Болонський процес чи сицилійський тупик?

Не перший рік ректори кількох університетів, у тому числі й ректор-міністр І.Вакарчук, лобіюють зміни до Закону «Про вищу освіту», спрямовані на автономізацію ВНЗ. У червні відбулися слухання в комітеті з питань науки і освіти Верховної Ради, на яких обговорювався проект нової редакції закону, представлений МОН. Міністр визначив мету змін так: «Приведення законодавства України з питань вищої освіти до вимог Європейського законодавства, що відповідає Болонському процесу». Що ж хоче МОН змінити у законі, і чи справді його пропозиції європейські, чи вони — тільки ширма для реалізації іншої мети?

З формального боку, ряд пропозицій, так би мовити — суто технічного характеру, стосуються Болонської декларації: триступенева освіта, типи навчальних закладів, зовнішнє тестування і т.п. Але не це головне у новаціях. Проект змін явно відображає інтереси ректорів. Зробимо огляд ключових пропозицій законопроекту, які викликають заперечення; вони не прописані в міжнародних документах Болонського процесу, а є доморощеними пропозиціями наших чиновників, «упакованими» ними вкупі з болонськими ініціативами (текст останнього проекту нової редакції закону вміщено на сайті МОН 10.12.08 — //www.mon.gov.ua/.

Комерціалізація вузів. Ректори стануть нуворишами

МОН, зокрема, пропонує виключити із закону норму ст.23 про те, що не менше 51% студентів мають прийматися до вузу на безплатну форму навчання. Цим відчиняються двері повній комерціалізації вищої освіти, бо відсоток студентів на платну форму замість 49 може бути доведений і до 99(%).

Ректори прописують для себе право (формально — для ВНЗ) використовувати майно вузу для ведення господарської діяльності (читай — бізнесу), відкривати рахунки, користуватися банківськи­ми кредитами, закуповувати без тендера товари, роботи й послуги за кошти ВНЗ, використовува­ти права на інтелектуальну власність, створену у ВНЗ (ст. 63). От­же, наукові розробки, створені вче­ним або групою вчених, можуть стати не їхньою власністю, а власністю вузу, фактично — його керівника? Ректори хочуть, щоб їхні вузи були засновниками юридичних осіб не тільки для навчально-науково-виробничої, інноваційної діяльності ВНЗ, а й юросіб, які «сприяють досягненню інших… статутних цілей». (ст. 23). У попередньому проекті прямо йшлося про підприємницькі структури і спеціальні (благодійні) фонди, тепер цей бізнес загорнули у розпливчасті формулювання.

Вже тепер у законі є норма, згідно з якою за ВНЗ «закріплюються на правах оперативного управління або передаються у власність будівлі, споруди, майнові комплекси, обладнання, а також інше необхідне майно» (ст. 63, п.1). У проекті нової редакції до цього переліку додали земельні ділянки. Отже, ректори домагаються, щоб їхнім вотчинам було передано у власність земельні ділянки, які тепер закріплені за вузами. З огляду на відсутність дійових противаг ректорам, вони стануть розпорядниками величезної цінності — землі як власності, переважно в обласних центрах. Закон гласить, що майно, передане в оперативне управління ВНЗ, не підлягає вилученню або передачі будь-яким підприємствам, установам, організаціям, крім випадків, передбачених законодавст­вом (ст. 63, п.2). Але ж попередній процитований пункт цієї статті саме й допускає передачу у власність ВНЗ всього і вся. Заборона на передачу, продаж споруд і т.п. стосується тільки того, що передано в оперативне управління, отже, все це не стосується майна, землі та споруд, переданих у власність (див. вище, ст. 63). Таким чином, усе це може бути передане, продане, заставлене, втрачене «на законних підставах» при застосуванні керівниками зовні легальних, а по суті — корупційних схем.

«Повноваження власника (власників) щодо розпорядження державним майном у системі вищої освіти реалізуються відповідно до законодавства України» — ст. 63, п.4 проекту; (власником державних (національних) ВНЗ є держава в особі міністерств). На перший погляд, неважлива заміна слова «законів» — у чинному законі на «законодавства» — у проекті є чи не ключовою у всій затії з новою редакцією закону. Трохи спрощений сценарій може бути таким: завтра міністр видасть положення, згідно з яким вуз чи ректор може приватизувати ВНЗ або перетворити його в суто комерційне підприємство, в якому весь прибуток належатиме одній особі чи невеликій групі, — приблизно за схемою роздержавлення економіки і перетворення госпноменклатури у нуворишів. Після реєстрації Мін’юстом документ стає частиною законодавства. Я не проти того, щоб вузи займалися бізнесом, особливо поєднаним із наукою. Але ректори стануть фактичними і безконтрольними розпорядниками, а то й власниками значних коштів, зароблених державними мегавузами, створеними в результаті адміністративно-келійного, неринкового поглинання інших ВНЗ.

