Коловорот нафтодоларів у глобальній економіці

Європейські газові баталії, які привертали останні кілька місяців усю увагу світових ЗМІ, цілком витіснили з аналітичних розділів тему нафтового апокаліпсиса, що не стався. Ціна на «чорне золото» досить давно подолала позначку в 60 доларів. Останню буквально рік тому вважали абсолютно неприйнятною ані з психологічної, ані з економічної точки зору. Проте глобальна економіка не лише не демонструє жодного наміру впадати в глибоку депресію, а й має всі шанси набути в процесі цього чергового випробування додатковий запас міцності. Принаймні такого висновку дійшли експерти журналу The Economist.

Адже високі ціни на нафту, підкреслюють аналітики, означають не тільки підвищені видатки країн — споживачів нафти, а й істотно зрослі доходи країн, котрі її експортують. 2005 року доходи від продажу нафти, за попередніми оцінками, становили 700 млрд. дол., у результаті чого профіцит за поточними рахунками країн-експортерів досяг 400 млрд. Це значення не лише вчетверо перевищує аналогічний показник 2002 року, коли ціни на нафту вперто рухалися до історичного мінімуму, а й удвічі вище за пікові позначки 1974 і 1980 років, на які припали відомі «нафтові шоки». При цьому профіцит за поточними рахунками Китаю й інших азіатських країн, котрі завалили всю планету немислимо дешевим експортом і на котрі за звичкою покладається вся відповідальність за розбалансування рахунків, за той сам період оцінюється в 188 млрд. дол.

У відносних показниках «нафтовий профіцит» виглядає ще значнішим. Приміром, у Китаї торговий профіцит становить 6% національного ВВП, тоді як у Саудівській Аравії — 32%. У середньому по нафтоекспортуючих країнах Близького Сходу цей показник дорівнює 25%, у Норвегії — 18 і Росії — 13%.

Власне, саме спроба оцінити найпотужніші фінансові потоки, які не лише «витікають» із національних економік західних країн, а й «втікають» назад по інший «трубі», і дає змогу раціонально пояснити вельми благополучний стан глобальної економіки, що абсолютно не зреагувала на черговий нафтовий шок. Ясна річ, гроші, отримані за нафту, можна або витратити, або зберегти. При цьому й у першому, і в другому випадку частина цих коштів неминуче повернеться в економіку тих країн, із яких їх і було «викачано». Так, придбання на нафтодолари товарів неминуче сприяє зростанню попиту на імпорт із нафтоспоживаючих країн, що стимулює розвиток їхніх економік. І, навпаки, прагнення не розтринькати, а збільшити багатство, яке звалилося на країни — експортери нафти, змушує їх інвестувати в глобальний ринок цінних паперів, тим самим компенсуючи і фінансовий дефіцит імпортерів нафти.

Правда, залежно від того, наскільки мудро розпорядяться цими додатковими прибутками імпортери нафти, залежить, чи зазнають вони «сировинного прокляття», або ж на них зійде «сировинне благоденство». До останнього часу серед країн, котрі уникнули «сировинного прокляття», значилися лише Норвегія і Канада, а надприбутки, отримані країнами Близького Сходу під час «нафтових шоків», не лише не привели до зміцнення їхніх економік, а й значною мірою дестабілізували їх. Так, надлишок грошей у їхньому бюджеті створював видимість можливості обійтися без болючих і дорогих економічних реформ, непроведення яких з іще більшою силою вдаряло по їхній економіці після зниження ціни на нафту, яке наставало катастрофічно швидко.

Як відомо, у 1973—1976 роках 60% доходів, отриманих країнами — членами ОРЕС від торгівлі нафтою, витрачалися на придбання товарів і послуг. У 1978—1981 роках ця частка досягала 75%. Зате нині, за оцінками МВФ, вона не перевищує і 40%. Більше того, при розрахунках бюджету, незалежно від сформованої ситуації, ціна на нафту закладається в межах 30—40 дол. за барель на майбутнє (попри прогнози експертів, котрі обіцяють тривалу стабілізацію ціни навколо позначки в 60 доларів). У результаті профіцит бюджету цих країн зріс з 2% ВВП 2002 року до 15% — у 2005-му. Різким дисонансом на цьому тлі виглядає Росія, де дві третини нафтового надприбутку, отриманого державою з 2002 року, витрачено саме на проїдання, а решту грошей — на зменшення суми державного боргу.

Очевидно, основні експортери нафти, за рідкісним винятком, таки засвоїли основні уроки минулих років:

1) не варто розраховувати, що ціни на нафту й надалі зберігатимуться на такому самому високому рівні — адже в реальних значеннях річні надходження від продажу нафти в 1981—2000 роках становили не більш як третину рекордного рівня 1980 року;

2) розпоряджатися «нафтовим надприбутком», що звалився неждано-негадано, потрібно не стільки з задоволенням, скільки з розумом.

