у європейському тлумаченні освітніх понять, і відсутність вичерпної інформації про програми та кваліфікацію освітніх закладів усіх рівнів і країн).

Колись у практиці навчання за кордоном найбільшою проблемою був транспорт і кількість витраченого на поїздку часу. Напевно, всім відомо про міграцію ченців у добу Середньовіччя: за те, щоб прочитати дві-три книги, освічена людина готова була заплатити цілими місяцями виснажливого шляху. Нині місце стомливої подорожі посіла всюдисуща паперова тяганина, а збільшення розбіжностей між вищими школами окремих держав призвело не лише до розходжень у навчальних планах університетів, а й навіть до зміни обов’язкових для одного й того самого курсу дисциплін.

Людмила Іванова, директор київської Школи екстернів, відповідаючи на моє запитання про доцільність існування екстернату, навела такий приклад: дитина, провчившись до п’ятого класу в Україні, на шість років виїхала з батьками за кордон. Замість того, щоб відразу після повернення вступити до українського ВНЗ, вона була змушена знову оббивати пороги рідної школи п’ятикласником, оскільки її закордонний атестат у нас не визнали. Але ж не сидіти їй за шкільною лавою іще п’ять класів у свої 17 років? Ось і виходить, що єдиний вихід у ситуації, що склалася, — екстернатна форма навчання, у якій і всі ланки ланцюжка «свідоцтво — атестат — диплом» зберігаються, і повноцінну (з погляду офіційної галочки) освіту тобі дають. Дещо складніше з початковими класами, коли дитя везуть до іншої країни, явно знаючи, що необхідної школи немає або ж що дитина не зможе швидко засвоїти чужу мову. У цьому випадку викладачам доводиться курирувати процес освіти дитини буквально з нуля, спочатку навчаючи її батьків, щоб ті могли говорити з дитиною мовою хоча б основних шкільних дисциплін. На екстернат у початкову школу беруть не всіх дітей, оскільки, по-перше, дитина має довести, що здатна навчатися самостійно, а по-друге, для такої форми навчання мають існувати вагомі причини.

На екстернаті, крім перерахованих категорій, є ще й діти з сімей, у яких тата-мами просто не хочуть саджати своє чадо за шкільну лаву. Проблеми з соціалізацією дитини й об’єктивний страх перед жорстокістю, що панує серед сучасних школярів, змушують цих трепетних батьків відходити від загальноприйнятої системи навчання і шукати для своїх нащадків альтернативні форми освіти. Тому, напевно, і розробляють учителі Школи екстернів усілякі програми, дидактичні матеріали, видають методичні рекомендації батькам, займаються дистанційним навчанням дітей, у яких просто немає іншого виходу. Одне слово, творять. Творять для дітей, котрі не вписуються в суворі рамки системи загальноосвітніх закладів.

«Наш навчальний заклад — це конгломерат школи, навчання у ВНЗ, традиційного екстернату та системи індивідуального навчання, — каже один з авторів проекту Школи екстернів, кандидат філологічних наук Олена Костюкіна. — Порції, якими подається навчальний матеріал, дуже індивідуальні. Не кожен учитель здатний працювати тут, оскільки потрібно і вміти створювати дидактичний матеріал, і бути гарним психологом, адже діти-екстерни бувають дуже непрості. У нас досить багато педагогів працюють за сумісництвом, є кандидати наук, аспіранти. Але найголовніше, напевно, в тому, що школа має гнучку систему навчання, яка підбудовується під кожну дитину».

А розпочиналася школа банально — з простої ідеї, з майже домашніх розмов про те, чи можливо і, якщо так, то як? «Якби не допомога та підтримка начальника Головного управління освіти Бориса Жебровського, — розповідає Людмила Іванова, — не було б ні самої Школи екстернів, ні перших її 17 випускників ще сім років тому». Нині в нас навчається вже близько п’ятисот хлопців. Три форми навчання (заочна, індивідуальна й екстернат) об’єднують дітей, які професійно займаються спортом і мистецтвом, із тими, хто має фізичні вади або значиться в розряді важких, проблемних дітей, на виховання і розвиток яких у традиційної школи немає ні часу, ні сил. А ще є діти українських сановників, щоправда, в цьому закладі про соціальний статус батьків ніколи не говорять. Можеш і хочеш учитися, — вчися. Тут ти на рівних з усіма. Винятків у маленьких затишних класах немає. У коротких шкільних коридорах ви можете зустріти і семирічну дівчинку, яка несе в руках підручники вже за третій або п’ятий клас, і тридцятип’ятирічного чоловіка, батька двох дітей, котрий недовчився у минулому і тому прагне надолужити упущене заради майбутнього. Колись поріг київської Школи екстернів переступив навіть 60-річний громадянин. Рішуче заявивши про своє бажання вчитися, він набрав силу-силенну навчальної літератури і... не повернувся.

