Дорогою надії

Як сказав Сократ, усі професії від людей і лише три - від бога: це педагог, лікар та суддя. А в нашій країні популярний та обласканий увагою держави тільки останній. Недавно Верховна Рада виділила додатково майже півмільярда гривень на підвищення зарплати суддям. І майже двісті мільйонів гривень - прокуратурі. Ви можете уявити на їхньому місці вчителів? Ми - країна суддів і прокурорів, а не освічених та здорових людей.

Правда, напередодні Дня працівника освіти влада згадає про педагогів. І навіть організує кілька помпезних привітань на кшталт «Благословен, учителю мій, будь!», «Учитель, перед именем твоим хочу смиренно преклонить колени…». Хай вибачать мені вчителі, але як же набридли ці порожні слова! Ніхто з високих чиновників не схилить не те що коліна, а навіть голову перед учителем. Швидше, самого вчителя поставлять на коліна.

Згадаймо бунт учителів зарубіжної літератури, які наважилися мати власну думку про проект програми зі свого предмета. За те, що ці люди посміли вголос заявити про свою позицію, яка (формене зухвальство!) не збігалася з генеральною лінією партії, їх називали ретроградами й гнівно тупали ногами: «Та хто ви такі? Яке ви маєте право?!». А декого навіть викликали на килим до місцевих князьків з управління освіти. І не лише за те, що підписали лист, а й за те, що під своїм ім’ям залишили критичний коментар на форумі одного з освітянських сайтів.

Навряд чи на такі дії було спеціальне розпорядження з Міносвіти. Швидше, це ініціатива запопадливих чиновників, яких так само, як і вчителів, «нагинають» «вищестоящі». І так далі в напрямку до вершини піраміди. А як високо вона сягає, буде добре видно під час парламентських виборів. Ця подія вже традиційно стане серйозним випробуванням для педагогів.

В інтерв’ю Радіо «Свобода» історик, професор Ярослав Грицак навів приклад: «…у Тернопільській області на останніх виборах за Януковича проголосувало десь там усього 400 чоловік.

Але за останні місяці в Партію регіонів вступило близько 20 тисяч, і це головним чином учителі. Тому що вчителям прийшли і сказали, що треба вступати… Вони страшенно пригноблені. Це найбільш упосліджена категорія. Власне, це те, що наша держава пробує зробити. Пробує людину, яка живе розумовою працею, а в нас таких усе більше, перевести на становище практично залежної, пригнобленої людини».

Цікаво, що в Росії громадські організації «Ліга виборців» та «Право вибору» за результатами виборів склали й оприлюднили «Пам’ятку московським школярам та їхнім батькам» і «Пам’ятку першокласнику». Ці документи містять імена вчителів, котрі працювали у виборчих комісіях із порушеннями, що позначилися на результатах голосування. Причому у першому списку були не лише імена, а й фото та номери робочих телефонів. «Учителя - это люди, которым особенно важны репутация и доверие, а их вовлекают в ложь. Мы хотим дать возможность школьникам и их родителям задать знакомым учителям вопрос - может быть, они расскажут, как на них давили», - цитує kommersant.ru координатора проекту «Чорний список» Миколу Бобринського.

Саме свободи педагогічної думки і дії найбільше бракує в українській школі, вважає незалежний консультант та експерт з освітньої політики Віктор Громовий. Тож заради подолання педагогічного рабства мають згуртуватися всі, «хто живий, в кого думка повстала».

«Хочеться вірити, що мають перемогти професійна совість і професійна гідність. Та як їх зберегти в умовах, коли, наприклад, директор школи перетворився на «професійного жебрака»?! Якщо не будеш жебрати - не виживе ні школа, ні ти особисто. «Я можу собі дозволити не красти», - каже директор школи-інтернату на Львівщині, якій пощастило з чоловіком-бізнесменом. «Якщо я житиму лише на директорську зарплату, я не тільки так одягатимуся, що діти сміятимуться, а й просто помру, бо в мене на ліки щомісяця йде більше тисячі», - зізнається директор школи з Кривого Рогу. Коли ж ти все-таки якось викручуєшся - ти перебуваєш під пресом постійного страху, що завтра з тебе зроблять хабарника або «наїде» податкова з приводу нелегального репетиторства. Страх - поганий супутник для щастя…», - пише В.Громовий у статті «Чи можливе щасливе вчителювання в Україні?».

Як вважає історик Грицак, усі суспільства були аморальними. Але в кожному знаходилася група людей, котрі закликали до моралі, - інтелігенція. Ноша її - тяжка й не завжди безпечна. Сьогодні ж суспільству потрібні публічні інтелектуали - люди, які не лише здобули визнання у своїй професії, а й «вважають, що недостатньо мати тільки успіх на своїй ділянці, а також треба бути громадським, тобто розуміти, що насправді світ є більшим, ніж твоя власна ділянка». На думку вченого, вчителі через свою залежність таку роль виконувати не можуть.

