ЗБЕРЕЖЕННЯ РІЧОК — СПРАВА САМИХ... РІЧОК?

Всеукраїнський екологічний семінар, який недавно проходив у місті Бережани на Тернопільщині за ініціативою Української річкової мережі, був присвячений сучасному стану і перспективам збереження малих і середніх річок України.

Із 23 тисяч великих і малих річок та струмків, що протікають по території України, понад 70 відсотків украй забруднені. Джерела забруднення особливо шукати не доводиться. Допікають річкам відходи металургійних комбінатів і хімічних заводів, стоки від промивки обладнання підприємств харчової промисловості, гублять водойми результати діяльності військових підприємств, які Міністерство оборони під приводом збереження державної та військової таємниці ретельно приховує від громадськості та засобів масової інформації. Більшість старих очисних систем не витримує жодної критики, бо спроектовані вони були без належного врахування екологічних вимог. Нові очисні споруди у західних регіонах є не більш як у двох-трьох райцентрах. Причина — нестача коштів.

А дотримання на місцевості прибережних смуг річок давно стало грою у піжмурки. На папері вони, як правило, відведені, а в дійсності — грунт зноситься в річку і вона замулюється. У водоохоронних зонах випасають худобу, використовують отрутохімікати, влаштовують сміттєзвалища, ведеться господарське будівництво.

Переважно на сполох б’є лише громадськість, хоча збереження річок — це насамперед обов’язок державних організацій — структур Міністерства екології, управлінь земельних ресурсів, органів місцевого самоврядування. А у багатьох випадках вони діють з точністю до навпаки, завдаючи прямої шкоди чистоті річок. Скажімо, у 1997 році Чортківська міська рада всупереч законодавству встановила розмір прибережної смуги річки Серет... 10 метрів. І надала у постійне користування одному з приватних підприємців земельну ділянку в розмірі 0,58 га для розташування стоянки автомобілів із сервісним обслуговуванням та автозаправкою. Невдовзі земельний відділ райдержадміністрації видав держакт на право користування землею. Порушено норми Водного кодексу, за яким встановлено 50-метрову ширину прибережної смуги для середніх річок, знехтувано державними санітарними правилами. Міська рада нового скликання скасувала попереднє рішення. Проте дві судові інстанції — перша та касаційна — залишили його в силі. І якби Управлінню екології та природних ресурсів і головному державному санітарному лікарю області не вистачило відваги скасувати свої дозволи на забудову, господарське освоєння прибережної смуги тривало б досі.

Для того щоб налагодити хоч якийсь екологічний контроль з боку громадськості за станом малих річок, у листопаді 2000 року було створено Українську річкову мережу. Це громадське об’єднання поставило собі за мету охороняти річки, а в ширшому плані — напрацювати дієві механізми впливу на державну екологічну політику.

На сьогодні українське екологічне законодавство уже більш-менш відповідає європейським нормам. Проте виконавчий директор Українського екологічного центру Віктор Мельничук розглядає проблему ширше: «Безперечно, потрібно вносити певні зміни в законодавство про токсичні відходи, про режим господарювання на річках, посилювати штрафні санкції за забруднення. Але основна біда в іншому. Громадські організації у нашій державі не мають права законодавчої ініціативи. Кабмін і Верховна Рада кажуть: у нас є свої висококваліфіковані фахівці, які знають, як треба зберігати довкілля. А насправді приймають такі рішення, які вигідні певним бізнесовим структурам. Мотивація? Інтереси національної та економічної безпеки. Згадайте, як, наприклад, громадськість протестувала проти добудови Ташлицької ГАЕС на річці Південний Буг, що призвело б до заповнення Олександрійського водосховища, а це означає — затоплення історичних пам’яток Запорозької Січі, частини регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя», де збереглися унікальні червонокнижні види рослин і тварин. Населення було проти такого гігантського перекроювання природи, рішення про заборону добудови Ташлицької ГАЕС прийняла Миколаївська обласна рада, негативний експертний висновок кілька разів робило Міністерство екології та природних ресурсів. Та недавно Кабмін прийняв розпорядження про затвердження проекту добудови із запуском 6 агрегатів станції і затопленням природоохоронних та історично значимих територій...

А маленька ділянка траси Одеса—Рені в обхід Молдови завдала непоправної шкоди річці Дністер. І плавні, і рілля втрачають цілющу вологу. Зникають рідкісні рослини, водно-болотні птахи, промислова риба. Але є доручення Президента, рішення уряду дорогу будувати... Громадськість, на превеликий жаль, не може контролювати процес прийняття рішень вищих органів влади».

Роман Химко, член громадської ради Міністерства екології та природних ресурсів вважає, що громадськість на місцях все-таки може дещо вирішувати: «Вона повинна підштовхувати місцеву владу до сприяння діяльності громадських екологічних організацій і робити все для того, щоб поліпшувати екологічну ситуацію на річках, які протікають в тій місцевості. Громадські організації мають давати владі якнайповнішу інформацію з проблем охорони річок. А місцеве начальство, зі свого боку, повинно завжди вишукувати кошти на охорону довкілля, адже ж, наприклад, для висаджування дерев уздовж прибережних смуг, часткового очищення річок непотрібно значних коштів.

Наступного року в Києві відбудеться V конференція міністрів екології європейських країн «Довкілля для Європи». Українська річкова мережа готує документи з усіх проблем захисту довкілля. На конференції передбачена процедура розгляду ставлення громадськості до проблем довкілля. Виконавчий директор Українського екологічного центру Віктор Мельничук переконує: «Ми скажемо, що український уряд на міждержавному рівні декларує найкращі наміри, підписує конвенції про надання екологічної інформації, про збереження рідкісних видів флори і фауни, але насправді ці декларації жодним чином не підкріплені. Бо коли певним особам це невигідно, то влада зробить усе для того, щоб прийняти інше рішення. Тоді міжнародна спільнота зверне на це увагу і запитає українських урядовців, чому, скажімо, вони підписують Орхуську конвенцію і в той же час громадськість не має доступу до екологічної інформації, чому громадські організації програють суди з розгляду екологічних справ, чому населення і недержавні організації не можуть впливати на державну екологічну політику. Ми хочемо, щоб нас почули».

Та збереження «рибок і жабок» у річках далеко не вписується у пріоритети діяльності української влади. Підписані конвенції — це так собі, для слухняного вигляду перед вимогливою Європою. Великі та малі річки тим часом задихаються від різносумішних потоків. Для України виникає нагода запропонувати свою конвенцію про збереження річок... втрачених.