ДЕ ШУКАЮТЬ ТАЛАНТИ

Сергій Грушецький, Михайло Рибак, Дмитро Волін, Павло Ходаковський, Олексій Михайловський, Тарас Іваненко, Олександр Бойко — гадаю, нам варто запам’ятати ці імена. Я не випадково називаю їх, на жаль, не можу пригадати всі, оскільки газетна шпальта не безрозмірна. Кількість українських учнів, котрі перемогли чи посіли призові місця на міжнародних олімпіадах або змаганнях за останні десять років з інформатики, хімії, фізики й котрі є випускниками лише однієї столичної школи, вселяє оптимізм. А може, серед них знаходиться майбутній Жорес Алфьоров, нобелівський лауреат? Тільки наш, український... Наша розповідь про київський природничонауковий ліцей № 145.

…Ця школа — колишня спеціалізована фізико-математична № 45 — у столиці завжди вважалася елітною. Таких шкіл у Києві було досить мало й навчатися в них було престижно. Втішає факт, що численні перетворення й реформування, які стрясають нашу педагогічну систему в останнє десятиліття, не змінили подібного стану речей. Але ж зберегти такий високий рівень, доказом якого є незаперечні успіхи випускників школи, виявилося справою зовсім не простою.

Невелика історична довідка: 1962 року рішенням Київського державного університету ім. Т.Шевченка й Київської міської ради народних депутатів було відкрито спеціалізовану фізико-математичну школу для киян, аби задовольнити потребу в навчанні обдарованих дітей і направити їх навчатися далі, передусім до університету, потім у КПІ й навіть славнозвісний МФТІ.

— За цей час понад 3 тис. випускників закінчили наш навчальний заклад, розповідає директор ліцею Микола Левтік. — 80 відсотків із них стали кандидатами, докторами наук, чимало мають свою справу. Коли почалося перетворення школи, ми одними з перших одержали статус «ліцею», оскільки були готові до цього від самого початку. У нас заздалегідь була досить серйозна підготовка старшокласників, профільне навчання, договірні зв’язки з вузами, тобто базу було повністю забезпечено. Більше того, Академія наук виступала нашим замовником, могла впливати на перебіг навчально-виховного процесу. Нам надали фінансову самостійність, можливість формувати бюджет, вести бухгалтерію, складати кошториси доходів і витрат, мати власні джерела фінансування, запрошувати на роботу іноземців — викладачів іноземних мов.

— Миколо Миколайовичу, сьогодні багато батьків і педагогів зіштовхуються з тим, що дітей дуже важко змусити навчатися. У них немає інтересу, мотивації, і навіть за наявності мізків, вони запитують: «А навіщо нам це потрібно?» Як ви з цим справляєтеся?

— Спасибі вам за це запитання. По-перше, як мені здається, соціальне замовлення батьків, котрі приводять своїх дітей у наш ліцей, — це і є відбиток потреб суспільства. Далі — нашими учнями цікавляться такі солідні наукові організації, як Інститут хімії поверхні, Інститут теоретичної фізики, Інститут психології, а це вже вельми важливо.

— Нині велика проблема для всіх столичних, та й взагалі українських, шкіл — плинність кадрів, їхня швидка змінюваність. Як у вас справи з цим?

— Найбільша проблема в нас була на початку 90-х рр., коли практично весь наш педагогічний склад, скориставшись наданою свободою поїхав за кордон. Але після цього, починаючи з 1991 року, нових вчителів у нас зовсім небагато. Наш принцип такий — приходить нова людина, ми даємо їй один рік обдивитися, відчути, чи підходить вона нам і навпаки, а далі вирішуємо.

Однак попри те, що досі за нами йде «фізико-математична» слава, я не втомлююся повторювати кожному нашому педагогові й учневі: головне — це знайти те, що цікавить молоду особистість, яка формується, і, нехай це буде не математика з фізикою, а малювання чи спів, або ще що-небудь. Головне, аби дитина не посоромилася про це сказати й була твердо переконана в тому, що їй в цьому допоможуть. Для того, аби наші вихованці розвивалися гармонійно, у школі ведеться величезна позакласна робота. Це майстер-клас «Основи театральної майстерності», гурток «Ігри ЦО!», вокальна студія «Струни душі», туристичний клуб, гурток бальних танців, клуб-вітальня «Історія мистецтв», гурток радіоелектроніки й безліч інших.

І ще до одного найважливішого висновку ми дійшли в результаті багаторічної праці й пошуків: наше завдання — це не механічна передача знань від педагога до учня, вдовбування й зубріння здатні лише відбити бажання навчатися. А от навчити дитину саму вибудовувати алгоритм рішення будь-якого поставленого перед нею завдання — це я назвав би вищим пілотажем педагогічної діяльності.

***

Протягом усієї розмови з Миколою Миколайовичем мене не залишала одна думка, яка не вирізняється, утім, особливою оригінальністю. Чи ж настануть, та й чи настануть узагалі такі часи, коли розраховувати доведеться не на ентузіазм, подвижництво й високу відданість професії окремих особистостей? Хоча за це їм величезне спасибі. А ще хотілося б поздоровити колектив ліцею із сорокалітнім ювілеєм, що відзначається нинішнього року, і звернутися до всіх його випускників — приходьте, на вас чекають!