Автономія від законів. Гігантоманія і «залізний закон олігархії»

Принцип автономії пропонується зробити чи не центральним у діяльності ВНЗ, а наповнення цього поняття — безмежне і визначається не законом, а, знову ж таки, «законодавством про освіту», тобто підзаконними актами МОН. Автономія ВНЗ визначається як «здійснення навчальної, наукової, фінансово-господарської та іншої діяльності, самостійного добору і розстановки кад­рів тощо відповідно та в межах, визначених законодавством про освіту» (ст.1 проекту), тобто тим, що напише МОН. Автори вписали у проект хитру детальку: «Права державного ВНЗ, передбачені цим законом, що визначають його автономію, не можуть бути обмежені іншими законами» (ст. 2). Але ж межі цих прав визначатиме підзаконний акт МОН, то, виходить, він не може обмежуватись іншими законами, отже — стає над ними? Автономія «в натурі» перетворюється на автономію від законів (у яких знаходять і свідомо роблять дірки, заповнюючи їх відомчими, а то й корпоративними «поняттями»), у розпоряджання майном, фінансами і кадрами без оглядки на закони, які замінюються відомчими актами, а то й забаганкою керівників.

У проекті закону та у виступах міністра, голови комітету ВР з науки і освіти проводиться ідея укрупнення вузів через об’єднання, поглинання, приєднання менших до більших. Аргумент такий: у ряді країн вузів значно менше, у нас — надто багато: понад 900 (але сюди включають і всі недер­жавні, і училища та коледжі І—ІІ рівнів акредитації); вони малопотужні для інновацій, науки, сучасного навчання. Може, й так, хоча на Заході велика частина винаходів продукується саме малими фірмами, мобільними до інновацій. Але в наших умовах при­чина потягу до укрупнення вбача­ється в іншому: великі вузи стали напівфеодальними ректорськими вотчинами і, за законами роз­ростання бюрократичних організацій, прагнуть до розбухання через поглинання інших на неринкових, адміністративних засадах, за підтримки влади, що схоже на державне рейдерство. Якщо вже вузи комерціалізуються й автономізуються, то чому б не надати процесові об’єднання ринково­го й демократичного характеру: хто не в змозі конкурувати з іншими, втрачає студентів і викладачів, — добровільно об’єднується з іншими, приєднується до сильніших. Але для цього потрібна і справжня внутрівузівська демократія, щоб ректор, зацікавлений у збереженні за собою статусу боса неефективного «свого» вузу, не зміг надалі нав’язувати колективу збереження існуючого стану речей. Але проект спрямований у протилежний бік — у бік посилення влади ректора.

Вже проглядаються ознаки чергової адміністративно-бюрокра­тичної кампанії-гігантоманії з укрупнення і поглинання. З проек­ту вилучено норму закону про доб­ровільність об’єднання навчально-науково-виробничих комплек­сів, які створюють ВНЗ (ст. 25,п.3). Ще Монтеск’є зазначав: у середніх за розміром країн більше шан­сів бути демократіями, а великі імперії тяжіють до диктатури. За «залізним законом олігархії» Р.Міхельса, якщо чисельність організації перевищує критичну величину, вона деградує до олігархії. Вже тепер наші великі університети є авторитарними організаціями, де вирішення всіх питань, крім дріб’язкових, замкнуте на ректорові, безпосереднє звернення до якого вважається «перестрибуванням через голову» начальника, особистий прийом — раз на місяць, і то не завжди.

У першому варіанті проекту закону, який з’явився навесні, була карколомна пропозиція взагалі скасувати норму про обрання на посаду ректора на п’ять (сім) років. Тобто пропонувалося ректора, як Папу Римського (йдемо в Європу!), обирати довіч­но. Втім, схаменулись: обмеження для перебування на посаді ректора двома термінами підряд є у програмі уряду, тому в ст. 39 останнього проекту його повтори­ли, а той гротескний пункт прибрали. Вочевидь, обмеження стосуватиметься тільки майбутніх термінів, — згадаймо «видатні» юридичні висновки відомої юридичної академії, а потім і КС, про те, що відлік кучмівських термінів починається з часу прийняття Конституції.

