Пристрасті за ураном. До деяких результатів вашингтонського Саміту з ядерної безпеки

12—13 квітня у Вашингтоні відбувся Саміт з ядерної безпеки, проведений за ініціативою президента США Барака Обами. За рівнем і масштабами представництва в один ряд із цією подією можна поставити лише конференцію 1945 року в Сан-Франциско, на якій заснували ООН. Для подальшого обговорення важливо відразу зробити правильний акцент на тому, що саме було центральною темою цього саміту.

Як наголосив на брифінгу напередодні відкриття саміту Бен Родс, заступник радника президента з національної безпеки, «саміт присвячений (фізичній) ядерній безпеці (англ. nuclear security) і загрозі ядерного тероризму». Аби не перевантажувати статтю довгими визначеннями термінів, скажемо коротко: на саміті розглядалися проблеми захисту ядерних та інших радіоактивних матеріалів, а також пов’язаних із ними об’єктів від несанкціонованих і злочинних дій, крайньою формою яких є терористичні акти. Згадані проблеми мають глобальний характер, і це підтверджується тим фактом, що на запрошення президента США відгукнулися лідери (за невеликим винятком) 47 країн і керівники ряду міжнародних організацій.

Проблеми протидії ядерному тероризму тепер дуже часто розглядаються разом із проблемами забезпечення режиму нерозповсюдження ядерної зброї, оскільки прогалини в останньому значно посилюють загрозу ядерного тероризму. Проте, строго кажучи, тема ядерного нерозповсюдження не була центральною на саміті як через його формат, так і з огляду на Конференцію з розгляду дії Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), яка відбудеться в травні цього року і також обіцяє стати дуже важливою подією.

Ці зауваження важливі з погляду об’єктивної оцінки внеску України в успішне проведення саміту, а також загальних його результатів. Справді, під час такого унікального за своїм рівнем і завданнями міжнародного форуму наша країна вперше за довгі роки опинилася в центрі уваги світової громадськості завдяки тому, що взяла на себе зобов’язання позбутися високозбагаченого урану (ВЗУ), зробивши тим самим серйозний внесок у справу досягнення вищого рівня (фізичної) ядерної безпеки у світі. Та в самій Україні цей крок викликав неоднозначні оцінки. Критики оголошеного президентом України рішення вважають, що позбавлення від високозбагаченого урану суперечить національним інтересам і знижує рівень національної безпеки країни.

Спробуємо проаналізувати значення зробленого Україною кроку, намагаючись, наскільки це можливо, уникати надмірної політизації аналізованої проблеми, але враховувати при цьому необхідність її розгляду в міжнародному контексті.

Для того щоб правильно оцінити взяте нашою країною зобов’язання, коротко зупинимося на тому, чому саме ВЗУ, наявний на цивільних об’єктах, викликає найбільше занепокоєння у зв’язку з протидією ядерному тероризму.

Відомі американські експерти Чарльз Фергюсон і Вільям Поттер у своїй книжці «Чотири обличчя ядерного тероризму» (The Four Faces of Nuclear Terrorism, 2004) вказують на такі способи здійснення акту ядерного тероризму:

1. Викрадення і підрив готових ядерних боєприпасів.

2. Викрадення або придбання ядерного матеріалу з подальшим виготовленням і підривом примітивного ядерного вибухового пристрою (improvised nuclear device).

3. Напад на ядерні установки і вчинення насильницьким шляхом дій, що спричинять викид великої кількості радіоактивності.

4. Несанкціоноване або незаконне придбання радіоактивних матеріалів із подальшим виготовленням і підривом радіологічного розпилювального пристрою, (radiological dispersal device), що є комбінацією звичайної вибухівки і радіоактивного матеріалу (так званої брудної бомби).

Проведені оцінки можливих сценаріїв і загроз на сучасному етапі дали змогу експертам зробити висновок, що найімовірнішими є другий і четвертий варіанти, причому останній (застосування «брудної бомби») частина експертів воліє називати актом радіологічного тероризму, вважаючи «брудну бомбу» не зброєю масового знищення, а так званою зброєю масової паніки.