А чи потрібен узагалі сьогодні вчитель? Здавалося б, у добу небаченого розквіту ІТ учень може без проблем здобути будь-яку інформацію самостійно. Та чи здатен комп’ютер окрилити, зігріти, підтримати, соціалізувати молоду людину? Ні. Це завдання покладене на вчителя. Але, на жаль, про це нечасто згадують навіть самі вчителі.

За результатами досліджень Центру освітнього моніторингу «Про пріоритети учнів та вчителів щодо цілей шкільної освіти», у вчителів домінує знаннєва цінність шкільної освіти.

«Очевидно, що педагогічні працівники у цій ситуації є не винуватцями, а заручниками укоріненої за десятки років системи оцінювання їхньої діяльності, адже робота вчителя оцінюється не за тим, які якості вони виховають в учнів, а на підставі формальних показників: відвідування учнями уроків, поточні результати навчання, вимірювані у балах, результати проходження учнями ДПА та ЗНО, кількість підготовлених «олімпіадників», кількість випускників, які вступили до вищих навчальних закладів, тощо. Тобто за тим, як учень запам’ятає розповідь учителя й інформацію з підручника, котра нерідко, щонайпізніше - через рік-два, застаріє і безслідно зникне. А важливість мати власну думку, уміти спілкуватися, приймати рішення, які не знадобляться безпосередньо на іспитах, із часом нейтралізується як небажана інформація», - підкреслюють експерти ЦОМ.

Проблеми учительства настільки кричущі, що навіть Міносвіти не може робити хорошу міну при поганій грі (хоча йому належить далеко не остання роль в «обезкриленні» вчителів). Можливо, тому МОНМС видало наказ №1262 від 04.11.2011 р. «Про проведення моніторингового дослідження щодо статусу та ролі вчителя в українському суспільстві». Самі педагоги зустріли цю новину з великим сарказмом. На форумі сайта osvita.ua читаємо: «Підвищити престижність педагогічної професії шляхом моніторингу - це з тієї ж серії, що й підвищувати якість знань шляхом проведення підсумкових контрольних робіт. Та придумайте ж щось оригінальніше, щоб украсти гроші!!!!!!!!!». «А не лучше ли за эти деньги купить в класс проектор и компьютер? А ортопедическую мебель? Тогда я сама свой статус сделаю высоким». «Я Вам і без моніторингу можу сказати, що статус в українського вчителя нижче плінтуса!!! Замість того, щоб його підвищити, ви знову ж таки вдаєте, що працюєте, - створюєте робочу групу!!! …Краще гроші, що виділили на цей безглуздий проект, віддайте вчителям - підніміть статус хоч чимось :))))» - читаю на форумі.

Картина сумна. Однак не безнадійна. Нещодавно в листі Юрія Луценка до Данила Яневського, розміщеному на блозі політика в «Українській правді», я прочитала цікаву річ. «Твій останній лист поставив дійсно складне питання: на чому тримається моя віра в краще майбутнє України, - пише Луценко. І відповідає: - Ми маємо чудовий народ. І коли ти питаєш, як йому дати краще життя, я відповім, що головною нашою проблемою є не вади громади, а брак її моральних та інтелектуальних учителів… Наявність таких учителів і ріст їхніх щасливих учнів - це і є наша дорога надії».

Політик наводить приклади. Це отець-ректор Українського католицького університету Борис Гудзяк: «Саме його приклад вчив мене, що добратися до джерел можна лише пливучи проти течії». Це мужня сільська вчителька - голова виборчої комісії, яка під час виборів у 2004 році не побоялася підписати протокол на користь Ющенка, незважаючи на те, що з нею «побєсєдовалі» і начальство району, і люди в погонах.

Ми сподіваємося на наших учителів. Ми віримо, що саме вони здатні, як пише Луценко, «вести, тягнути, штовхати свій народ до кращих світових стандартів життя». І День працівника освіти - чудова нагода сказати їм про це.

А що думають самі вчителі про своє покликання?

Олександр КАЄНКО:

- Хотілося б, звісно, бачити в учителі друга, помічника, наставника, просто Людину на висоті - душевній і професійній, до якої можна тягнутися, МАЙСТРА. Але в сучасному безвідповідальному суспільстві саме місіонерство вчителя ставиться під сумнів. Повага до нього свідомо розхитується, оскільки його подають і сприймають як звичайного найманого працівника. Хоча він - один із небагатьох, хто продовжує ВІДПОВІДАТИ.

Для держави вчителі дуже часто «государеві карлики», вони завжди всім винні і повинні миттєво - і навантажити, і розважити, і правду сказати: забезпечити явку, написати звіти, видати довідки... Навколо вчителя день у день ​​виростає гора паперів. І ставляться до нього як до недбайливого клерка, якого хто тільки не перевіряє впродовж року.