Наглядова рада стане дорадчим громадським органом, обраним ученою радою ВНЗ (читай — ректором). Отже, і «наглядова» рада стане клубом особистих друзів ректора, зможе тільки спостерігати, а не бути йому представницькою противагою. А втім, ці наглядові ради й тепер — напіввіртуальні списки з весільних генералів або «заглядальні» ради (заглядають у рот ректору). Як наслідок квазідемократичної системи у вузах, фактичною метою ректора та інших керівників, незмінних протягом двадцяти років і об’єднаних у «сім’ю», стають не справжні освітні та наукові досягнення, а їх імітація задля довічного самозбереження на посаді з максимально вигідним для себе її використанням. Переконливе свідчення цього — абсолютний цинізм у доборі на посади вик­ладачів. Швидше верблюд пролізе через вушко голки, ніж у наші прогнилі «храми освіти» приймуть на роботу незалежного викладача, навіть нобелівсько­го лауреата, якщо того не хоче начальник: через псевдоконкурс гарантовано пройде його сіренький протеже. МОН про це потурбувалося. Фахівець, прийшовши у наші вузи з наміром бути викладачем, бачить там не болонський процес, а сицилійський тупик.

Викладач — слухняна машина з ручним керуванням

Міністр пропонує виключити з чинного закону норму про те, що «на посади науково-педагогічних працівників обираються за конкурсом, як правило, особи, які мають наукові ступені або вчені звання…» (ст. 48, п.3); про обрання за конкурсом залишається побіжна згадка, в іншому пункті, — тільки для професорсько-викладацьких посад і завкафедрами: при заміщенні вакантних посад укладенню трудового договору (контракту) передує конкурсний відбір (ст. 48, п.4). Керівника кафедри пропонують обирати не на 5 (7) років, як тепер, а до 5 (7) років — ще одна дрібничка ручного керування (ст.30, п.2). Ректори воліють самі призначати проректорів (просто за погодженням із вченою радою, а не за конкурсом), ст. 32, п.2 проекту. Це ще один крок у легалізації всевладдя ректорів, втім — названа стаття закону щодо про­ректорів як науково-педагогіч­них працівників, з вини ректорів та МОН, зараз фактично мертва. Своїх заступників ректори, порушуючи закон, призначають (за формальною згодою вченої ради або й без неї). А тепер і закон хочуть прилаштувати під звичку «добирати собі команду».

Чиновникам від освіти ще далека перебудовна ідея «навчитись керувати в умовах демокра­тії». Їм ближчий давній афоризм — «і дурень може управлять за диктатури». Не випадково протягом останнього десятиліття ректори призначають собі заступників переважно без докторського ступеня, щоб не було поруч сильних конкурентів. Ректори щокроку порушують норму закону про конкурсне обрання науково-педагогічних працівників — або не оголошують конкурсу взагалі, або проводять за псевдоконкурсом людину начальника. За даними Генпрокура­тури, у 2005 році в 10 з 20 перевірених прокуратурою харківських ВНЗ встановлено порушення закону. Але жоден ректор не отримав від МОН навіть догани. А ось і «новація»: «У виключних випадках вакантні посади науково-педагогічних працівників можуть заміщуватись за трудовим договором до проведення конкурсного заміщення цих посад у поточному навчальному році» (ст. 48, п.4). На практиці винятки стануть правилом: у вересні візьмуть «свого» без конкурсу, а проведуть його формально наприкінці навчального року, легалізувавши як такого, якого «ми знаємо», а «чужого» під цим приводом відметуть. Жодного виправдання такій пропозиції немає, досить було б, як виняток, — з негайним оголошенням конкурсу.

Автори змін до закону декларують свої пропозиції як такі, що сприяють науковій, інноваційній діяльності ВНЗ. Але ось їхня конкретна пропозиція: вилучити норму закону про те, як здійснюється науково-технічна діяльність ВНЗ, зокрема про те, що «наукова і науково-технічна діяльність ВНЗ забезпечується через […] проведення і виконання науково-педагогічними працівниками наукових досліджень у межах основного робочого часу» (ст. 61, п.2). Отже, в основний робочий час науковими дослідженнями у ВНЗ не можна буде займатись, або, щонайменше, за це не можна буде платити? Публікації у більшості наших наукових часописів — за власний кошт, участь у наукових конференціях — теж. Наукою треба займатися тільки після роботи — безоплатно і платячи за статті?

