Безневинне вино

Ми мужніли з «біоміцином» - «Білим міцним», за руб двадцять дві. Ходовий портвейн пився легко і приємно. Не те що «Рожевий», номерні - «33», «72», «777» чи недобрі «грушки-яблучка» - «Золота осінь». Або ж «Аліготе» з «Рислінгом» зі стійким присмаком оцту, якими зазвичай «полірувалися» після горілки.

У винну шеренгу намагалося протиснутися пійло з благородною назвою, але гегемоністським смаком - «Сонцедар». Це було щось із чимось! Возили його танкерами з Алжиру, допомагаючи «братньому народу» вижити в часи економічного ембарго. Від оглушливого «скипидару» обличчя ставало, як після солярію, - кольору мореного дуба. Завізний продукт зник так само раптово, як і з’явився. Подейкували, що патент на виробництво «Сонцедару» в СРСР викупили капіталісти. Одні фарбували ним паркани, другі труїли колорадських жуків, треті застосовували як контрацептив…

Коли ж «портюха», «вермут», «агдам» із «кисляком» приїдалися, ми влаштовували свято. Ішли гуртом до столичного дегустаційного залу «Троянда Закарпаття» і насолоджувалися елітними винами під розповідь сомельє. Сім стопочок підковою на срібній таці із «Чорним доктором» у центрі і шоколадний батончик на додачу… Правда, після кількох безперервних заходів у підвал ми вже блукали у «букетах».

Коли це було? Тоді виноград чавили, як Адріано Челентано в одному із фільмів, - ногами. І термін «фальсифікат» звучав набагато рідше, ніж тепер, а «бодягою» виводили синці та засоси, а не йменували так виноподібний розчин.

Якщо виноградні площі в Україні катастрофічно звужуються, а виробництво вина зростає, то чому така диспропорція не тривожить Міністерство аграрної політики і продовольства? Якщо тодішнє керівництво міцного, як обценьки, СРСР змушувало громадян пити «в такую рань такую дрянь», як «Сонцедар», то чим від монопартійної системи кращі нинішні можновладці, котрі благословляють українців жлуктити сурогати? А їх на ринку вина, за різними оцінками, 50-70%. Зрештою, якщо вітчизняне виноградарство та його похідна - виноробство занепадають, то чи не зачахнуть вони остаточно зі вступом України до Євросоюзу?

Виноградарство почало одходити за грань після вбивчого указу Президії Верховної Ради СРСР «Про посилення боротьби з пияцтвом» від 16 травня 1985 року. А подальші реформування-реорганізації в агропромисловому комплексі добили як низові ланки (спеціалізовані господарства, винарні), так і горішній управлінський ешелон.

Свого часу впливовий Головплодвинпром УРСР спершу став Державним комітетом України з питань садівництва, виноградарства та виноробної промисловості. Потім зі свого статусу скотився на щабель нижче - до державного концерну «Укрсадвинпром», що згодом розпався на кілька громадських об’єднань. А точніше, угрупувань за певними винними інтересами.

Влада намагалася склеїти розбитий глек, але з друзок зліпила лише управління у складі департаменту харчової промисловості. Та й те перегодом зіпхнула департаменту рослинництва МінАП, встигнувши обкарнати його до формату відділу. Цілком закономірно, що за такої уваги виноградарство «еволюціонувало» із більш як 400 тис. га до… 75 тис. Це клаптик порівняно з Іспанією, де виноградники розкошують на 1,1 млн. га, Францією - 950 тис., Італією - 850 тис. га.

Китай, і той за короткий період засадив лозою 205 тис. га. Ми ж за 11 років - 40 тис. Хоча і в Піднебесній, і в Україні діють ідентичні державні програми з підтримки цієї галузі. Тому передусім постає запитання: як у нас розподіляють кошти від 1% збору, кому вони дістаються і чому такий низький ефект? 2008 року на закладку 5,1 тис. га нових виноградників виділили 243 млн. грн., 2009-го - 211 млн. Насправді ж висадили лише 2,7 тис. га. Тобто сума компенсації на гектар зросла, а кількість виноградників істотно змаліла. Крадуть! Причому мільйонами…

Із серпня минулого року ставку збору на розвиток виноградарства, садівництва та хмелярства підняли до 1,5%. Начебто усе патріотично й аргументовано: уряд поліпшує умови державної підтримки для вітчизняних виноградарських господарств, що підвищить їх конкурентоспроможність на внутрішньому та зовнішніх ринках, прискорить розвиток виноградарства, збільшить зайнятість працездатного населення… Водночас механізм адміністрування розподілу коштів, у межах 1,3 млрд. грн., залишається утаємниченим і незрозумілим.

