Українська металургія: від Москви до Нікосії

За два тижні до смерті колишній дніпродзержинець Леонід Брежнєв непомітно підписав цілком епохальний для України документ, що визначив долю її промисловості на десятки років уперед. Скромний папірець про запобігання подвійному оподатковуванню з Республікою Кіпр повинні зберігати на почесному місці у Верховній Раді разом із Конституцією України або Декларацією про державний суверенітет. А можливо, і взагалі замість них. У країні, де близько двох третин керуючих компаній мають офшорну прописку, його точно частіше беруть до уваги.

Звичайно, офшори бувають не тільки кіпрські (зустрічаються всілякі, аж до малайзійських і ліберійських), але кіпріоти все ж таки лідирують з величезним відривом. І якщо 1982 року металургією керували з Москви, то нині юридично - з компаній, зареєстрованих на невеликому середземноморському острові. Туди ж виводиться і основний потік прибутку.

Власне, саме це - виведення фінансових потоків за кордон - і є основним підсумком 20 років бурхливого процесу розподілу української металургії. Уже забуло­ся, але 1991-го ця галузь займала досить-таки скромне місце. Хоча ме­талу виплавлялося приблизно на третину більше, ніж зараз, її част­ка в промисловому виробницт­ві країни була десь утричі меншою.

В Україні тоді існували пристойне машинобудування і навіть легка промисловість (практично вбита сьогодні), інші галузі (які упали потім майже на рівень плінтуса), будувалося в рази більше житла.

Справедливості заради треба зазначити, що думка про «велику квітучу країну, вбиту ударом у спину» дуже сильно перебільшена. СРСР на початку 80-х (са­ме на момент підписання договору з Кіпром) уже перебував у стані глибокої кризи, та так із неї й не вийшов.

Те ж таки машинобудування було переважно важким, тобто обслуговувало за фактом саме себе. Майже половину металу виплавляли для того, щоб вироб­ляти з нього верстати, які випускатимуть інші верстати. І до 1990-го українська металургія в буквальному сенсі перетворилася на заповідник застарілих технологій - левову частку сталі виплавляли в мартенах, про які в Європі вже давно забули.

Про економію ресурсів ніхто всерйоз не думав, благо, коштували вони копійки. Екологію взагалі відносили до теми «дурниця інтелігентів». Продуктивність праці була в рази нижчою, ніж у сусідів.

Частково ці недоліки мали розпочати виправляти в 90-х роках, на які намічалася хвиля масштабної реконструкції. Але тут прийшла (точніше, звалилася) свобода, незалежність і епоха шалених грошей.

У це важко повірити, але перші два-три роки керівництво металургійних комбінатів жило майже як у раю. Як керувати галуззю, Київ гадки не мав і не керував. Розцінки на сировину були ще цілком радянські, тобто дармові. З’явився майже вільний експорт за світовими цінами, витрати на соціалку за рахунок інфляції впали майже до нуля. Загалом, розпочалося свято життя на безприв’язному утриманні. Настала коротка епоха «червоних директорів».

Хоча трохи пізніше з’ясува­лося, що на свободі є й проблеми. Підприємства, бадьоро й бездарно розтринькавши радянський жирок і держрезервівські запаси, наразилися-таки на кризу збуту. Директорат в основній масі в ньому не тямив (винятки типу В. Бойка або В. Сацького можна перелічити на пальцях).

Спочатку директори звично відвідали Київ, вибивши там божевільні пільги і в міру сил посприявши розкручуванню в країні гіперінфляції. Після того, як ціни в країні за рік збільшилися в сотню разів, розпочався тривалий період тотального бартеру. Підприємства стали швидко обростати купою посередників, утім, спочатку цілком ручних і карликових.

Уявити в 1993-му - році початку приватизації, що через п’ять років фірми-«причепи» успішно проковтнуть майже весь червоно-директорський корпус, було важко. На старті металургійної приватизації передбачалося, що відбудеться вона заради улюбленого й незабутнього, обвішаного усілякими цяцьками, директора та його оточення.