Основними ядерними матеріалами, які застосовуються для виготовлення ядерної зброї, є плутоній і високозбагачений уран. При цьому необхідний для виготовлення атомного боєзаряду плутоній одержати (шляхом переробки відпрацьованого ядерного палива) технічно дещо легше, ніж ВЗУ. Зате через певні параметри цих матеріалів атомну бомбу з високозбагаченого урану виготовити легше, ніж бомбу на основі плутонію. При цьому до ВЗУ відносять уран із збагаченням по ізотопу уран-235 більше 20%. Що вище збагачення, то легше зробити ядерний вибуховий пристрій. Уран, збагачений до рівня, що перевищує 90%, називають матеріалом збройової якості.

Ці міркування дають уявлення про те, чому міжнародне співтовариство намагається встановити контроль над технологіями збагачення урану і переробки відпрацьованого ядерного палива, які відносять до технологій, чутливих з погляду ядерного нерозповсюдження.

Нині більшість експертів вважають, що завдання виготовлення ядерного вибухового пристрою найпростішої конструкції із ВЗУ може виявитися цілком під силу деяким терористичним організаціям, що, як показала історія боротьби з тероризмом в останні роки, можуть мати досить потужні фінансові, технічні і кадрові ресурси.

З урахуванням того, що для одержання високозбагаченого урану необхідно використовувати складні і дорогі технології збагачення, а виготовлення плутонієвої атомної бомби, навіть за наявності необхідного матеріалу, вважається завданням, навряд чи здійсненним для недержавних суб’єктів, тобто терористів, найбільш реальним для останніх є варіант придбання або насильницького захоплення ВЗУ.

Хоча неможливо створити систему, яка на 100% захищала б від терористичних загроз, не підлягає сумніву, що ядерні військові об’єкти загалом мають значно надійніші системи фізичного захисту ядерних матеріалів і ядерних установок. Крім того, очевидно, що за тих самих ресурсів забезпечити адекватний існуючим загрозам рівень захисту ядерного матеріалу (його фізичної безпеки) на одному об’єкті значно легше, ніж одночасно на кількох. Варто враховувати також, що зі зниженням рівня збагачення урану знижується і ступінь його привабливості для терористів і кримінальних елементів. Можна сказати, що саме ці міркування лежать в основі головних зусиль міжнародного співтовариства, спрямованих на скорочення використання ВЗУ в цивільному секторі.

Ці зусилля докладаються протягом уже понад 30 років у рамках різних програм та ініціатив, серед яких слід згадати американську Програму зі зниження збагачення дослідницьких і експериментальних реакторів (Reduced Enrichment Research and Test Reactors, RETR), започатковану в 1978 році, Програму з консолідації і конверсії матеріалів (Materials Consolidation and Conversion program), запущену міненерго США в 1999 році, і ряд спеціальних проектів у період між 1994-м і 2003 роком, під час яких ВЗУ було вивезено з установок у Казахстані, Грузії, колишній Югославії, Румунії, Болгарії і Лівії.

На сьогодні ці зусилля здійснюються в рамках Ініціативи з глобального зменшення загрози (Global Threat Reduction Initiative, GTRI), передісторія якої сягає корінням початку атомної ери. Протягом десятиліття після того, як у 1953 році президент США ініціював програму «Атом для миру», в основному СРСР і Сполучені Штати поставили ядерні дослідницькі реактори на високозбагаченому урані приблизно в 40 країн світу. Крім цього, ВЗУ знайшов застосування в інших цивільних технологіях — у корабельних і космічних силових установках, виробництві медичних ізотопів. Пізніше прийшло усвідомлення загрози, яку становить широке застосування ВЗУ в цивільному секторі.

У 1978 році США почали виконувати Програму зі зниження збагачення для дослідницьких та експериментальних реакторів (Reduced Enrichment for Research and Test Reactors Program, RERTR Program). На січень 2009 року в рамках цієї та інших програм 57 реакторів у США й інших країнах були переведені на низькозбагачений уран, а шість реакторів були заглушені в рамках проведення конверсії.

Приблизно тоді ж Радянський Союз розпочав аналогічну за метою програму зі зниження рівня збагачення ядерного палива (із 80 до 36%) у реакторах, поставлених своїм союзникам у всьому світі. Крім того, радянська програма передбачала розробку нового ядерного палива зі збагаченням менш як 20%, але всі зазначені зусилля було перервано наприкінці 1980-х років у зв’язку з процесами, які привели до розпаду СРСР.