…Хтось каже, що екстернати формують у дітей своєрідний комплекс надзвичайності, шкодять їхній тверезій самооцінці та нормальній соціальній адаптації. Хтось стверджує, що ця форма навчання максимально враховує дитячі потреби, оскільки повністю знаходиться в руках дитини: підготувався — йди складай, ні — записуйся на консультацію і продовжуй навчатися, тим більше що оцінки в атестат проставляють протягом року. Але хоч би що там казали про позитивні й негативні сторони цієї форми навчання, гадаю, всі погодяться з тим, що відкритий діалог у навчальному процесі, як і відсутність жорстких оцінково-виховних меж сприяють формуванню вільної й ерудованої особистості. За кордоном уже давно виявили переваги таких навчальних закладів. Так, на Заході ще в 20—30-х роках минулого століття почалися перші експерименти в галузі середньої освіти. В одній з найконсервативніших країн світу, Англії, відкрилася школа, гасло якої складалося з трьох досить парадоксальних для Великобританії слів, — «Абсолютна свобода учням!». У цьому закладі школярі мали право не лише пропускати заняття, а й обирати факультативи, які їх цікавлять. Не кажучи вже про те, що викладацький склад вважав за потрібне вести з учнями довірчі бесіди й робити все для того, щоб діти відчували атмосферу великого затишного будинку, а не фортеці, в якій граніт науки гризуть лише зубами.

У сучасному світі найяскравішими та найбільш нетрадиційними формами освіти цілком можуть похвалитися США. Наприклад, їхнє домашнє навчання (homeschooling) являє собою дуже цікавий проект: діти вчаться не стільки й не тільки вдома, скільки в інших місцях (наприклад, на зелених паркових галявинах). Якість освіти від цього нітрохи не страждає, а регулюють і скеровують навчальний процес самі діти. Спеціалісти стверджують, що саме тому американські homeschooling працюють у сотні разів ефективніше за традиційну школу. Особливо це виявляється у навчанні обдарованих і талановитих дітей. До речі, за останніми підрахунками вчених, від трьох до восьми відсотків представників кожної вікової групи мають непересічні (!) здібності, проте далеко не всі можуть їх виявити. В київській Школі екстернів на сьогодні навчається кілька таких дітей. Мені вдалося поспілкуватися з бабусею одного з них. Любов Олександрівна розповіла про свого одинадцятирічного внука, восьмикласника Артема: «Ми дуже рано почали з ним займатися. Якось вирішили зіграти в школу — посадили перед собою ведмедів, лисиць і розпочали уроки. В чотири роки Артем уже знав усі букви. У п’ять ми легко засвоїли програму першого класу. В шість років ми прийшли до ліцею і попросилися відразу в другий клас, попередньо продемонструвавши свої знання. Нам відмовили, мотивуючи тим, що домашня система викладання не годиться, і навчати по ній дитину було неправильним. Коли ж ми потрапили до Школи екстернів, то за один рік пройшли відразу два класи. Тепер Артем вже у восьмому, хоча йому лише одинадцять років. Ми пішли б і далі, але мама нас зупинила: «І що я потім із вами робитиму?» Зараз Артем навчається рік у рік. Йому трохи важко. Наприклад, коли ми читаємо «Звіробоя» або «Капітана», він не розуміє кохання. А так скрізь і в усьому встигає. Щодня я займаюся з ним від 9.30 до 15.00. Ми обов’язково проходимо фізику, українську мову, алгебру. Година математики на день — щоб мозок не заіржавів. На мій погляд, за такою школою, як ця, майбутнє».

Нині безстресовість освіти та гнучка система навчання цінуються як ніколи раніше. Добре, що в наш час є такі заклади й люди, котрі не привчають дітей до нудотного зубріння, а допомагають їм повніше виявити свої здібності, тим самим формуючи вільних і ерудованих особистостей.