Алогічно: одні одержують компенсацію за вимерзлі насадження, другі примудряються виманити кошти, не увіткнувши й лози в ґрунт, а треті, наперед заплативши «відкіт» у розмірі 40%, ніяк не дочекаються жаданої бюджетної підтримки. Це не мої галюцинації. Так прозоро натякнув аграрному міністру під час його виступу на галузевій нараді у Криму, маючи, очевидно, на увазі власну персону, знаний енергетик, котрий до всього господарює ще й на 20 га виноградників. Якщо такій людині заборгували, то що говорити про пересічних виноградарів?!

Та навіть тієї компенсації, яку одержують щасливчики, вистачає лише на покриття 50-60% власних витрат. А де ж решта? Чиновники парирують: бюджет не безрозмірний. Стривайте, але ж збір, що акумулюється за рахунок відрахувань із виробників пива та алкогольних напоїв, суто адресний і повинен мати виключно цільове призначення!

Як на мене, то чиновницьке «уболівання» за долю галузі позірне. Ті, хто ділить «виноградні» кошти, чітко керуються сущим «прагматизмом»: «відкіт» із 1% збору - це одна сума, а з 1,5% - набагато більша. Розсовують її по власних кишенях чи здають в «общак», мене це менше цікавить. Більше: а чи можливе таке в Китаї? Певен, подібні фінансові маніпуляції закінчилися б якщо не стратою, то ув’язненням точно. Мабуть, із цієї причини і виноградники там не вимерзають так масово, як у нас. Бо не завжди втрати можна списати на форс-мажорні обставини, частіше - на безгосподарність і недбалість, що підпадають під визначення «економічна диверсія».

І це при тому, що у КНР виноградники дислокуються у так званій ризикованій зоні. Утім, це аж ніяк не лякає американців, французів. Оцінивши сукупність ґрунтово-кліматичних факторів, характеристик місцевості, що визначають тип та особливості вина, - так званий теруар, іноземні інвестори під гарантії китайського уряду розширюють площі під виноградом. Знають, які саме клони висаджувати на тому чи іншому схилі, на якому штамбі, бо дружать із наукою. І тандемом відповідають за кінцевий результат. Ніпочім їм мороз! Як і філоксера з мілдью…

Наша ж наука у цій царині, за оцінками європейців, відстала щонайменше років на 30.

Чи готові до самопожертви, хай навіть і не такої крайньої, нинішні продовжувачі традицій доктора біологічних наук, професора Голодриги? Хоча би через те, що із колись відвойованих і відроджених виноградників тепер їх витурюють родинні «гнізда» - вілли й особняки можновладців. Невже вони переплутали «Магарач» із «могоричем»?

В одній країні владі набридло боротися із нуворишами, котрі без дозволу навтикали на морському узбережжі шикарних «хатинок». Після того, як їх розрівняли танками (не грейдерами!), ні в кого не виникає бажання поставити там навіть намет. Відтоді ця місцина стала всенародним пляжем.

Звісно, якщо наука тремтить осикою перед владою, здаючи їй заради самозбереження гектар за гектаром найцінніших насаджень, хіба їй до проблем виноградарів? Відтак, останні на власний розсуд садять що попало і де попало. Встромили - вимерзло. І кричать: не приживаються європейські сорти!

У Китаї ж чи Канаді - навпаки. Північна країна, а виробляє за класичною технологією прекрасні Ice Wine - «льодові вина». Один французький плодорозсадник постачає у Країну Кленового Листка щороку 10-12 млн. саджанців. До слова, таку ж кількість виробляє Україна і не може збути.