У результаті розпаду Радянського Союзу на території кількох колишніх радянських республік опинилися дослідницькі реактори, що працювали на ВЗУ. У 1993 році США вже разом із РФ домовилися про поновлення зусиль з конверсії цих реакторів, включаючи розробку уранового палива високої щільності зі збагаченням 19,75%. Крім того, міненерго США з 1999-го почало виконувати Програму з консолідації і конверсії матеріалів, яка, крім конверсії реакторів, включала і зосередження ядерних матеріалів на меншій кількості об’єктів, що мають вищий рівень фізичного захисту.

Після терактів 11 вересня 2001 року конверсія дослідницьких реакторів і повернення палива на основі ВЗУ стали пріоритетними завданнями в протидії загрозам ядерного тероризму. США і РФ активізували своє співробітництво в питанні повернення свіжого і відпрацьованого ВЗУ, виробленого цими країнами. Проте у США через усвідомлення підвищення загрози ядерного тероризму прогрес у цьому напрямі був визнаний недостатнім.

Саме у відповідь на посилену критику міненерго США в 2004 році запустило Ініціативу зі зменшення глобальної загрози, що включала як невіддільні частини згадані вище, а також деякі інші програми та ініціативи. Ці зусилля активно підтримує МАГАТЕ, під контролем і за активної участі якого виконано ряд конкретних проектів. Про приєднання до ініціативи заявили понад 90 країн.

Що стосується України, то вона вже з 2004 року залучена у ці глобальні зусилля, коли було розпочато новий етап переговорів про плани переведення реактора ВВР-М у київському Інституті ядерних досліджень (ІЯД) з уранового палива зі збагаченням 36% на уранове паливо зі збагаченням 19,75% виробництва Новосибірського заводу хімконцентратів (Росія). Щоправда, знадобилося кілька років для завершення переговорів, і тепер, відповідно до графіка виконання проекту, реактор у ІЯД працює на змішаній активній зоні (тобто в останній розміщені і тепловидільні збірки (ТВЗ) зі збагаченням урану 36%, і ТВЗ із збагаченням 19,75%). На наступний рік заплановано повний перехід на паливо низького збагачення. Крім того, отримано дозвіл від Ростехнагляду на ввезення на територію Росії 700 відпрацьованих ТВЗ київського реактора.

Є і принципове рішення про конверсію ядерного реактора Севастопольського національного університету ядерної енергії і промисловості, але, за нашою інформацією, практичні роботи з реалізації проекту ще не розпочато.

Цю досить докладну інформацію наведено для того, щоб підкреслити кілька важливих моментів:

1. Зусилля щодо скорочення використання ВЗУ в цивільному секторі докладаються в глобальному масштабі понад три десятки років.

2. Цілі і принципи, які лежать в основі відповідних ініціатив і програм, поділяє переважна більшість членів світового співтовариства, що виражається як у кількості країн, які беруть участь у них, так і в активній ролі, яку в них відіграє МАГАТЕ.

3. Україна вже з 2004 року бере участь у міжнародних ініціативах і програмах, спрямованих на досягнення зазначеної мети — зниження кількості ВЗУ, використовуваного в цивільному секторі.

Виникає закономірне запитання: чому ж попередні спроби США переконати Україну позбутися харківського високозбагаченого урану залишалися безуспішними аж до Саміту з (фізичної) ядерної безпеки, якщо Україна підтримує ідеї ядерного роззброєння, ядерного нерозповсюдження і боротьби із загрозою ядерного тероризму? Що лежало в основі небажання нашого політичного керівництва відмовитися цілком від використання ВЗУ в Україні, тим більше що за це пропонувалася компенсація в різних варіантах і, звісно ж, політичні преференції?

Як зазначали американські експерти У.Поттер і Р.Нурік у своїй статті 2008 року, присвяченій проблемі вивезення ВЗУ з України і Білорусі, за інформацією з відкритих джерел, у Харківському фізико-технічному інституті (ХФТІ) було на момент дослідження близько 75 кг ВЗУ в різних формах, включаючи оксидний порошок і скрап. За радянських часів ХФТІ використовував ці матеріали для різних експериментів, зокрема при розробці силових установок для супутників і космічних літальних апаратів. Останніми роками ВЗУ використовувався нечасто через недофінансування наукових досліджень і скорочення кількості наукових співробітників, здатних працювати з такими матеріалами, внаслідок їхнього виходу на пенсію.