Приміром, раніше близькосхідні країни з розмахом витрачали свої нафтодолари на амбіційні проекти, які потребують імпортного устаткування та кваліфікованих іноземних робітників, а не на створення робочих місць для місцевого населення й диверсифікації національної економіки. А нині, схоже, уряди цих країн більшою мірою орієнтовані на фінансування проектів, здатних стимулювати економічне зростання й підвищення рівня життя населення в цілому. Зокрема, зростання кількості населення, високе безробіття, застаріла або просто відсутня інфрастуктура спонукають місцеву владу нарощувати витрати на освіту, охорону здоров’я, стимулювання розвитку приватного підприємництва тощо.

Найбільш наочним прикладом у цьому сенсі є Саудівська Аравія. Безробіття в цій країні становить жахливі 20%. Після майже двох десятиліть нарощування бюджетного дефіциту державний борг країни досяг 2000 року 100% ВВП. Потроєння кількості населення, яке сталося з 1980 року, спричинило те, що в реальних значеннях кількість нафтодоларів на душу населення зараз становить менше 70% величини, зареєстрованої 1980-го. А нинішнє зростання цін дало змогу не лише розпочати виплату боргу, а й уперше за 20 років підвищити зарплату держслужбовцям — у середньому на скромні 15%.

А либонь близькосхідним країнам належить ще інвестувати астрономічні суми в розвиток власне нафтового бізнесу. Міжнародне енергетичне агентство вже попередило про те, що протягом найближчих двох десятиліть ціна на нафту не лише не падатиме, а й спробує ще більше піднятися, бо на тлі зростання попиту відбувається катастрофічне зниження запасних резервних потужностей. У результаті дедалі більше держав уже нині роблять ставку на розвиток енергозберігаючих технологій, а також на перехід на альтернативні види енергії. А надалі посилення цієї тенденції й узагалі може залишити нафтоносні країни не тільки без шматка масла на хлібі, а й без самого хліба.

Утім, до тужливого повторення всіх цих азбучних істин аналітики, у тому числі з МВФ, додали і свіжі мотиви: не скупердяйничати та витрачати більше грошей як на підтримку національного виробника, так і на імпортні товари й послуги. У першому випадку ці витрати окупляться неодмінною диверсифікацією національної економіки, а в другому — пом’якшенням наслідків цінового шоку та скороченням дисбалансу глобальної економіки.

При всьому цьому навіть у тому разі, якщо злощасні нафтодолари буде вирішено не витратити, а покласти в кубушку, аналітики готові повністю підтримати таке рішення. І навіть образяться, коли їм закидатимуть відсутність логіки. Так, справді, у 1980-х роках спроба збільшити нафтові надприбутки нічого хорошого не принесла. Але тільки тому, що ці гроші близькосхідні держави розміщували на банківських рахунках в Америці та Європі, звідки вони у вигляді кредитів «перетікали» до нафтоімпортуючих країн, у чому, зокрема, і вбачають коріння латиноамериканської боргової кризи. Більше того, фондовий ринок на території самого Близького Сходу існував лише в зародковому стані.

Проте нині, після 11 вересня 2001 року, скористатися послугами західних банків найтрадиційнішим експортерам нафти стало набагато складніше, а от вигоди вкладання своїх грошей в акції й облігації стали значно очевидніші. Так, депозити країн — членів ОРЕС у західних банках показали фактичне скорочення своїх обсягів. Тоді як лише дубайські, приміром, фірми виклали мільярд доларів за частку в DaimlerChrysler і п’ять мільярдів — за найбільшого британського портового й вантажного оператора. Ціни на акції в Саудівській Аравії зросли з 2003 року вчетверо, і ринкову капіталізацію національної фондової біржі визнано найвищою серед країн, котрі розвиваються. Відношення ціни акції до прибутку в середньому по регіону подолало позначку 40, при цьому і Саудівська Аравія, і Арабські Емірати запекло змагаються за звання регіонального фінансового центру. У столицях цих двох країн будуються найбільші в світі торговельні центри, а на частку Еміратів припадає третина всіх торішніх замовлень на велетенські суперлайнери.

Певним дисонансом у цьому ключі звучить знов-таки Росія, котра вперто не хоче вчитися на чужих помилках і нарощує свої депозити в західних банках: із 73 млрд. дол. на кінець 2003 року до 161 млрд. на жовтень 2005-го. Правда, російський фондовий ринок при цьому також не дрімає.

Примітно, що ці дві рекомендації аналітиків — купувати й інвестувати — країни — члени ОРЕС виконують нині однаково добре, але в умовах протилежної географічної орієнтації. Так, частка ЄС у загальному обсязі імпорту до цих країн зросла за останні роки з 8 до 32%, у результаті чого Європа має навіть певний торговельний профіцит. І це при тому, що загалом на країни ОРЕС припадає менше 5% обсягів експорту європейських країн. Зате торговельний дефіцит США нестримно прагне до нових рекордів, наближаючись до позначки в 80 млрд. дол. При цьому дві третини нафтових грошей є саме в доларових активах, що сприяє утриманню американських відсоткових ставок на відносно низькому рівні та, можливо, навіть благотворніше впливає на американську економіку, ніж зростання експорту — на європейську. Але водночас і робить її набагато вразливішою. Попри навіть те, що Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ і більшість інших нафтоносних країн прив’язують до долара свою власну національну валюту.