Зона відчуження: потрібні зміни!

На утримання зони відчуження за період незалежності України з державного бюджету витрачено близько 20 млрд грн (у цінах 2012 р.). Європейський Союз надав міжнародну технічну допомогу приблизно на 150 млн євро на проектування та будівництво об'єктів, призначених для поводження з радіоактивними відходами і відпрацьованим ядерним паливом. Крім того, країни Великої вісімки разом із іншими країнами-донорами вже витратили близько 380 млн євро на роботи, спрямовані на "перетворення об'єкта "Укриття" в екологічно безпечний" і мають намір вкласти ще, щонайменше, понад мільярд євро у будівництво нової захисної споруди над теперішнім об'єктом "Укриття".

Постає запитання: чи потрібні зміни в зоні відчуження? Влада поки що не визначилася, але цілком імовірно, що переможе прагматичний підхід: навіщо вкладати гроші і створювати нове покоління ліквідаторів? Чи не краще максимально згорнути роботи й перетворити частину зони відчуження у природний заповідник? Кому стане краще після змін? Хто найбільше зацікавлений у змінах? Спробую викласти особисту думку стосовно цих непростих питань і запрошую громадськість до широкого обговорення стратегічної мети діяльності в зоні відчуження.

Вахтовий персонал у зоні відчуження, на мій погляд, боїться змін найбільше, бо вони загрожують йому скороченням чисельності та втратою роботи. З цієї ж причини й персонал ЧАЕС сьогодні не зацікавлений у змінах, які, вірогідно, відбудуться після виведення станції з експлуатації. Населення в навколишніх селах та містечках знає, що в зоні працює багато людей, і за роботу платять більше, ніж на "великій землі". Крім того, йде т. зв. радіаційний стаж (за рік роботи в зоні нараховується два роки трудового стажу). Люди зацікавлені у роботі в зоні відчуження. Ця обставина могла б впливати на ротацію вахтового персоналу, якби було запроваджено обмеження на тривалість перебування в особливо шкідливих умовах праці у вахтовому режимі: попрацював два чи три роки в зоні відчуження - звільняйся. Досить перейти на контрактну форму трудового договору, і проблему обмеження терміну перебування у зоні було б вирішено. На жаль, формальні вимоги трудового законодавства, розроблені переважно для роботи у звичайних умовах праці, не дозволяють зробити цей соціально важливий крок.

Із власного досвіду знаю, що керівники державних підприємств, розміщених у зоні відчуження, не мають часу на думки про зміни чи перспективи. Завадою тому – хронічні проблеми: як виконати план при неритмічному і недостатньому бюджетному фінансуванні, де знайти кошти для оновлення основних фондів, придбання пального, обладнання та матеріалів. Не додає ентузіазму керівникам невиправдано велика поточна звітність, набутий синдром презумпції винуватості за так зване "нецільове" використання бюджетних коштів чи несвоєчасну виплату заробітної плати. Вони втомилися від нескінченних ревізій, перевірок Рахункової палати, Генеральної прокуратури, безлічі контрольно-ревізійних управлінь, інших наглядових органів, які останніми роками стали такими ж звичними, як схід і захід Сонця.

Багатолітній досвід спілкування з чиновниками дозволяє мені стверджувати, що управлінський апарат зони відчуження не хоче змін, крім адміністративних: когось звільнити, когось скоротити, якісь підприємства ліквідувати, якісь об'єднати. Деякі чиновники прикипіли до займаних крісел, монополізували не тільки важелі адміністративного управління, а й управління господарською діяльністю, перебрали на себе визначення програм міжнародної технічної допомоги, тематики наукових досліджень, вирішення суто технічних і технологічних проблем, навіть доступ до інформації. Науково-технічні звіти практично недосяжні для громадськості. Будь-які звернення до уряду зазвичай завершуються їх поверненням в адміністрацію зони відчуження. Адміністрація не виявляє великої ініціативи в питаннях прискорення завершення ліквідації наслідків аварії в зоні відчуження, бо згодна й на мінімізацію наслідків шляхом "утримання" зони відчуження як санітарно-захисної. Про ефективність стратегії "утримання" свідчить те, що за весь час існування зони жоден гектар землі не було повернуто людям.