Американські експерти провели численні інтерв’ю як з американськими, так і з українськими офіційними особами, експертами, ученими (у т.ч. із ННЦ ХФТІ), що дозволили їм віднести до основних причин, які формували упродовж кількох років позицію України щодо харківського ВЗУ, такі:

— наявність ВЗУ забезпечувала особливий статус для ХФТІ, увагу і фінансування з боку донорів і міжнародних організацій, у тому числі в рамках проектів з метою модернізації системи фізичного захисту, обліку і контролю ядерних матеріалів;

— достатню підтримку серед керівництва ХФТІ і ядерного істеблішменту України мав погляд про необхідність зберегти якнайбільше ресурсів і можливостей для розвитку ядерної енергетики;

— популярна в середовищі співробітників харківського інституту думка, що США домагалися лише вилучення ВЗУ з ХФТІ і не мали ніяких подальших планів щодо співробітництва і надання допомоги інституту;

— гіркий досвід попередніх відносин із США у зв’язку з режимом нерозповсюдження (так звана Харківська ініціатива замість участі в будівництві АЕС у Бушері, проблеми зі знищенням ракетного палива в Павлограді);

— негативне ставлення до того факту, що у форматі ініціативи харківський ВЗУ, швидше за все, мав бути переданий Росії (країні походження матеріалу);

— відсутність системного підходу до проблеми гарантування фізичної ядерної безпеки в Україні у основного донора в цій сфері — США (з одного боку, Білий дім надавав масштабну технічну допомогу зі створення сучасних систем обліку, контролю і фізичного захисту ядерних матеріалів в українських ядерних інститутах, а з іншого — демонстрував прагнення вилучити ці матеріали з установок зазначених інститутів).

Нове бачення ролі ядерної зброї в сучасній політиці, заявлене адміністрацією Барака Обами, здійснювані нею кроки в напрямі ядерного роззброєння, а також різке потепління відносин у трикутнику Україна—США—Росія у зв’язку зі зміною політичних курсів Вашингтона, Києва і Москви створили сприятливі умови для розв’язання проблеми відмови України від ВЗУ. Все це значною мірою зумовило рішення президента Януковича до наступного саміту з (фізичної) ядерної безпеки в 2012 році забезпечити відмову від використання ВЗУ в Україні.

У ці дні можна часто почути запитання: що ця відмова дасть Україні? Це логічне запитання, але не хотілося б розглядати цю подію тільки з погляду України. Саміт є спробою знайти відповіді на ті виклики, які кинув тероризм у період після 11 вересня 2001 року всьому цивілізованому людству. Загрози ядерного тероризму мають глобальний характер, і Україна, зробивши серйозний внесок у гарантування глобальної безпеки, і сама як член світового співтовариства, безсумнівно, виграє від свого кроку в результаті підвищення рівня глобальної фізичної ядерної безпеки.

Після відмови від потужного арсеналу ядерної зброї, який дістався Україні в результаті розпаду СРСР, спочатку створений імідж миролюбної країни з послідовною політикою в ядерній сфері, спрямованою на мирне використання ядерної енергії і на ядерне роззброєння, в останні роки дещо зблід, оскільки в Україні неодноразово лунали голоси, у тому числі на найвищому урядовому рівні, що виступали за отримання нашою країною так званого ядерного статусу. Відмовою від ВЗУ Україна повертає собі роль одного з моральних лідерів процесу ядерного роззброєння, що тільки в останні кілька років набуває другого дихання.

При цьому, звичайно, не варто виключати і прямих вигод від цього рішення. Маються на увазі і підвищення рівня взаємної довіри в трикутнику Україна—США—Росія, і технічна допомога (наприклад, поставки обладнання для створення критичної збірки в ННЦ ХФТІ) нашим інститутам з метою компенсації тих втрат, що може призвести втрата цього ресурсу (ВЗУ), і залучення українських учених до виконання міжнародних проектів у ядерній сфері, і додаткові кошти для розв’язання проблем Чорнобиля тощо.

На завершення хотілося б нагадати, що досягнення статусу ядерної держави в сучасних умовах неможливе без виходу з ДНЯЗ. За весь час існування цього договору тільки КНДР зробила такий крок. Про рівень національної безпеки цієї держави говорити зайве. Дуже не хотілося б, щоб Україна вибрала такий самий шлях.