Докторантура з закону вилучається (ст. 53), натомість, схоже, всі теперішні кандидати всіх наук стануть «докторами філософії». Автор дисертації з проблем каналізації теж стане «доктором філософії». Бідна філософія — чи сміятися, чи плакати їй із цього мавпування назв, що практикуються в деяких країнах? Інститут докторів наук не те щоб ліквідовується, але надалі докторами наук пропонується називати тих, котрі «отримали національне та міжнародне визнання» (ст. 58 проекту). Можливо, деяким чиновникам із числа докторів наук, у яких, звичайно, немає жодного міжнародного визнання, хочеться зменшити кількість нових конкурентів завищеними претензіями до них. Трамвайний синдром: сам заліз, а іншим кричить: «Куди ви претесь, трамвай не гумовий!».

Ось тобі, студенте, і Вакарчуків день!

У чинному законі є право студентів переходити: 1) з одного напряму підготовки до іншого; 2) з однієї спеціальності до іншої; 3) з одного вузу до іншого; порядок переведення визнача­ється МОН (ст. 45, п.4). За шість років МОН так і не виконало цієї норми закону, порядок не визначений, діє застаріле положення Міносвіти (від 15.07.96), яке забороняє перехід із однієї спеціальності чи напряму підготовки на інші студентам, котрі навчаються на спеціаліста і магістра. Як тепер діє МОН? За логікою — тим гірше для закону: цю норму взагалі планують викинути. А з трьох вищезгаданих можливостей переходу міністр пропонує залишити тільки одну останню: хочеш кудись переходити — котись, тільки в інший вуз «в межах відповідного напряму (спеціальності)». Ось тобі, бабусю, і Юріїв день; ось тобі, студенте, і Ва­карчуків день! А в деклара­ціях — «Болонський процес», «єв­ромобільність»: мовляв, сьогодні навчаєшся у Кобеляках, а завтра — в Парижі! Насправді — неафішована спроба закріпачення студента. Про яку Сорбон­ну йому мріяти, якщо він не матиме права переходу на іншу спеціальність навіть у своєму ж вузі!

Найважливіший для студентів — перехід із контрактної форми навчання на бюджетну. Замість чіткого унормування того, що стільки-то відсотків найуспішніших студентів, за результатами щорічної екзаменаційної сесії, переводяться з платної форми на безплатну, а стільки ж найнеуспішніших — із безплатної на платну, проект навіть не згадує про таке право ні у статті про права студентів (ст. 54), ні в пункті про можливість переходу (ст. 45, п.4). Найактуальніше питання віддається на довільний відкуп начальства за участі органу студентського самоврядування (ст. 38, п.8), що створює стимул не для відмінників, а для підкилимних зв’язків, корупції, розбрату між студентами, стає важелем у руках керівництва для досягнення «слухняності» студентів. Розрекламоване студентське самоврядування, крім зазначеної функції, — участь у поселенні, виселенні з гуртожитку, і цим його сфера у прийнятті рішень обмежується (ст. 38, п.8). Повноваження студентського самоврядування пропонується визначати якимось «Положенням» про нього у конкретному ВНЗ
(ст. 38, п.5), наче воно може заповнити лакуну в законі.

Зате список конкретних підстав для відрахування студентів з ВНЗ розширився з трьох до семи пунктів, зокрема: «завершення навчання за відповідною освітньо-професійною (освітньо-науковою) програмою» (ст. 45 про­екту). Це означає, що студент фактично двічі вступає до ВНЗ — спочатку за результатами тесту­вання та ще чогось, але це дає тільки бакалавра — незакінчену вищу освіту, «передбанник» вищої; студент відраховується з вузу, а потім знову може вступити до ВНЗ, здаючи екзамени для навчання на магістра — вже без розрекламованого зовнішнього тес­тування. Ще причини для від­рахування студента: «порушення правил внутрішнього розпоряд­ку ВНЗ»; «стан здоров’я, на підставі висновку лікарсько-консуль­тативної комісії» (ст. 45 проекту). До речі, а чому б не записати це й до підстав для звільнення з посади ректора? Тим паче якщо йому восьмий десяток…

Недавно італійські освітяни, замість того, щоб займатися, як ми, одобрямсом усіляких болон­сько-чиновницьких прожектів, вийшли на загальнонаціональний страйк і потужні демонстрації протесту проти планів свого уряду щодо реформ освіти. Сьогодні страйки охопили і грецькі вузи. Ось такі «болонські» проце­си нам потрібні, такої європейськості, активності та гідності вик­ладачів і студентів нам катастрофічно бракує. Тому й пнуться чиновники, не зустрічаючи опору, замість виконання — погіршувати то Конституцію, то закони.