З’явився термін «оренда з викупом», почали терміново створюватися різні «колективи орендарів» тощо. Робітників туди заганяли мало не стусанами. Щоб законодавчо закріпити роль улюбленого директора, навіть майже ухвалили закон про фінансово-промислові групи.

Однак уже до середини 90-х на ринку почали діяти нові потужні фактори. Металургія стала одним із небагатьох джерел живих грошей, і до неї потягнулися різні люди - від чиновників до трейдерів з бандитами. Причому розрізнити їх було часом непросто. У країні стартувала сертифікатна (ваучерна) приватизація, і незабаром з’ясувалося, що за ці ваучери (щоправда, за наявності пристойного регіонального або столичного «даху») можна дуже дешево купувати досить смачні об’єкти.

Почали утворюватися перші ланцюжки типу «метал -труби-газ» та інші. Настала епоха трейдерів. При цьому молоді й енергійні хижаки вочевидь перегравали старих директорів. Частково за рахунок мобільності й розуміння нових умов. А частково за рахунок майже цілковитої атрофії совісті (у директорату все-таки спостерігалося почуття відповідальності за той-таки колектив). Розстановка сил знову змінилася.

Якщо початок першого президентського строку Леоніда Кучми був піком епохи «червоних директорів», то до другого строку вона вже завершилася. Їх усіх практично відтіснили від управління цікавими активами. Іноді по-хорошому, іноді й не дуже… Приміром, відхід директора «Азовсталі» Булянди відбувся через якусь суто випадкову автомобільну аварію.

Відбувався ненудний процес утворення перших вітчизняних бізнес-груп, внутрішньої скупки всіляких орендних колективів і «витіснення» улюблених директорів. З’явилися фірми «Данко», «Люкс», «Приват Інтертейдинг», «Індустріальний союз Донбасу» та ін. Навіть відома ЄЕСУ теж одержала Південний гірничо-збагачувальний комбінат, і російську абревіатуру його назви якийсь час розшифровували, як «Юлин ГЗК». У той самий час у країні почалася епоха некомерційних конкурсів (нині ми бачимо щось подібне при недорогому «зливі» енергетики).

Підприємство, яке має кілька стільців і більш-менш серйозний «дах», бадьоро заявляло, що буде потужним інвестором, і під цю справу одержувало пристойний пакет в управління або власність. Іноді мали місце й зовсім веселі випадки. Наприклад, частину Донецького метзаводу приватизувала (і, загалом, цілком успішно ним керувала) група колишніх студентів з Пакистану.

Рідна держава як керівник демонструвала цілковиту безпорадність. Її власності не крав тільки ледачий… Державні пакети акцій з погляду управління не значили практично нічого. Фонд держмайна управляти ними і не вмів, і не намагався, міністерства не мали права. Створювані національні агентства нічим, крім нехитрого вміння «пиляти бюджет», поки що не запам’яталися. До речі, зараз історію з ними крутять уже по третьому колу.

Іноді траплялися напів­анекдотичні ситуації. Приміром, одна з компаній тоді ще зовсім молодої групи «Приват» взяла у держави тільки поуправляти 60% Дніпродзержинського заводу ім. Петровського… Назад наша добра держава отримала «пожований» пакет уже в 42%.

А взагалі життя вирувало. Виникали різні проекти. Приміром, розглядалося питання обміну блокуючими пакетами акцій «Азовсталі» і Маріупольського меткомбінату ім. Ілліча.

Загалом, до кінця першого президентського строку Л.Кучми держава тихо й непомітно втратила більшість акцій металургійних підприємств. Чого, загалом, ніхто й не помітив, тому що держава галузь фактично не контролювала жодного дня. Від неї вимагали тільки пільг.

