Фінансова криза

Америка шукає, хто винуватий?

Вісімнадцять із половиною років, що Алан Грінспен очолював американську Федеральну резервну систему (ФРС), виявилися феноменально успішними в економічній історії США. Попри те, що країна за ці роки неодноразово зіштовхувалася з безпрецедентними ризиками: терактом 2001 року, лопанням серії бульбашок нових технологій, її економіка, однак, розвивалася з рекордними показниками. Це й дало можливість великому колу економістів (і не тільки) повірити у непідвладність сучасної економіки старій недобрій циклічності розвитку, а також в абсолютну непогрішність «великого й могутнього» Грінспена.

У 2006 році пан Грінспен залишив посаду фінансового диригента не тільки США, а й практично всього світу. Та саме його минулого тижня протягом чотиригодинних слухань у спеціальному комітеті американського Конгресу намагалися «призначити винуватим» за фінансову кризу, що докотилася вже й до наших теренів.

«Шокований» усім тим, що сталося, 82-річний фінансист свою провину визнав лише «частково». Те «кредитне цунамі», яке нині накрило світову фінансову систему, трапляється раз на сто років, і передбачити його було практично неможливо. А утримання базової ставки кредитування на занадто низькому рівні протягом надто тривалого періоду було викликане свого часу «найблагороднішими намірами» — прагненням не допустити дефляції та спричиненого нею згортання всієї американської економіки.

На той момент економіка не згорнулася, а замість цього виникла загрозлива бульбашка іпотечного кредитування, коли кредит на купівлю нерухомості видавали навіть тоді, коли шанси на його повернення були мізерними. Проте Грінспена цей процес «роздування» свого часу не злякав. Адже обвал цін на нерухомість у масштабах усієї країни в США вважали неможливим.

Залізна впевненість Грінспена, яка гартувалася протягом 40 років фахової діяльності, в тому, що, діючи у власних інтересах, конкурентоспроможна фінансова установа подбає про інтереси й безпеку своїх клієнтів ліпше, ніж будь-який регулятор, зруйнувалася протягом одного місяця. «Несучий стовп ринкової конкуренції та вільного ринку обвалився, — сказав він. — І я досі до кінця не розумію, чому це могло статися».

Зараз Грінспен нічого хорошого ні американській, ні світовій економіці не обіцяє. На стабілізацію ситуації піде чимало місяців, якщо не років. Без астрономічної фінансової підтримки з боку держави не обійтися. Знову знижувати до рівня плінтуса базову ставку кредитування все одно доведеться, а от із надмірним регулюванням краще все ж таки не вдаватися в крайнощі. Єдиний захід, який вважає за потрібне вжити колишній «великий і могутній», — це зобов’язати кожну фінансову установу залишати собі, улюбленій, значну частину фінансової продукції, яку вона збирається «згодувати» іншим.

…а Франція пропонує, що робити

По інший бік Атлантики ситуація виявилася набагато менш несподіваною. Країни континентальної Європи давно й наполегливо критикують англо-саксонську модель капіталізму, за якої, звичайно, можливі й вищі злети, але неминучі й катастрофічні падіння. Особливо активною позицією щодо цього вирізняється Ніколя Саркозі. А з огляду на те, що до кінця року саме Франція головує в Євросоюзі, голосом французького президента говорить, по суті, вся об’єднана Європа. Причому говорить досить різко.

Про потребу «захистити капітал від капіталістів» французький лідер казав уже неодноразово. Нині ж він каже про необхідність повністю реформувати всю фінансову світову систему. Звісно ж, сьогодні банківська система загалом й у кожній країні окремо потребує термінових заходів для порятунку. Однак зовсім не заради того, щоб трильйони євро грошей платників податків опинилися в бездонних кишенях самих фінансистів (яких Саркозі взагалі-то найчастіше називає просто спекулянтами). А для того, щоб захистити від фінансової кризи реальну економіку й дати можливість фінансовим установам виконувати їхній безпосередній обов’язок — її кредитувати. Щоб і далі випускалися автомобілі, будувалися будинки, складалися комп’ютери. І щоб усе це хтось, зрозуміло, купував.

Що для цього потрібно? Новий Бреттон-Вудс у масштабах усього світу та «єдиний економічний уряд» у межах єврозони.

Проти загальних положень плану Саркозі заперечують мало. Принаймні вголос. Хто за нинішніх умов (як мінімум, у цивілізованій Європі) наважиться сперечатися з тим, що гроші тих банків, які підтримує держава, не повинні йти в офшори? Хто заперечуватиме проти потреби створити нову, незалежну систему фінансових регуляторів, які матимуть доступ до кожної фінансової інформації кожної фінансової структури? І які відіграватимуть роль «системи раннього оповіщення», а не будуть мудрими по шкоді? Та й узагалі, щоб усі ці «фінансові деривативи» створювалися не для того, щоб задурити пересічним клієнтам голови, розвести їх, як останніх лохів, і розпорошити власну відповідальність, а щоб підвищити ВСЮ ефективність фінансової системи?

Відкрито висловлюються лише заперечення проти створення так званих суверенних стабілізаційних фондів (за прикладом країн — експортерів нафти й газу). Такі національні фонди, за задумом Саркозі, мають перешкоджати скуповуванню критично важливих національних активів іноземцями. Що й є, як вважають його опоненти, прямим порушенням принципу свободи переміщення капіталу, товарів, послуг і людей — тобто підриває основи сучасного економічного лібералізму.

Іншими словами, прозорості й підзвітності — так, так, так; бар’єрам і штучним обмеженням — ні, ні, ні!

Особливо вразив дуже гнітючий коментар журналу The Economist, в якому біль за те, що сталося, звучить не менше, ніж стурбованість через надмірне реагування...

А тепер з приводу конкретних механізмів. «Єдиний економічний уряд» — це, звичайно, добре. Але лише в тому разі, якщо це не завуальоване виправдання бажання французького президента залишитися на загальноєвропейському командному пункті ще до 2010 року. Принаймні так вважає уряд Чехії, якій з нового року з рук Франції перейде євросоюзівське кермо. А також деякі інші країни, які не дуже-то задоволені тим, наскільки звучною й виразною стала за останні роки французька партія не тільки в зведеному європейському, а й у світовому хорі.

Набагато обгрунтованішою видається критика часу й місця для створення нового фінансового порядку. Як відомо, представники 45 держав, які зібралися 1944 року в американському містечку Бреттон-Вудс, домовилися про створення нової міжнародної системи грошових відносин і торговельних розрахунків, у результаті якої американський долар набув статусу одного з видів світових грошей поряд із золотом. Відтоді валютна система зазнала певних перетворень, а от описати риси сучасної фінансової важко навіть фахівцям.

Нині Саркозі скликає представників «Групи 20» на 15 листопада — знову ж в Америку. «Вирішувати все по-новому». Причому тільки один постулат французького президента зустрічає практично загальну підтримку: чому в Америку? — Та тому, що звідти все це й пішло! Але чому 15 листопада, через десять днів після обрання нового президента (але задовго до його вступу в повноваження)? І чому саме G20 (Аргентина, Австралія, Бразилія, Канада, Китай, Франція, Німеччина, Індія, Індонезія, Італія, Японія, Мексика, Росія, Саудівська Аравія, ПАР, Південна Корея, Туреччина, Великобританія, Європейський Союз, США)?

90% економіки й дві третини населення, які представляє «Група 20», — це добре. Проте заперечення «скривджених» країн у деяких ЗМІ вже переважили обговорення конструктиву французьких пропозицій.