По-перше, ми призабули, що у 60-х роках практикували покривне виноградарство. Знімали зі шпалери лозу й на зиму прикривали землею, циновками з очерету утеплювали стовбури. Бо директори винорадгоспів головою (частіше - посадою) відповідали за успішну перезимівлю насаджень. Експериментували з міжряддями, розширяючи їх із півтора метра до трьох і чотирьох. Ані кроку без науки! Якби вдалися до покривного агрозаходу, то цьогорічна зима не викосила б половини виноградників і урожай був би набагато вагомішим.

По-друге, Україна досі не має виноградного кадастру. Прошу міністерських клерків не підсовувати мені подобу виноградної карти України, виданої кілька років тому за 5 млн. бюджетних гривень. Вона абсолютно не відображає реальної картини. В ідеалі це має виглядати так: паспорт на кожне виноградне поле, кількість на ньому кущів, якого сорту, урожайність, із приміткою, чи застосовує господар крапельне зрошення… Бо наші захопилися ним і підживлюють кореневу систему навіть у серпні, перед урожаєм. І цим самим розбавляють винний нектар у ягодах, штучно породжуючи фальсифікат.

Перше, що зробить європейська інспекція (це вже після вступу України до Євросоюзу), - забракує як мінімум половину наших виноградників. Через засилля не районованих сортів, загущеність насаджень, власне, за відсутність культури виноградарства. Отож готуймося!

По-третє, щороку завозячи саджанці звідусіль, ми ніколи не «націоналізуємо» плодорозсадницької справи як такої. Я не проти імпорту. До нього вдавалися Австралія, Чилі, Грузія. Але ці країни ввозили не лише чубуки каберне, а й клони, передові технології. І не постійно, а двічі-тричі, щоби потім власноруч вирощувати елітний садивний матеріал. Бо вино - це продукт певної місцевості. Тому й лоза повинна бути не чужинською, а районованою, адаптованою, апробованою, «прописаною» на території тієї чи іншої держави.

Україна цього ще не зрозуміла. То хоча б інспектували те, що ввозять! Профільне міністерство вбачає розв’язок проблеми у співпраці зі світовими елітними розсадниками. Знову ж таки, а хто визначив, що вони є такими і продукують висококласний посадковий матеріал? Адже не секрет, що під виглядом французьких саджанців завозять сербські чи македонські. Та й ті - не з дешевих.

Підтримуючи зарубіжних виробників, владі слід би подбати і про рідних. Принаймні із згадуваного 1,5-відсоткового збору виділити певну суму ще й вітчизняним розсадницьким господарствам, із яких власне і починається виноградарство. Скільки їх там зосталося? Два-три? Нехай зміцнять матеріальну базу, доведуть до пуття маточники, майстерні зі щеплень, позбудуться різнорідності посадкового матеріалу… І тоді не соромно супроводжувати свою продукцію паспортом, як практикує цивілізований світ.

Ну, а тепер про найсмачніше - вино. Напередодні Великодня купив пляшку «Кагору». Ні, не молдовського, із дерев’яним хрестиком на горловині і благословенням єпископа… Ціна - не повірите: 3,50 грн. Етикетка, контретикетка, термоусадочний ковпачок, акцизна марка… Усе, як має бути! А що ж усередині? Якщо без лайки, то винний напій. Можу поділитися рецептурою.

Якщо за радянських часів у розпал переробки грон біля винзаводів шикувалися самоскиди, це означало, що керівники колгоспів і радгоспів не забували урізноманітнити та збагатити раціон великої рогатої худоби дармовими, зате поживними вижимками. Був попит на них і з боку воєнного відомства: із виноградних кісточок виготовляли порошкоподібне винно-кислотне вапно - незамінний компонент у літако- і ракетобудуванні. Безвідходне виробництво…

Воно збереглося й по сьогодні. І тепер біля воріт винзаводів - черга вантажівок. Не з колгоспів, радгоспів, секретних «скриньок», а із так званих виробничих потужностей, що «каламутять» вино із… вижимків. Бухнув пару кілограмів у 300-літрову бочку, залив водою, сипонув дріжджів, лимонної кислоти, цукру. Ця бурда перебродила, давши на виході два градуси спирту. Улляв зернового спирту, «підтягнувши» градуси до потрібного рівня. Для запаху додав 50 мілілітрів ароматизатора - «кагорної» есенції, для кольору - 20 мілілітрів харчового барвника (слава Богу, не анілінового). Дешево й не дуже сердито! Кріплене вино готове для вжитку.

