ЗЕЛЕНИЙ КОМПОНЕНТ РАЙДУЖНОГО СПЕКТРА

Парламентські вибори-2002 відбулися. Нехай ще не швидко вималюються всі можливі фракції, ще довго політологи можуть розкладати пасьянси, гадаючи, із ким і проти кого дружитимуть ті чи інші сили, але одне вже можна стверджувати: із не занадто строкатого спектра української політичної райдуги, з її головними кольорами — червоним (відтінки від героїчного кумачу до романтичного рожевого), жовто-блакитним і адміністративно-сірим, випав зелений компонент.

Про провал Партії зелених України написано вже чимало. При зіставленні 5,4%, узятими ПЗУ 1998 року, із 1,28%, отриманими 2002-го за гарантованих практично всіма експертами 5—7 прохідних відсотків, пригадуються рядки великої книги про Великого Комбінатора. Пригадуєте, як йому не вдалося викупити десяток стільців із гарантованим діамантовим бонусом: «Ефект був великий. Публіка злобливо сміялася. Остап усе-таки не підводився. Таких ударів він не відчував давно... І вони пішли. Мало хто йшов з аукціонного залу з таким гірким почуттям».

Задовго до виборів і відразу ж після них «ДТ» дало вичерпну інформацію про характер ПЗУ, а тому продовжувати тему майже не має сенсу. Хіба що додати: 25 березня, тобто до виборів, Українська екологічна асоціація «Зелений світ» ініціювала збір підписів під «Заявою громадських екологічних організацій про принципове відмежування від Партії зелених України». Заяву підписали понад сотні «зелених» НВО, яким, очевидно, набридло пояснювати обивателям, у чому різниця між ними та людьми, які, за влучним зауваженням «Граней», страшенно далекі від природи.

Очевидно, успіх ПЗУ на попередніх виборах багатьом не давав спокою. Тим паче, що екологічна криза — об’єктивна реальність, і в Україні вона лютує, мабуть, сильніше, ніж у будь-якій іншій країні світу. Тому мрія в’їхати до Верховної Ради на зеленому коні для деяких стала нав’язливою ідеєю. Особливо наполегливо це намагався зробити нардеп Михайло Гуцол, тому навіть на справжньому коні перед телекамерами із шаблею гарцював — у рамках пропаганди блоку «Райдуга». Блок цей був створений із гуцолівської Екологічної партії України «Захист» і прихильників легалізації марихуани та захисників прав сексуальних меншин, які примкнули до нього. Якби допустила ЦВК «Райдугу» до виборів — хто знає, може, ця штука виявилася б сильнішою за «Нову генерацію» чи «КОПів» — з огляду на 2—3% присутніх у будь-якому суспільстві нетрадиційно зоорієнтованих, і сотні тисяч любителів «курнути». Однак, з не занадто виразних причин, блок до реєстрації не допустили — на жаль аналітиків, які любили оригінальні ходи, й на радість ПЗУ, яка дуже хотіла не ділитися електоратом (хто ж знав, що він все одно підведе?).

Не потрапив до списку і розкольник Орест Мельников, який вийшов 1999 року з ПЗУ і створив Зелену партії України-ХХІ (пізніше через проблеми з реєстрацією перейменовану на партію «Зелені ХХІ століття»). Були в лідера партії ідеї щодо блокування з «Яблуком» — дуже серйозно говорилося в червні минулого року. (Адже не випадково яблуко на плакатах однойменного проекту зеленого кольору?) Та, очевидно, не склалося. І навряд чи складеться — сумнівно, що в майбутньому прагматичний Бродський поставить на зелене.

На думку недружньої ПЗУ преси, «кононовці» доклали чимало зусиль для недопущення реєстрації конкурентів, щоб у заповітному списку бути єдиними борцями за чисте середовище. І проте, якщо підходити до виборів чисто формально — тобто виходячи тільки з передвиборних партійних програм — майже повіривши в щирість їх творців, прикинувшись, що не знаєш, хто є хто в черговій історичній сутичці, прийнявши за реальність існування часом занадто вже нематеріальних учасників, із подивом дізнаєшся — ПЗУ були далеко не єдиними зеленими у виборах-2002. Виявляється, частково зеленими було чимало учасників нинішньої сутички. Щоправда, помітити цей факт неозброєним оком пересічному виборцю було важко. Якби він читав передвиборні програми, яких зазвичай на виборчих дільницях, усупереч закону, не було, — може, все було б по-іншому.

Ну, хто знав, приміром, що до найпросунутіших екологічних віянь схильна Українська національна асамблея? У передвиборній програмі цієї партії цілий шостий пункт був присвячений «реалізації еколого-економічної моделі господарського розвитку»: «УНА вважає за необхідне надати пріоритетний розвиток малим містам, впровадити державне сприяння розміщенню в них нових виробництв, прискорити розвиток міської та сільської інфраструктур... Повинні піднятися десятки тисяч невеличких міст і сотні тисяч квітучих сіл, сприятливих для нормального біологічного та культурного відтворення, його кількісного та якісного зростання». Адже це схоже на концепції ноосферно-аграрного розвитку, які розвиваються зараз у Росії, і в чомусь співзвучне з ідеями екопоселень — цікаво, знали про це самі упорядники програми?