Як мінімум, один із процесів вийшов навіть на міжнародний рівень. Боротьба за важливий Миколаївський глиноземний завод (МГЗ), який знадобився російському олігарху Олегу Дерипасці, неодноразово обговорювалася на рівні Москви і Києва. Хоча поки пакетом акцій не поділилися з Олександром Ярославським, просування не було. Зате потім державу Україна і 26 тисяч власників акцій заводу просто кинули. Держава замість обіцяного алюмінієвого заводу одержала… кілочки, забиті у слобожанському степу, а дрібних акціонерів банально обібрали, відібравши акції за третину ціни.

Власне, російські групи спочатку цікавилися саме підприємствами кольорової металургії. До них тихо пішов Побузький феронікелевий, потім з бійкою спочатку МГЗ, потім і Запорізький алюмінієвий комбінат.

Особливого інтересу до виплавки сталі росіяни не виявляли (не враховуючи досить млявої спроби одержати кілька підприємств в обмін на газові борги). От руда приваблювала їх більше.

Приватизація феросплавних заводів теж відбулася майже непомітно. Їх досить тихо скуповували структури Кос­тянтина Григоришина (у партнерстві з братами Суркісами) і групи «Приват».

Другий строк президентства Кучми фактично завершив первинну приватизацію галузі. Леонід Данилович чисто по-сімейному віддав акції (продажем це називати не хочеться) найбільшого у світі Ніко­польського феросплавного заводу улюбленому зятеві мінімум на порядок, якщо не на два, нижче ринкової ціни.

А під завісу його строку держава розпрощалася і з останнім великим держоб’єктом у металургії - «Криворіжсталлю», яку недорого продали Рінату Ахметову і трохи - тому ж таки Віктору Пінчуку. До речі, якщо приватизація «Криворіжсталі» викликала бурю, то значно триваліший продаж гірничорудного комплексу пройшов майже непомітно…

Тим часом країна практично даремно, менш як за чверть мільярда доларів, втратила родовища вартістю в сотні мільярдів доларів. Зате суворо за законом: Верховна Рада в інтересах бізнес-груп ухвалила чудовий закончик, за яким гірничо-збагачувальні комбінати і забрали. Цікаво, що ГЗК на той момент обросли величезними боргами. Питання, як можна було дійти до такого життя при перевищенні продажної ціни руди й залізорудної сировини над собівартістю її видобутку десь так разів у три, суто риторичне.

Поки чиновники хоробро тринькали народне добро, у металургійній галузі розпочалися корпоративні війни. Спочатку приховані, потім і відкриті. Розстановка сил постійно змінювалася. Приміром, підприємство «Данко», яке контролювало колись Єнакіївський метзавод, тихо зникло. Той-таки «Індустріальний союз Донбасу» «видавили» з маріупольської «Азовсталі», паралельно він безуспішно почубився з «Приватом» за «Петрівку».

У Донецьку йшов процес підгрібання під себе металургії (як, утім, енергетики й вугілля) Рінатом Ахметовим. При Ю.Тимошенко було продано Південний ГЗК (дуже недорого, за 50 млн. дол., і з жахливим скандалом). Після Майдану країна спостерігала бійку за Нікопольський завод феросплавів, яка закінчилася втратою Пінчуком оперативного управління на користь «Привату».

Тоді ж завершилася успіхом єдина за всю історію більш-менш виразна спроба держави (або, точніше, прем’єра Тимошенко) втрутитися в процеси управління - реприватизація й повторний продаж уп’ятеро дорожче «Криворіжсталі». А так «помаранчевий час» звівся до міжсобойчиків і вибудовування бізнес-груп.

Паралельно розпочався активний вихід за межі країни. ІСД одержав заводи в Польщі, Угорщині, Ахметов почав з Італії і дійшов до Африки з Америкою, «Приват» від близьких Росії й Румунії дійшов до Австралії.

Щоправда, інтеграція у світове співтовариство відбувається здебільшого за найпростішою схемою - поставляємо напівфабрикат для переробки «там». Левова частка доданої вартості залишається за кордоном. Хоча за роки незалежності центр прибутку вже давно виведено за межі підприємства. Улюбленому «регіону присутності» охоче залишають відходи, а от прибуток іде за схемами.