Алхіміки іншого штибу - вчорашні зубні техніки й різники, котрі покупляли директорство за 200 тис. дол., наказують підлеглому технологу: «вижми» із кілограма винограду п’ять літрів вина (а не півлітра за традиційної технології). І той «жме», беручи в підручні воду. Добре, якщо питну, а трапляється й технічну, вміст хлору в якій удесятеро перевищує допустимий рівень.

Та навіть якщо хімічний аналіз і підтвердить це, притягти отруйника до криміналу неможливо. Суд не прийме позову, оскільки у державному «винному» стандарті про хлор узагалі не йдеться, а про визначення його вмісту у напої - і поготів. Скажу більше, винні шулери так наметикувалися «каламутити», що після тестування за 12 основними показниками фальсифікат визнають… натуральним вином.

В Європі застосовують ширший спектр параметрів - 40. Якщо це слугує бар’єром для фальсифікаторів, то чому б і нам не перейти на європейське «сито»? Однак профільний комітет Верховної Ради «завалив» законодавчу ініціативу. Як і вилучив із Закону «Про виноград та виноградне вино» статтю 14, що передбачала створення інспекції з виноградарства та виноробства. Спершу її «заморозили» на рік, а потім узагалі прибрали як непотріб.

А й справді, знайдеться якийсь інспектор-дурень і галасуватиме на весь світ, що Україна - це Везувій фальсифікованого вина. До речі, під час антиалкогольної кампанії першими ліквідували саме контролюючі органи. Тому-то «чаклуни» від вина походжають некараними та ще й недосяжними. Бо мають такі надійні «дахи» та покровителів, що правоохоронним і фіскальним органам їх не сколупнути. Найчастіше фальсифікат присутній серед кріплених вин.

Великі виноробні підприємства, ініціювавши запровадження оптової ліцензії на продаж пляшкової продукції, сподівалися, що у такий спосіб віднадять від ринку крутіїв. Ті ж навіть не скривилися. А от плата у півмільйона гривень, хоч і раз на п’ять років, виявилася мульким ярмом саме для дрібних і середніх виноробів. Чи окуплять перші з другими витрати, реалізовуючи всього-на-всього 5 тис. пляшок вина на рік? Чи можуть обидва конкурувати із сусідом, котрий безбожно «хімічить» і збуває своє вариво на 40-50% дешевше? Не дивно, що вчорашні чесні виробники стають на хибну стезю, і вже між ними трьома розгортається «соцзмагання» - хто більше обдурить нас, споживачів.

По-перше, згадувана ліцензія - це, по суті, ще один податок. За виноматеріали - заплати, за пляшку - віддай, з кожної - акциз. Та ще й виклади гроші за право торгувати. Назвіть мені європейську країну, де з винороба деруть сім шкур?!

По-друге, така ж вартість ліцензії і для виробників горілчаної продукції. Але здоровий глузд підказує, що таке «рівноправ’я» необґрунтоване. Бо технологічний процес виготовлення пляшки найдорожчої горілки зі спирту потрійної перегонки істотно швидший порівняно з тим, як «виноградную косточку в теплую землю зарою, и лозу поцелую, и спелые гроздья сорву…». Затим із них ще й вино треба видобути. І чи рівноцінна собівартість пляшки горілки і вина?

Частина виноробів лобіює повне скасування обтяжливої ліцензії. Але за відсутності належного контролю (та й відповідної служби як такої не існує) виробництво вина-фальсифікату неодмінно зросте в рази. Концерн «Укрвинпром» пропонує інший підхід, доволі слушний: запровадити градаційну шкалу залежно від обсягу виробництва. Галузеве відомство і Мінекономіки погоджуються, а Мінфін - проти. Бюджет, каже, збідніє.