Серйозні екологічні плани виношував зовсім уже нерозкручений виборчий блок політичних партій «Українська партія та Всеукраїнська партія міжнаціонального взаєморозуміння «Новий світ». У програмі блоку цілий розділ із 5 пунктів був присвячений екологічним питанням, причому п’ятий пункт дуже категорично свідчив: «Новий світ» … домагатиметься… відмови від будівництва нових ядерних реакторів. Електростанцій у нас вистачає, інакше б Україна не була одним з основних її (очевидно, електроенергії. — О.С.) експортерів на європейський ринок». Крім ПЗУ, більше так однозначно проти мирного атома не висловився у своїх програмах ніхто. Образливо, що УНА і «Новий світ» набрали однакову кількість голосів (по 0,04%), зайнявши передостаннє місце.

У ногу з часом крокувала й українська партія «Єдність». В її програмі (як приклад багатьом!) мало місце актуальне, особливо напередодні саміту в Йоганнесбурзі «Ріо+10», поняття сталого розвитку. «Спираючись на досвід чинної програми сталого розвитку м. Києва, партія відстоюватиме прийняття такої концепції для всієї України. Вона також має служити економічною підставою для сучасної української національної ідеї й основою національної концепції сталого розвитку України», — обіцяв Олександр Омельченко. І отримав лише 1% голосів електорату. Не знайомий у нас народ із сталим розвитком. Адже були в Сан Санича ідеї конкретніші та серйозніші. У грудні 2001 засновник «Єдності», він же мер столиці та любитель грандіозних планів, пообіцяв спустити Київське море (на думку зелених алармістів, воно є атомною бомбою уповільненої дії за кількістю води з радіоактивним мулом, що зберігається в ньому) та, очевидно, передумав. Може, саме це й стало причиною його провалу?..

А ось важкоатлетам, які планку здолали, зеленіти майже не довелося. Комуністична партія України, так само як і Соціалістична партія України, з екологічних питань у передвиборних програмах практично не висловлювалися. Скромно виглядала екологічна стратегія «Блоку Юлії Тимошенко», у програмі якого — «захистити навколишнє середовище, забезпечити чисту воду та якісні продукти для всіх». Масштабніше позначив своє ставлення до екологічних проблем блок «За єдину Україну!», виділивши серед завдань — «гарантувати екологічну безпеку країни, чисте навколишнє середовище для майбутніх поколінь, подолати наслідки чорнобильської катастрофи, захистити постраждалих від аварії на ЧАЕС». Не була скромною й «Наша Україна»: «Ми застосуємо світову модель сталого зростання, за якої економічний розвиток не призводить до зайвого використання природних ресурсів і погіршенню навколишнього середовища» (ось тільки де ж реалізована така модель?).

Більш ніж помірна увага до екології з боку СДПУ(о) здивувала. І хоча у своїй програмі першочерговою стратегічною проблемою України об’єднані есдеки й назвали «подолання наслідків виснаження соціальної та виробничої інфраструктури», та очікуваного набору заходів для виходу з прийдешньої системної кризи проголошено не було. А як же «Криза-2005», яку довго мусували в підконтрольних їм ЗМІ? Адже недовго залишилося до того часу Х, коли знос основних систем життєзабезпечення держави досягне критичного рівня і може призвести до серії катастроф, наслідки яких будуть необоротними? Переконати населення в повній непридатності вітчизняної інфраструктури (серед них корпусів АЕС, мостів, устаткування гідростанцій і дамб, нафто- і газопроводів) нескладно — у стані системної кризи, із гнилими водопроводами, мертвими ліфтами та електричними стовпами, які ламаються від вітру, воно живе не один рік. І в рятівну роль «Комітету-2005» (із ключовими постатями від СДПУ(о) на чолі) частина населення готова повірити. Проте у передвиборних програмах комітет навіть не згадувався! Може, тому й результат знову скромний — хоч і проскочили, але знову останні? Люті язики, утім, зв’язують цифру 2005 із цифрою 2004 — роком чергових президентських виборів.

…Зелений компонент (занадто вже ненатуральний) із політичної райдуги випав. У парламенті більше ніколи не буде Партії зелених — радіють екологісти-оптимісти. У парламенті більше ніколи не буде Партії зелених — засмучуються песимісти. І в тих, і в інших попереду є чотири роки. Та й інші компоненти вітчизняного політикуму, як бачимо, трошки позеленіли. Мабуть, пізніше політологи зазначать цей факт як початок ритуалізації зелених ідей у передвиборних технологіях. Ось лише відбувається все це під невеселий акомпанемент — «дедалі менше навколишньої природи, дедалі більше навколишнього середовища».