Чому науковці мають прийти у школу

Наукова освіта (science education) вже давно стала світовим трендом. Вчені опікуються новими освітніми методиками, приходять із науково-популярними лекціями до школярів та вчителів, тоді як у нас цей термін викликає реакцію на кшталт «морської свинки» — і не морська, і не свинка, просто традиційна назва.

Тобто вважається, що наукова освіта — і не наука, і не освіта. Науковці впевнені — «школярі не можуть робити наукових відкриттів», а освітяни не в захопленні від «нових освітніх трендів», бо зазвичай вони просто додаткове навантаження. Тому обидві сторони дуже скептичні щодо цього тренду. Давайте розбиратися, що ж таке наукова освіта і чому вона вигідна обом сторонам — і вчителям, і науковцям.

Наука і освіта — два крила, які має розпростерти держава, аби здобувати перемоги. Так, колись прусcька система освіти трансформувала суспільство, а «прусський учитель» почав свою тріумфальну ходу зі здобуття великих перемог, у тому числі й військових. Саме з освіти, яка є основою для розвитку наукового потенціалу, й починається розбудова сильної держави.

Прусську систему освіти було взято за основу і в колишньому СPСР, і в країнах Азії — Японії, Південній Кореї, вона спрямована на виховання «гвинтиків держави» — армії солдатів та інженерів, які мають забезпечити ці великі перемоги. Її мета— формування інтелектуальної еліти і, відповідно, підготовка всіх учнів до складання іспитів у виші.

Для того, щоб бути успішним у рамках цієї системи, треба запам’ятовувати великі обсяги інформації, яка стане у пригоді потім, бути слухняним і відповідати очікуванням учителя. Далі — невелика частина студентів, які закінчать вищі навчальні заклади, повернуться в освіту, а ще частина піде робити фундаментальну та прикладну науку.

І, навпаки, в задзеркаллі Західної (американсько-австралійської) системи освіти не ставиться за мету формування еліт. Там загальна освіта спрямована на розвиток пересічних громадян. Її мета — підготувати людину до повсякденного життя, де важливі соціалізація і власна самореалізація. В американській системі панує прагматизм — тобто знання мають бути корисними вже зараз. Ці два різні підходи ми бачимо і у викладанні природничих наук.

Як влучно сказав Пуанкаре: «Наука будується з фактів, як будинок будується з цегли; але сума фактів — це не наука, так само як купа цегли — ще не будинок». Тобто наука — це поєднання по-перше — наукових фактів, які відбивають сучасне розуміння природи (цеглини), а по-друге — самого процесу наукового дослідження, наукового методу (вміння будувати з цих цеглин конструкції). Останніми десятиліттями ми спостерігаємо вибуховий розвиток науки та бачимо, як існуючі наукові факти постійно уточнюються, узагальнюються й переглядаються в рамках різних наукових дисциплін. Самі дисципліни трансформуються, об’єднуються або навіть народжують нові, що приводить до стирання меж між різними дисциплінами, до так званої трансдисциплінарності. Та все ж таки в цьому динамічному і складному процесі є один незмінний компонент —науковий метод.

Таким чином, наукова освіта — це як вивчення фактів, так і опанування наукового методу, тобто вміння з цих фактів-цеглинок за певними правилами створювати конструкції. У рамках наукової освіти маємо навчити логічно та структурно мислити, формулювати гіпотези, створювати моделі явищ, робити певні передбачення, проводити експерименти і дослідження, які можуть спростовувати чи підтверджувати попередні гіпотези.

У системі освіти, успадкованій нами від радянських часів, творчість, креативність і свобода, які потрібні для того, аби щось досліджувати, не були складовою обов’язкової шкільної освіти. Такі можливості отримувала тільки еліта (випускники вишів), якій відкривався простір для наукової творчості, або, як у нас кажуть, «задоволення власної зацікавленості за рахунок держави». Тому, в нашому розумні, термін «наукова освіта» — це освіта на старших курсах вишів: аспірантура й докторантура, а її метою є саме створення наукових знань.

Якщо ж тепер перенестися в задзеркалля та подивитися на заокеанський термін science education, то побачимо означення з точністю до навпаки. Science education — це викладання природничих дисциплін і наукового методу для ненауковців: дітей, школярів, студентів, дорослих, які не задіяні в науці. Тобто до вивчення та опанування наукового методу допускаються всі охочі!

Прагматизм та ідеї американського філософа і педагога Джона Дьюї кажуть нам, що не варто обмежувати школярам (навіть якщо в них немає високого рівня знань) доступ до вивчення роботи наукового методу. Тут головним драйвером є inquirу (навчання на основі постановки запитань) із закликом «Запитуйте! Сміливо висувайте гіпотези, передбачайте, помиляйтеся та формулюйте нові припущення».

Це починається ще з дитячого садочка, де science education — яскраві видовищні експерименти, які супроводжуються природним запитанням: «А що коли?». На кожному новому етапі освіти рівень гіпотез та експериментів трансформується відповідно до рівня нагромаджених цеглинок. Методи наукової освіти — це наскрізні шляхи від дитячого садочка та школи до університету й аж до становлення дорослої критично мислячої людини.

Ідеї наукової освіти захоплюють сучасний світ, виходять десятки журналів з наукової освіти по всій планеті, проводяться великі міжнародні конференції, що їх підтримують авторитетні наукові спільноти, наприклад такі як ALLEA (All European Academies). UNESCO реалізовує масштабні освітні проєкти, більшість яких спрямована на підтримку і навчання вчителів. В Україні ідеї UNESCO починають реалізовуватися в рамках програм НЦ «Мала академія наук України» (про один з проєктів наукової освіти в МАН ) та на кафедрі UNESCO з наукової освіти в університеті імені М. Драгоманова.

Крім різноманітних методик наукової освіти, багато важать і зміна моделі відносин між учителем та учнем, надання учню більшої свободи та самостійності. Навчання має скидатися на процес наукового менторства, природного для науковців і незвичного для більшості вчителів, із орієнтованістю на учня, яка тільки починає формуватися в рамках НУШ.

Наповнення навчальних методик з наукової освіти, проведення захопливих науково-популярних лекцій, наукових пікніків — царина саме науковців-ентузіастів, яким мають допомагати педагоги. Тому головний тренд сучасної світової освіти базується на тісній взаємодії науковців та освітян, яка вигідна для обох сторін. Популяризація наукового методу і сучасних наукових знань — головна зброя науковців, аби вербувати у свої ряди. Вчителі від цієї взаємодії можуть отримати ефективний інструмент для зацікавлення школярів. Бажання навчатися, коли поштовхом є власна цікавість, а не «тому, що це буде на ЗНО», триватиме й після складання іспитів.

Поєднання непереможного прусського вчителя та вченого-ентузіаста з набором захоплюючих інструментів для досліджень Всесвіту мало б привести до нових перемог, але... поки що в наших реаліях така взаємодія — справа ентузіастів від обох сторін. Лишилося профінансувати науку (хоча б на рівні, передбаченому законодавством), забезпечити обіцяний добробут учителям, та не забути про той факт, що наука потребує ще одного важливого компоненту, який є її фундаментом, а саме — академічної доброчесності. Без неї, що б ми не будували, отримаємо купу нічого не вартого сміття і не здобудемо жодних перемог ані в освіті, ані в науці.