Битва за вчителя розпочалась: полтавська вікторія?

Наприкінці травня ц.р. Полтава стала освітньою столицею України. За участі Президента України тут пройшов всеукраїнський форум «Турбота про вчителя — надія на майбутнє» (до речі, паралельно з ним цими днями в Полтаві проходило ще одне освітянське зібрання, тема якого — «Державно-громадське управління освітою: порядок денний для третього сектора» — частково перегукувалася з темою форуму).

Проведення цього форуму не було випадковістю чи імпровізацією нової влади. З огляду на інформаційну блокаду опозиції, мало хто знає, що єдиним передвиборним штабом, який мав серйозну програму для педагогів, був саме штаб Віктора Ющенка. Безпосередньо координував проект Павло Хобзей, який віднедавна працює начальником управління освіти Львівської обласної державної адміністрації.

Найбільш резонансною складовою передвиборної програми роботи з освітянами блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» були саме форуми освітян. Навесні 2004 року пройшли міжрегіональні форуми у Львові, Вінниці, Херсоні та Дніпропетровську. Логічним продовженням цієї ініціативи, покликаної саме «знизу» сформувати програму дій нової влади у сфері освіти, мав би бути всеукраїнський форум, проведення якого планувалося на осінь. Комплекс причин завадив тоді це зробити, але незавершена дія етапу передвиборних перегонів тепер із засобу мобілізації опозицією педагогічного електорату трансформувалась у «знак уваги» до вчителя з боку вчительського сина Віктора Ющенка, який став Президентом.

Якби цей форум відбувся торік восени, його учасникам довелося б проявляти неабияку громадянську мужність, щоб на нього поїхати, долаючи міліцейські пости та спротив освітянських чиновників. Після цього зібрання багатьом із них взагалі довелося б розпрощатися з професією педагога. Автор цього матеріалу на власному досвіді відчув, що таке заборона на професію. Тоді саме мій виступ на регіональному форумі у Вінниці став останньою краплею, яка переповнила чашу терпіння влади: ті, хто волає сьогодні про політичні репресії, дали команду «Фас!», і я став жертвою кадрової зачистки у Кіровограді (з явним порушенням закону мене звільнили з роботи).

Назва форуму «Турбота про вчителя — надія на майбутнє» є символічною, адже «щасливий учитель — щасливий учень», і саме вчителі за зачиненими дверима класів пробуджують або вбивають надію на майбутнє. Звичайно, мається на увазі не тільки турбота про хліб насущний, а й турбота про інтелектуальну поживу для вчителя.

Оскільки форум проводила вже не опозиція, а нова влада, яка в освітній сфері все ще перебуває на стадії формування, акценти були зміщені з констатації невтішних освітніх реалій на пошук відповідей на непрості запитання, які потребують негайного реагування:

— Як подолати системну кризу в освіті (нерівність прав на здобуття якісної освіти, принизливий стан учительства, корупцію у вузах тощо)?

— Як зупинити жахливий процес професійної деградації учительства, що нині сягнув межі незворотності?

— Як зняти з педагога «знак раба», задіяти ресурс свободи, допомогти подолати імідж невдахи, покращити його соціальне самопочуття?

— Як тепер, після залучення вчительства в ролі німих виконавців процесу фальсифікації виборів, піднятися до покаяння і завдяки цьому домогтися громадянської реабілітації вчительства?

— Як знайти нормального директора школи, стимулювати його працю, створити систему професійного розвитку педагогічного персоналу школи тощо?

Відверто розчарували майже всі виступи від секцій (їх було дев’ять). Ну дуже вже «правильними» були ці промови, лейтмотивом, яких стало слово «Дай!». Я далекий від думки, що виступи пройшли попередню цензуру; все ще дається взнаки стара звичка до самоцензури. Можу засвідчити: принаймні на секції начальників управлінь освіти обласних державних адміністрацій (керівник — Борис Жебровський) панувала невимушена, демократична атмосфера.

Педагогічний форум у Полтаві розглянув корінне питання розвитку освіти, яке стосувалося ролі й місця вчителя в суспільстві. Саме ідея «все, що добре для вчителя, добре для суспільства» лягла в основу створення того, що Президент називає дорожньою картою.

Віктор Ющенко прагнув подивитися на цю проблему і з позиції сина сільської родини вчителів, і з позиції Президента України. Двогодинне спілкування з величезною аудиторією (понад тисячу осіб) засвідчило, що Віктор Андрійович, як кажуть, у темі і вміє володіти навіть такою складною аудиторією, як освітяни. У промові не було очікуваних багатьма традиційних загравань та дифірамбів у стилі «вчителько моя, зоре світова». Була констатація того, що «минулий рік приніс освіті моральну кризу», адже під тиском тодішньої влади чи з суто меркантильного бажання «заробити на виборах» багато педагогів стали співучасниками злочинів проти виборчих прав громадян, давали своїм учням «уроки цинізму». Приниження школи і вчителя відбувалося на очах мільйонів людей, і наслідки цього політичного ґвалтування освіти даються взнаки досі.

«Давайте скинемо цей тягар, давайте забудемо це як страшний сон», — ці слова Президента стали своєрідною індульгенцією для тих, хто отримує тепер другий шанс відновити повагу місцевої громади до вчительства, відновити самоповагу…

З одного боку, сама освітянська громада має на ділі продемонструвати здатність до самоочищення, готовність «стрибнути вище голови» з тим, щоб вийти на якісно новий рівень роботи, який, зрештою, дозволить кожному учневі отримати від школи головне і нагуляти апетит до знань, що його не можна вгамувати впродовж усього життя (ці влучні слова Уїнстона Черчілля цитував Віктор Ющенко).

З іншого боку, нова влада, для якої освіта починається з учителя, має зробити «важливі й чесні кроки» назустріч учителеві: нарешті у 2006 р. спробувати поставити омріяний роками знак рівності між зарплатою вчителя і середньою зарплатою у промисловості; розпочати виплату адресної грошової допомоги випускникам педагогічних вузів, які поїдуть працювати в сільську школу; зрушити з мертвої точки будівництво житла для вчителів; удвічі (!) за рік підняти рівень комп’ютеризації школи, перейти до незалежного зовнішнього тестування випускників шкіл тощо.

Про все це, сподіваємося, прочитаємо в указі Президента.