А ти одержав ліцензію Нацбанку?

Інтернет рясніє повідомленнями про покупки наших співвітчизників за кордоном. Можна щиро потішитися за українських громадян, які чимало їздять, спілкуються з людьми, здобувають новий цікавий досвід, а інколи не тільки досвід, а й конкретні, відчутні матеріальні активи. Багаті українці, в яких, безперечно, виробився хороший смак, зупиняють свій вибір на воістину райських куточках старої Європи. Лондон, Париж, Баден­Баден, Лазурний берег - далеко не повний перелік куточків, уподобаних новою чи потенційно новою українською діаспорою. Вкладати гроші в європейську економіку (особливо в нерухомість) впродовж останнього десятиліття стало дуже актуально у зв’язку зі складною й невизначеною політичною ситуацією в нашій державі. «Хатинку» чи хоча б квартирку в країнах ЄС не проти придбати навіть середній український бізнесмен (тим паче що така нерухомість може коштувати незрівнянно менше, ніж щось більш­менш пристойне у великих українських містах). Не кажучи вже про тих наших співвітчизників, чия діяльність на Батьківщині - у минулому чи тепер - залишає їм лише два варіанти, за Гайдаєм - ЗАГС (читай - постійне місце проживання в Європі) чи… ну, самі розумієте.

З якими ж нюансами поєднані спроби українських громадян забезпечити безхмарну старість за межами Вітчизни, і які перешкоди встановлює закон для нас із вами, коли вважати, що основна перешкода у вигляді відсутності необхідної кількості грошових знаків нами вирішена? Давай­те розберемося…

Штраф, який дорівнює вартості «хатинки»

Придбати нерухомість у Єв­ро­пі досить просто. Зайдіть в Інтернет, введіть правильні параметри пошуку, - і ви побачите будь­який варіант на ваш смак. При цьому продавці та брокери не запитають, чи є у вас право здійснювати інвестицію, за українським законодавством. Їм просто все одно, адже угода купівлі­продажу нерухомості підпорядковуватиметься праву країни, в якій міститься неру­хомість, а там обмежень для її придбання не так багато, й вони вже точно не пов’язані з нашим законом. Тому розірвати договір чи визнати його недійсним на підставі суперечності українському законодавству, у принципі, неможливо.

Питання виведення грошей для купівлі нерухомості чи інших активів за кордон для «людини з інтелектом» також не є особливою проблемою, тим більше що посередники, які продають закордонну нерухомість в Україні, у цьому цілком і повністю сприя­ють. Звісно, законодавство встановлює суворі обмеження у питанні сум офіційного переведення грошей за кордон і мети такого переведення (див. правила, затверджені постановою Нацбанку від 29.12.2007 р. №496), але фінансова система України вже давно інтегрована у світову фінансову систему настільки, що готівка в Україні може чудесним чином перетворитися на безготівкові гроші за кордоном впродовж кількох днів.

Звісно, якщо громадянин України виїжджає за її межі, не плануючи знову відчути солодкий і приємний дим Батьківщини, питання відповідності його дій україн­ському законодавству не повинно його особливо турбувати. Але якщо ви хочете все­таки розділити бодай на певний час свою долю з долею України, то мусите знати, що, незалежно від того, як ваші гроші потрапили за кордон, для купівлі за них нерухомості чи будь­яких інших активів (цінних паперів, корпоративних прав, заводів, паро­плавів), ви повинні отримати індиві­дуальну ліцензію Націо­нального банку України. Вимога про необхідність отримання ліцензії міститься в декреті КМ України «Про систему валютного регулювання та валютного контролю», а порядок отримання таких ліцензій встановлено інструкцією Нацбанку від 16.03.99 р. №122.

Слід гадати, така ліцензія є, наприклад, у дружини мера Києва Аліни Айвазової. Інакше як би могла така шановна пані публічно (в інтерв’ю газеті «Се­год­ня») заявляти про свій будиночок у Баден­Бадені площею 300 кв.м? Якщо ні, то наслідки купівлі нею нерухо­мості за кордоном можуть викликати співчуття, адже за таку дію без ліцензії встановлено штраф на суму самої інвестиції. Звісно, можна припустити, що пані Айвазовій подарував нерухомість невідомий меценат, але в такому разі свій подарунок дружина мера мала відобразити у своїй податковій декларації і сплатити з нього, схоже, чималий прибутковий податок.

Крім того, на власника акти­вів за кордоном покладається обов’язок декларувати їх в Ук­раїні, виконання якого забезпечується відповідною фінансовою санкцією. І це не кажучи вже про відобра­ження таких активів у щорічній декларації, яка подається державними чиновниками відповідно до Закону «Про засади запобігання та протидії корупції».