Якщо із 400 суб’єктів господарювання нехай половина займається продажем вина у пляшках, то державний бюджет збагатився аж на 100 млн. грн. А хто лічив, яких втрат зазнає Україна у разі згортання власного виноградарства і виноробства? Отут саме доречно згадати і про європейський вектор.

Європейські обійми для вітчизняної галузі можуть бути удушливими. Іноземний менеджмент отаборився на наших підприємствах у розпал перемовин про зону вільної торгівлі (ЗВТ). Київський завод шампанських вин, Одеський… Останній випускав 12 млн. пляшок шампанського на рік, нині - половину. А прогалину в обсягах покриває італійською продукцією, перетворившись, по суті, на дистриб’ютора.

У найближчому майбутньому просвіту з-за кордону теж годі очікувати. В Євросоюзі прийняли рішення про мораторій на посадку виноградників до 2016 року. Перевиробництво! Зрозуміло, що власну продукцію збуватимуть де? У Східній Європі. Можна лише здогадуватися, яке винне цунамі накриє Україну, де ні належного контролю, ні незалежної інспектури. Зрозуміло, що виробники самотужки, без підтримки держави, навіть вчепившись зубами за вітчизняні бренди і власну технологію, навряд чи втримають не розгублені до кінця здобутки.

До всього підніжку галузі ставлять і наші повпреди, котрі мали би захищати інтереси України на перемовинах і по СОТ, і по ЗВТ. А враження таке, ніби зарплату вони одержують у шанованих міжнародних організаціях, а не тут. Поступки по СОТ - це зрослий імпорт вин, причому безмитний. Що втратить аграрний сектор, зокрема, виноградарство і виноробство, після підписання угоди по ЗВТ, достеменно знають члени офіційної української делегації. Проте не розголошують. Інформація закрита навіть для громадських професійних об’єднань, які проблеми опікуваної галузі знають, як ніхто інший.

ЄС зайняв жорстку позицію щодо захисту своїх географічних найменувань. Серед 3 тис., зареєстрованих у Європі, на наших теренах ходових запозичень зо два десятки. Потрапляють до заборонних шампанське, коньяк, портвейн, кагор, херес і мадера. Відповідно, Україна повинна відмовитися від власного виробництва і продажу їх на внутрішньому ринку. Це, так би мовити, авансцена, з якої нам буцімто диктує умови Європа вустами українських переговірників. А що ж діється у гримерці?

Корпорація «Укрвинпром» - громадське професійне об’єднання, яке обстоює інтереси чесних і сумлінних виробників, захищає українського споживача від фальсифікату не лише місцевого, а й імпортного. Задля цього створили представницьку Центральну галузеву дегустаційну комісію, яка закуповує продукцію для перевірки прямо у магазинах. Тому інші асоціації, організації у виноградарстві та виноробстві - більші, менші, одностайно делегували «Укрвинпрому» право представляти галузь на міжнародній арені. Тим більше корпорація - член Європейського комітету виробників вина, до якого входять національні асоціації країн Євросоюзу, Міжнародної федерації вин та алкогольних напоїв, тісно співпрацює з Міжнародною організацією виноградарства та виноробства.

У тристоронньому меморандумі між Міністерством аграрної політики і продовольства, Міністерством економіки і «Укрвинпромом» чітко прописали ті позиції, які влаштовували галузь. А саме: збереження назв «шампанське», «коньяк», «херес», «портвейн», «кагор», «мадера». Тим більше Україна ніколи не експортувала продукції під назвою «шампанське» чи «коньяк». Та ще й до Євросоюзу…

Власне, Україна має право реалізовувати під такими назвами власні напої за так званим Grandfather Law - дідівським правом, визнаним у світі. Воно тлумачить: якщо підприємство до 15 квітня 1994 року випускало таку продукцію, воно й надалі може це робити. Статті Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) також на нашому боці. Однак наша делегація на переговорах з Євросоюзом не спромоглася відстояти ці позиції…

У державі, де бездумно здають інтереси цілої галузі, ніколи не буде ладу. У такій країні ті, хто перетворює вино на воду, почуваються богами. Хоча Христос робив навпаки.