Аналіз зовнішніх чинників теж невтішний. Сусіди (Росія, Білорусь, Молдова) проблемами української частини зони відчуження не переймаються. Є нові виклики часу, які потрібно вирішувати (тероризм, політична опозиція, якість життя тощо). Зміни в зоні відчуження їх не зачіпають, хіба Білорусь прокидається, коли йде мова про спорудження та експлуатацію нових сховищ радіоактивних відходів у зоні відчуження. Європа боїться лише одного - щоб Україна не лякала платників податків новим Чорнобилем і не просила додаткових грошей, у тому числі на вилучення радіоактивних відходів з об'єкту "Укриття".

Під час розробки стратегії діяльності у зоні відчуження пропонується розглянути і обговорити можливі кроки виходу з нинішнього, фактично, кризового стану.

Необхідно терміново розробити нову концепцію діяльності в зоні відчуження, спрямовану на поетапне повернення земель у народногосподарське користування. Розробити, прийняти й реалізувати Державну цільову екологічну програму реабілітації зони відчуження, в якій буде чітко прописано кінцеву мету програми. Необхідно повернутися до функціонального принципу організації робіт у зоні відчуження і зоні безумовного (обов'язкового) відселення. Для цього пропонується виділити три напрями робіт:
1) зняття ЧАЕС із експлуатації; 2) поводження з радіоактивними відходами; 3) відновлення забруднених територій. Встановити, що між усіма підприємствами в зоні відчуження мають діяти виключно договірні відносини. Побоювання з приводу зменшення фактичних обсягів фінансування внаслідок сплати податку на додану вартість при договірних відносинах не підтверджені економічними розрахунками. Скасувати невиправдану вимогу до всіх державних підприємств, розміщених у зоні відчуження, збільшити частку самофінансування за рахунок позабюджетних надходжень. Усі мають розуміти, що роботи в зоні відчуження – справа загальнодержавного значення, і вимога до державних, фактично – бюджетних, підприємств займатися комерційною діяльністю є якщо не протизаконною, то принаймні недоцільною.

Слід заборонити вивезення за межі зони відчуження і зони безумовного (обов'язкового) відселення будь-яких матеріалів. Не потрібно боятися передавати забруднені землі в довготривалу оренду фізичним і юридичним особам. Тоді з'явиться можливість заохочувати власних та іноземних інвесторів, стимулювати створення спільних підприємств і сприяти діяльності підприємств та компаній, які захочуть виконувати відновлювальні роботи в зоні. Науково доведено, що зона відчуження може й повинна стати постачальником екологічно чистої продукції, насамперед – електроенергії та біопалива, за рахунок використання відновлювальних джерел енергії. Для цього необхідно удосконалити наявну і розробити нову законодавчу та нормативну бази, якими чітко встановити гарантії, стимули та пільги для таких підприємств. Настав час організувати і юридично оформити звичайні умови праці в м. Чорнобилі, що дозволить перейти на п'ятиденний робочий тиждень, залишивши скорочений робочий день для персоналу категорії А.

Що стосується майбутнього використання промислового майданчика ЧАЕС, то пропонується провести міжнародний конкурс інвестиційних проектів. Заслуговують уваги кілька варіантів. Наприклад, "зелена галявина" або "руда пляма" як кінцевий результат після повного демонтажу та реалізації демонтованого обладнання. Не слід забувати, що балансова вартість обладнання ЧАЕС перевищувала мільярд доларів США. Інший варіант - створення нового ядерного центру матеріалознавчих досліджень шляхом реконструкції одного з енергоблоків ЧАЕС. До речі, такий варіант був науково обґрунтований ще у 1994 р., але не був тоді підтриманий, бо суперечив продовженню експлуатації реакторів ЧАЕС для виробництва електричної енергії. Після припинення експлуатації про таку можливість, на жаль, забули.

