Чи врятують учителі українців від коронавірусу?

Останнім часом на плечі українського вчителя лягла далеко важливіша місія, ніж та, яку колись кайзерівська Німеччина поклала на рамена свого педагога. Пригадуєте відомий вислів Бісмарка: «У цій війні (франко-німецькій) переміг німецький учитель»? Безумовно, перемогти Францію тоді було непросто. Але ж наш учитель воюватиме не з Францією — він мусить удома перемогти пандемію ковіду. Забезпечити в боротьбі з цією бідою вирішальний перелом.

Правда, німецькому вчителеві було легше, бо на перемогу він працював спільно з німецькими батьками та німецьким же управлінцем. Адже німецька сім’я виховувала у власного чада глибоку повагу до рідної держави та її школи, а німецький чиновник трудився, щоб освіта була забезпечена всім тим, чим їй належить бути забезпеченою, аби німецький учитель міг повноцінно виконати свою місію.

У нас тут усе навпаки. Наші тати й мами не спішать самі вакцинуватися, гірше того: дуже багато їх постійно і всім повторюють, що вакцинування — або афера, або дуже шкідлива річ. Але якщо справа стосується вчителів, то тут батьки одностайні: безумовно ж, усі педпрацівники мусять пройти щеплення, бо чому це через їхню нерозумну впертість наші діти і ми з ними маємо перебувати вдома на карантині і вчитися дистанційно? Логіка зрозуміла: щоб ми не потерпали, хай вони вакцинуються.

Скажемо чесно: батьки, може, й не наполягали б на вакцинації освітян, бо ж розуміють, що, захистившись щепленням самі, вчителі тим самим навряд чи захистять від можливого зараження їхніх дітей. Для захисту учнів потрібні й інші речі, яких держава досі не забезпечила: якомога менша кількість школярів у приміщеннях, наявність засобів індивідуального та колективного захисту, кондиціонери, дезинфекція (або ізоляція) середовищ, із якими школярикам доводиться мати справу впродовж дня… Тобто батьки наші переважно все правильно розуміють. Доки в гру не вступає наш чиновник.

А наш чиновник — це ж не німецький. Це — одразу цілий державець. Тому він розкручує інтригу: переводить увагу батьківської спільноти на вчительство — натисніть там, мовляв, на педколективи, щоб у них було не менше 80% вакцинованих; бо як не буде — закриємо школи і ви засядете з власними дітьми вдома на дистанційне.

Треба думати, що кожен вакцинований на 80% педколектив одразу стане таким собі озонатором, випромінювачем енергій, які в прилеглому до його тіла просторі моментально винищуватимуть будь-яку вірусну живність. Бо це ж — наші вчителі. Не німецькі. І тим паче не ізраїльські, яких оце влітку аж тричі (!!!) вакцинували, а озонаторами від того вони так і не зробилися. Наші — зробляться! І потужно спрацюють за все й за всіх, якщо тільки їх правильно «нагнути». Так?

Ні, звісно. І в нас дива не буде. Просто владі треба відвернути увагу громадськості від проблем, які сама ця влада створила. І руками батьків іще раз «перемогти» вже традиційно з приводу і без приводу розчавлюваного українського вчителя. 

Хоча… А чого тут дивуватися? Це в інших освіта — чи не найголовніша продуктивна сила, через яку соціум нарощує свій потенціал і творить себе та своє майбутнє. Не на словах, не мертвими доктринами, а — реально. Починаючи з мрії. Пригадуєте, як колись нас напучував 95-літній Шимон Перес? «Українці, мрійте про більше, ніж ми, ізраїльтяни, колись намріяли для себе; зараз ми бачимо, що могли б добитися далеко кращих результатів, якби на них орієнтувалися. Врахуйте наш досвід, мрійте про майже неможливе». У настановах нашого Григорія Сковороди це звучало так: «Бери вершину — матимеш середину!»

Мудрий Перес просто був не в курсі, що наш соціум поки що зайнятий справами важливішими, ніж якесь там мріяння. І що власне переродження та «вирощування» себе зі свого теперішнього у своє ж майбутнє в нього ще зовсім не на порядку денному. Більше того: він сам собі дуже подобається таким, яким уже є. І дуже не розуміє сусідів, які його саме таким не хочуть бачити в Європі навіть через 20 років. Ну от чого б це? Як зауважив наш президент під час виступу в Стенфорді, на мрію ми вже не маємо часу, тому одразу беремося за мету. І мета в нас цілком конкретна: такими, які ми є, опинитися там, де саме таких не треба. Опинитися всупереч усьому. Щоб і там стали хоч трохи такими, як ми, і відчули нарешті, як важко нам доводиться у власній шкурі. Все наше життя. 

Бачите, наш соціум чи не споконвіку вважає, що найголовніший спосіб набути чогось путнього — це просто опинитися в належний час у потрібному місці. А вже те місце само зробить тебе відповідним собі (місцю). Ось перебування в школі зробить із тебе учня, в міністерстві — міністра, в ЄС чи НАТО — європейця. 

Можна й інакше набувати: притягти оте «потрібне місце» до нас в Україну. Наприклад, фінську чи польську школу — в стіни наших освітніх закладів. І хай воно тут, у нас удома, робить із нас Європу.

Одне слово, все про все, але заявки на освіту як продуктивну силу власного переродження наш соціум не подавав. Вона йому поки що, як колись Пузиреві («Хазяїн» І.Карпенка-Карого) Котляревський, «без надобності». Ми твердо віримо, що нас переродить трансплантована в окремі галузі європейськість.

Правда, і з перенесеним «потрібним місцем» коїться щось недобре: замість того, щоб європеїзувати нашу освітню галузь, воно само так потужно «українізувалося», що сьогодні вже навіть важко сказати, де в нас сильніша корупція і більше безтямності. І це стає дедалі помітнішим. Це вже просто муляє очі. То чому цим не скористатися?

Чому б і не відігратися коштом саме освітньої галузі в ситуації з черговою хвилею пандемії? Чому б не зробити її цапом-відбувайлом, на якого спишуться всі негаразди, наплоджені нинішнім політикумом?.. Чому б не вдавати, що саме вакцинація вчителів вирішить усі проблеми з ковідом у школі?.. 

Учителі — такі ж громадяни України, як і «не-вчителі». Тому кампанія з вакцинації має стосуватися їх тією ж мірою, якою стосується всіх інших. А надійний захист дітей у закладах освіти і поза ними має організовуватися також і через забезпечення їм можливості перебувати поза великими скупченнями людей (подивіться нарешті на наші переповнені класи!); поза непровітрюваними (чи рідко провітрюваними) приміщеннями; поза необхідністю взаємодіяти з потенційно небезпечними місцями та людьми (з громадського транспорту і торгових мереж починаючи). І саме це — насамперед, бо теперішній штам, кажуть, уражає й молодь.

І останнє… У цій війні з ковідом перемогти можна тільки спільними зусиллями. Тільки потихеньку стаючи соціумом, який мріє мати і через розбудову власного культурно-освітнього простору стає спроможним утвердити гідне майбутнє для своїх дітей на отчій землі.

Всі статті автора читайте за посиланням