Рахунок без ліцензії - кримінальна відповідальність

Ще серйозніші наслідки законодавство встановлює за відкриття валютного рахунку за кордоном без одержання ліцензії Нацбанку. Такий рахунок без ліцензії громадяни України можуть відкривати тільки під час перебування за кордоном чи для обліку цінних паперів, отриманих позик і кредитів. За відкриття за кордоном валютного рахунку без одержання ліцензії НБУ, крім фінансової відповідальності, встановлюється також кримінальна відповідаль­ність (ст. 208 КК) з досить значною санкцією - обмеженням волі на термін від двох до чотирьох років із конфіскацією коштів, які містяться на рахунках. Якщо припустити, що сім’я Черновецьких, та й «молода команда» мера, яка частково перебуває за кордоном, не може профінансувати свою достойну й тривалу життєдіяльність там за ті жалюгідні 10 тис. євро, які дозволено легально вивозити громадянам України за кордон готівкою, - порушення україн­ського законодавства шляхом здійснення операцій на валютних рахунках за кордоном їм навряд чи вдалося уникнути.

А якщо подивитися ширше - хіба середній і вищий менеджмент­ українських компаній не практикує отримання частини зарплати на рахунки за кордоном? Чи розуміє при цьому прогресивна частина українського суспільства, що тим самим підставляє себе ні багато ні мало під кримінальну відпові­дальність, навіть якщо не брати до уваги можливих проблем, пов’язаних із законодавством про протидію легалізації доходів, отриманих злочинним шляхом? Чи варті зекономлені податки такого ризику?

Офшори знімають обмеження

Беручи до уваги те, що вся владна еліта нашої держави, незалежно від партійної при­належності, заявляє про рішучий намір інтегруватися в Євро­пейський Союз, питання доціль­ності існування валютних обмежень, впроваджених ще 1993 року, в автора цих рядків викликає глибокі сумніви. Зазначені обмеження не просто обмежують конституційні права громадян на розпоряджання своєю власністю, а й істотно знижують конкуренто­спромож­ність українського бізнесу на міжнародній арені. Можливо, я помиляюся, але навряд чи навіть середній український бізнес міг би ефективно розвиватися в Україні, дотримуючись усіх норм валютного законодавства. Звісно, автор не є економістом і може досить поверхово судити про вплив валютних обмежень на позитивний платіжний баланс економіки України, що розвивається, проте відсутність таких обмежень у законодавствах більшості країн близького зарубіжжя (навіть у Росії валютні обмеження в частині інвестування за кордон значно м’якші) наштовхує на думку, що в Національному банку такий взаємозв’язок теж простежують дуже умовно, збері­гаючи застарілу форму через небажання брати на себе відпові­дальність за скасування відпо­відних норм. Хоча, можливо, йдеться про ще один механізм впливу на вітчизняний бізнес і українських громадян, який до пори до часу пилюжиться в арсеналі Нац­банку і податкової служби?..

Так чи інакше, але сильні світу цього давно вже навчилися уникати українських валютних обмежень, використовуючи багатий арсенал офшорних компаній, який щедро пропонує їм ціла когорта іноземних юридичних компаній, що спеціалі­зуються на відкритті й веденні офшорного бізнесу. При цьому наших бізнесменів безподатковий (офшорний) статус іноземних компаній цікавить далеко не більшою мірою, ніж можливість сховати бенефіціара (реального власника) бізнесу за інститутом номінальних власни­ків акцій та директорів. Адже це дозволяє українському бізнесме­нові фактично управляти бізнесом (зокрема й насамперед інвестувати гроші за кордоном), який належить - на паперах - іноземцям. Роз­крити бенефіціара офшорної компанії досить складно (якщо справи веде поважна юридична компанія - практично неможливо), що захищає українську інвестицію від проблем із українськими правоохоронцями. І не тільки в частині валютного законодавства. Просу­нуті й ще більш обачні спів­вітчизники використовують компа­нії респектабельних юрис­дикцій або навіть трастові інститути, що ще надійніше захищає їхні інтереси. Звісно, такий спосіб вирішення проблеми породжує для наших співвітчизників нові ризики. Які? Запитайте в колишніх власників маріупольського Мет­ком­бінату ім. Ілліча. Чи, скажімо, поширення на такий бізнес юрисдикції англій­ських або американських судів і, як наслідок, дуже неприємний, а найголовніше - несподіваний позов від конкурента в такий суд, який розкриває таємницю бенефіціара набагато простіше, ніж українська правоохоронна система. Але це вже стосується дуже великого бізнесу і з темою зазначеного матеріалу пов’язано досить опосередковано. Загалом же офшорні компанії є хоча й не цілком легальним, але досить ефективним способом уникнення українського валютного законодавства.

Політика подвійних стандартів

Насамкінець хотілося б попросити вибачення в сім’ї та в команди нашого столичного мера. Насправді їх згадування в цій статті викликане не упередженим до них ставленням автора, а тією зневагою, яку виявляють сьогодні вони, вчора інші, післязавтра треті чверть­, напів­, мега­ і просто олігархи до чинних норм українського законодавства, писаних, слід гадати, не для них. Цей приклад ілюструє політику подвій­них стандартів, що лежать в основі суспільного ладу країн колишнього СРСР, де старі, віджилі, але від того не менш обов’язкові (понад те - забезпечені кримі­нальною відповідальністю) правові норми для одних - поєднуються з повною їх відсутністю для інших. Але ж і основна мета життєвої боротьби перших полягає лише в тому, щоб отримати статус останніх. Можливо, річ і в цьому теж? Але це вже зовсім інша історія…