Дуже делікатним є питання міжнародної технічної допомоги. Треба поступово переходити від ролі реципієнта до рівноправного партнерства. Для цього спочатку пропонується переглянути статус міжнародної технічної допомоги, прийняти нарешті закон "Про міжнародну технічну допомогу", посилити контроль із боку держави та громадськості за виконанням підписаних міжнародних угод. Заслуговує уваги той факт, що тільки три міжнародних проекти виявилися успішно завершеними: будівництво та введення в експлуатацію пуско-резервної котельної на ЧАЕС, будівництво і введення в експлуатацію спеціально обладнаного приповерхневого сховища твердих радіоактивних відходів на майданчику комплексу "Вектор" та створення автоматизованої системи контролю радіаційного стану в зоні відчуження. Решта проектів міжнародної технічної допомоги, завершення яких було заплановане до 2005 р., загальною проектною вартістю майже мільярд доларів США (сховище відпрацьованого ядерного палива, завод з переробки рідких радіоактивних відходів, промисловий комплекс переробки твердих радіоактивних відходів, новий безпечний конфайнмент) перетворилися на класичні довгобуди. Професійного аналізу причин такого, без перебільшення, ганебного стану справ не проведено.

Відсутність рішучої і послідовної позиції в захисті національних інтересів у питаннях перетворення об'єкта "Укриття" в екологічно безпечну систему може створити значні проблеми для майбутніх поколінь. Насамперед це стосується будівництва нового конфайнменту без чітко визначеної мети і без оцінки вартості майбутньої експлуатації зазначеного об'єкта впродовж, щонайменше, ста років. Щоб не накоїти стратегічних помилок, пропонується негайно утворити при РНБО України постійно діючу групу експертів з вирішення проблем об'єкта "Укриття". Провести аналіз причин невдачі Плану заходів на об'єкті "Укриття" (англійська абревіатура SIP), а також практично всіх інших міжнародних будівельних проектів у зоні відчуження. Експерти мають підготувати пропозиції щодо внесення коректив у SIP у зв'язку з припиненням експлуатації ЧАЕС і максимально врахувати національні інтереси України при реалізації стратегії перетворення об'єкта "Укриття" в екологічно безпечну систему. Озвучити позицію України на Асамблеї донорів Чорнобильського фонду "Укриття", яку визначити спеціальною постановою Кабінету міністрів України. Призначити постійного представника в асамблеї донорів від України (Україна теж донор).

Ще одна можливість вийти з кризового стану - надати виключне національне значення найбільш забрудненій радіонуклідами частині зони відчуження, перш за все - забрудненій радіонуклідами плутонію. Концентрація плутонію на цій території зменшиться до безпечного рівня через сотні тисяч років. Говорити про можливість проживання тут людей у майбутньому, щонайменше, аморально. Здавалося б, є тільки дві можливості використання цієї території: або створити заповідник, або провести масштабну дезактивацію шляхом зняття поверхневого шару грунту. Перший варіант, незважаючи на його мниму простоту, не може бути реалізований, щонайменше, впродовж ста років, бо на цій території розміщена Чорнобильська АЕС і саме стільки часу триватиме виведення її з експлуатації. Другий варіант технічно можливий, але постають запитання, на які немає відповідей: куди вивезти мільйони тонн забрудненого плутонієм грунту і що робити далі з цією новоствореною пустелею? А чому не розглянути альтернативу наведеним вище варіантам, а саме: надати цій частині зони статус спеціальної промислової зони? Адже постійне проживання населення на "плутонієвій плямі" буде неможливим навіть після відродження більшої частини зони відчуження та повернення туди у майбутньому людей. Таку ідею пропонували вчені та спеціалісти ще в 1994 році, що знайшло відображення у затвердженій Мінчорнобилем України концепції Чорнобильської зони відчуження. На превеликий жаль, ця ідея залишилася на папері. У спеціальній промисловий зоні, межі якої мають бути визначені законодавчо, повинні проводитися обов'язкові роботи із завершення зняття з експлуатації Чорнобильської АЕС та із запобігання винесенню радіонуклідів за її межі. Крім того, на території спеціальної промислової зони можна провадити діяльність, яка даватиме користь державі. Наприклад, розмістити потенційно небезпечні виробництва, без яких неможливо обійтись у сучасному світі. Перш за все це стосується розміщення виробництв, призначених для поводження з радіоактивними відходами. В Україні немає іншого місця, де можна безпечно зберігати і переробляти радіоактивні відходи, які виникли внаслідок ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, чи радіоактивні відходи, які зараз зберігаються поблизу Києва, Харкова, Львова, Одеси, Донецька і Дніпропетровська у сховищах спецкомбінатів державної корпорації "Радон". А де дати раду іншим техногенним відходам, в тому числі й токсичним матеріалам? Екологічно занепокоєна громадськість виступає проти використання зони відчуження для розміщення сучасних сховищ радіоактивних відходів і відпрацьованого ядерного палива українських АЕС. Така позиція цілком виправдана, якщо думати про майбутню реабілітацію всієї зони відчуження. У сучасних межах площа зони відчуження становить приблизно 2600 кв. км. А площа найбільш забрудненої території, на якій пропонується створити промислову зону, не перевищує 100 кв. км. Ще раз хочу наголосити, що в майбутній спеціальній промисловій зоні вже тепер розміщені Чорнобильська АЕС, три пункти захоронення радіоактивних відходів, дев'ять пунктів тимчасової локалізації радіоактивних відходів, комплекс сховищ для переробки, зберігання та захоронення радіоактивних відходів "Вектор". Саме тут зберігаються майже всі радіоактивні відходи, що виникли після аварії на ЧАЕС. Крім того, на цій території будується сховище відпрацьованих джерел іонізуючого випромінювання, сховище відпрацьованого ядерного палива для зняття з експлуатації ЧАЕС і заплановане будівництво централізованого сховища для зберігання відпрацьованого ядерного палива всіх інших АЕС України. Всі ці об'єкти утворять у майбутньому національне сховище радіоактивних відходів України.