Проте і на наш сталевий ринок почали заходити іноземці. Лакшмі Міттал купив «Криворіжсталь», перед кризою група «Приват» дорого збула свої металургійні активи «Євразхолдингу» (про що той уже неодноразово встиг пошкодувати). Два роки тому трагічно завершилася історія Макіївського меткомбінату. Після десяти років ходіння по власниках і трейдерах його металургійне виробництво банально висадили у повітря та вивезли на металобрухт. Раніше подібне трапилося з Алмазинським метзаводом на Луганщині. Залишки «Макіївки» - прокатне виробництво зараз об’єднали з Єнакіївським метзаводом. В України на пам’ять залишилися сотні мільйонів боргів і… 60% акцій.

У держави в галузі не залишилося майже нічого. Не беручи до уваги нещодавно повернутого «трупа» Запорізького алюмінієвого комбінату (повернення вочевидь потішило його екс-власника Олега Дерипаску, який занапастив благополучне підприємство). Із цінного держмайна залишився тільки багатостраждальний Криворізький комбінат окиснених руд. Та й той тільки тому, що румуни, які його будували, не дають поцупити свою частку (спроб було достатньо). Ну й титанові потужності. Ви будете сміятися, але Дмитро Фірташ ними не володіє, а таки орендує. Поки що принаймні...

Теми модернізації металургії торкатися не хочеться. Якщо двома словами, то ресурс наявного обладнання використовувався практично без його відновлення. Галузь не одержала й десятої частини необхідних коштів, а наявні «викочувалися» на рідні офшори. Хіба що мартени виводять з експлуатації, та тільки майже нічим їх не замінюють. Більше того, реконструювати заводи, по суті, було невигідно.

Класичний приклад: ІСД вклався в масштабну реконструкцію Алчевська, у підсумку, по суті, збанкрутував і мусив недорого продавати акції. Навпаки, «Приват» доїв свої металургійні активи чи не досуха, не вкладаючи зовсім нічого, заощаджуючи навіть на поточних ремонтах. І в результаті… дорого продався. Ну і хто з них (за київськими стандартами) більш адекватний?

Така «економія» при загостренні конкуренції на світовому ринку, де щороку з’являються нові потужності на десятки мільйонів тонн, ще боляче вдарить і по металургії, і по країні.

Та все ж таки «група смертників» в Україні, схоже, відома - це заводи, які не мають власної сировини. Зараз їх поглинають.

Останнім часом знову почали виявляти активність росіяни. Віктор Вексельберг, який вже довго придивляється до галузі, зараз, схоже, вдається до спроби зайти. На початку 2010-го достоту невідомі росіяни купили половину акцій ІСД, торік вони ж узяли половину акцій «Запоріжсталі». За упертими чутками, угодою опікувався особисто Володимир Путін. Українські офіційні джерела й Антимонопольний комітет, зокрема, мовчать, як прибиті.

Уже цього року другу половину «Запоріжсталі» викупив Ахметов. Рік тому завершилася «орендна» епопея з комбінатом ім. Ілліча. Виявилося, що перегнати його активи в офшорку - раз плюнути.

Життя йде, і переділ сфер ще не закінчився. Приміром, триває епопея з «Донецьксталлю». Досить кумедно, що з її нинішнім власником, українсько-російським «православним олігархом» Віктором Нусенкісом сперечаються структури, дружні аж колишньому генпрокурору України (теж не далекому від релігії). Тобто особі, в якої акцій за визначенням бути не може. Але життя вочевидь багатше від нашого законодавства. Для повноти картини судяться вони… саме на Кіпрі. Залишилося ще й там церквочку збудувати.

Загалом, з Москви металургія пішла, але до Києва так і не потрапила. Нікосія, виявилося, і ближче, і зручніше.