Зміни, які відбуваються у школі (нові технології, нові принципи навчання, нова техніка), безумовно, могли б кардинально поліпшити ситуацію в освіті, ЯКБИ УЧИТЕЛЬ МАВ ПРАВО ГОЛОСУ при впровадженні бодай якихось змін у навчальний процес. Змінюються програми, з’являються й зникають нові предмети, ламаються стандарти - і у вчителя оскаржують його право «навчати», вимагаючи натомість «полегшувати» дитяче зростання, підтримувати дитячу комунікацію, опускатися до дитячого рівня, бути психологом, тьютором, фасилітатором, координатором, керівником проекту, вільним від думок про хліб насущний, - спрощуючи складне, розважаючи, де нудно, навантажуючи чим потрібно, освічуючи за вказівкою згори.

В очах суспільства вчитель-невдаха, який не вміє гроші заробляти, - неспроможний нероба, нахлібник держави і батьків, із яким можна розмовляти з позиції сили.

Для батьків учнів - це часто особистий тренер, просто зобов’язаний видати результат: хороший атестат або призове місце, вихователь, зобов’язаний компенсувати недоотриманий дитиною в сім’ї час...

Наші власні батьки часто нам співчувають, наші власні діти нас не бачать, наші друзі ставляться до нас часто з подивом: бо в сучасному суспільстві на вчителя покладено місію «виконувати» і «готувати». Я дуже не люблю розмов про місії - ставлення держави до вчителя знищує саму ідею благородного служіння.

Але вона існує - незважаючи на відсутність державної підтримки, яка реалізується здебільшого на словах, незважаючи на зарплати, кількість дітей, необхідність додаткового навантаження, щоб вижити, відсутність підтримки молодих. Сіяти добре, вічне і розумне вчитель не перестав. Поки що. Хоча сходи державі можуть і не знадобитися.

Леонід СТЕЦЕНКО:

- Буде великим перебільшенням вважати, що пересічний учитель постійно (або дуже часто) переймається питаннями своєї суспільної місії… Хоча інколи саме життя наштовхує його на такі роздуми. Коли у вчительському товаристві обговорюються якісь суто житейські проблеми - ремонт квартири чи візит до лікаря, - можна почути фразу: «Ну що ж, як ми їх вчили - так вони нам і ремонтують (чи лікують)». На такому рівні вчитель і розуміє, що «місія провалена», свідчення того - наше повсякденне життя.

А якщо міркувати глибше, зрозуміло, що будь-які війни - політичні, економічні, збройні - виграють або програють не політики, економісти чи генерали, а шкільні вчителі. Вчитель сам повинен бути економістом - тоді його учні здатні будуть підняти економіку і своєї родини, і своєї держави. Вчитель сам повинен бути політиком - тоді його учні не будуть ігнорувати вибори, а їхній політичний вибір не залежатиме від реклами чи кілограма гречки. Вчитель сам повинен бути генералом - і тоді його учні будуть готові стати на захист своєї Вітчизни.

Але всі ці речі можливі лише за умови глибокої моральності самого вчителя. Можливість виконати свою місію є у всіх. Але можливість і здатність - це різні поняття.

Віктор ГРОМОВИЙ:

- Є багато речей, які можуть зачекати. Діти ж чекати не можуть. Вони ростуть і виростають... Звісно, добре було б зробити все й відразу (збудувати сучасні дороги, реставрувати пам’ятки архітектури, організувати політ на Марс тощо), але доводиться визначатись із пріоритетами.

Хтось мріє про «школу майбутнього», хтось занурений у педагогічну рутину і вже ні про що не мріє… Однак хочеться вірити, що більшість моїх колег створюють сучасну школу тут і тепер саме для цих дітей. І це дає їм шанс на здоровий старт, на досягнення успіху в житті.

Знаю, що й на цьогорічному святкуванні Дня працівника освіти
ми почуємо від політиків чи «представників батьківської громадськості» суцільний набір стереотипів про вчительську професію, починаючи із заяложеної фрази «віддали дитину до школи» і закінчуючи побажанням «терплячості» (зазвичай кажуть «терпимості») та «слухняних дітей» педагогам школи, які «дають» глибокі і міцні знання.

Не люблю я таких слів! Чомусь досі всюди намагаються втовкмачити в голови людей лексику, яку давно час вичистити з голови і з вжитку.

Коли мені як директорові гімназії батьки казали, що хотіли б мені «віддати дитину», я жартував: навіщо мені ваша дитина, у мене своїх троє, тож лишіть її собі… а ось допомогти їй здобути освіту можемо ми разом, об’єднавши зусилля сім’ї та школи. Дати ж знання ми не можемо, ваша дитина їх може лише здобути з нашою допомогою.

Учителям завжди бажав нетерпимості (замість традиційного побажання «терпимості») до маразмів, які є в шкільній освіті, творчого неспокою та неслухняних дітей.