Окремого підходу заслуговує кадрове забезпечення як на рівні керівників підприємств, так і на рівні всіх інших категорій працівників. Контракт із директорами слід підписувати на досягнення певної кінцевої мети з обов'язковою атестацією керівника трудовим колективом. На посаду керівників державних підприємств запрошувати фахівців шляхом проведення відкритого конкурсу. Недопустимим є застосування виключно ручної праці практично на всіх роботах у зоні відчуження. Давно час підвищити рівень механізації та автоматизації робіт, організувати в одному чи кількох вищих навчальних закладах України факультети або принаймні одну кафедру, яка б готувала спеціалістів для робіт саме в зоні відчуження.

Спробуємо підбити підсумки.

Кінцевою метою всіх робіт у зоні відчуження та зоні безумовного (обов'язкового) відселення має стати якщо не ліквідація власне цих зон, то бодай істотне зменшення їх площі. Це зрозуміла для всіх мета - "почистити" землю і повернути її людям. Мета не викликає заперечень, бо очевидна майже для всіх. Парадокс полягає в тому, що природа й сама впорається. Вже років через п'ятдесят у зоні відчуження відновиться екологічна рівновага, зона частково заросте лісом, частково перетвориться у болото і знову стане такою, якою була в період середньовіччя. Для такого сценарію зміни в зоні відчуження не потрібні, навіть, як вважають екологи, шкідливі: необґрунтоване втручання у природні процеси ніколи й нікому не приносило користі. Але що робити з радіонуклідами, які розпадаються занадто повільно й забруднюють землі зони відчуження, або розміщуються в непристосованих для тривалого зберігання тимчасових сховищах радіоактивних відходів? Чи є впевненість у тому, що ці радіонукліди не проникнуть у підземні води?

Насправді ж, хоч як це дивно звучить, зона відчуження, навіть у її нинішньому радіаційному й екологічному стані, може і повинна стати джерелом національного багатства. Але для цього Чорнобильська зона потребує змін. Необхідно терміново повернутися до розумної старої ідеї районування території зони відчуження, законодавчо визначити межі спеціальної промислової зони, а решту території зони відчуження поділити на біосферний заповідник та зону реабілітації. Це дозволить створити умови для безпечного поводження з радіоактивними відходами в інтересах усієї України, зберегти унікальні поліські ландшафти й дику природу, а також перевести у практичну площину повернення відновленої землі народу. Такий підхід теж передбачає активну стратегію, але не всупереч природі, а виключно на допомогу їй. Саме це і є метою змін - не заважати, з одного боку, самовідновленню природи, а з іншого - прискорити процеси відновлення виробничої діяльності в зоні відчуження.

Чим більше користі приноситиме народу і державі діяльність у зоні відчуження, тим швидше ми подолаємо наслідки Чорнобильської катастрофи, тим менше клопоту залишимо прийдешнім поколінням.