ЗАМІСТЬ ЧЕРВОНОГО КОМУНІЗМУ — ЗЕЛЕНИЙ?

Чорний гумор «зелених» дозволяє побачити в звичному чимало несподіваного. Приміром, як вам подобається така порада: не ховайте сірників від дітей — усе одно навколо все горить... Або: нічого заривати голову в пісок — він радіоактивний...

Книга «Україна моя радянська», написана лідером Партії зелених Віталієм Кононовим, відразу ж змусила мене здригнутися — по аспідно-чорному анархічному полю її обкладинки були розсіяні серпи та молоти впереміж із тризубцями. Нічого хорошого не очікуючи, розгорнув її і почав читати... Відірвався лише, коли закінчив останній абзац.

Якщо шукати літературні аналогії, мабуть, ближча за все до неї (нехай і написана 200 років тому) праця Олександра Радищева «Подорож із Петербурга в Москву», видана у власній друкарні автора. Та книга з’явилася друком, оскільки імператриця, начитавшись французьких просвітителів, скасувала цензуру в Росії. «Подорож...» змусила її пошкодувати про це — наклад радищівського дітища хутенько зібрали і пустили під ніж. Як бачимо, технології маніпуляції громадською думкою — надбання не наших днів. Однак близько двадцяти тих бунтарських книг досі зберігаються в найкращих бібліотеках світу. Всі відомі політичні революціонери Росії не проминули згадати у своїх біографіях про те, яку роль зіграла ця праця при виборі їхнього життєвого шляху...

Сюжет книги Віталія Кононова, виданої 2003 року, невигадливий і добре обкатаний — автор пливе по річці (у даному разі це Буг) на човнику, вдивляється в навколишній світ і ділиться своїми враженнями з читачем. Втім, «пливе на човні» — сказано занадто сильно. Чимало часу автор проводить у пошуках витоків ріки, котру так замулило, що ці самі витоки просто зникли. Коли ріка все ж з’являється на світ божий, човняру від цього не легшає — йому постійно трапляються на шляху «зарості» іржавого заліза впереміж із поліетиленовими пакетами, автомобільними шинами й іншими ознаками цивілізації. Тому іноді мандрівник обходить рукотворні «пороги» пішки, їде возом, тракторним причепом, попуткою. Він ночує в хатах селян і з подивом відкриває для себе ту Україну, яку досі не бачив. Все це змушує партійного лідера зелених зізнатися, що електорат, який відвідує добре підготовлені передвиборні мітинги, дуже відмінний від українського народу, котрий зустрічався йому на довгому шляху.

У книзі багато що бере за душу. Мене, мабуть, найбільше зворушив опис вмісту «споживчого кошика» сільського жителя країни найбагатших у світі чорноземів. Гадаю, ці рядки змусять просльозитися навіть тих, хто знайомий із раціоном Освенціму й Треблінки.

Автор не без іронії дивиться на навколишній світ, який зовсім не спонукає до сміху. А як не посміхнутися, коли «у вітрині, поруч із печінкою, серцем і легенями убитого барана, височіла жалюгідна купка мозку із дивовижною етикеткою: «Ум — 1 р. 20 коп. — один кг»...

Як часто ми любимо казати про те, що «нам заважають», «не дають», «гноблять віками»... Якось у містечку Чорний Острів проводиреві зелених показали хату українського байкаря Глібова, байки якого ми усі вчили в школі. «Хата Глібова, — пише Кононов, — занедбана, нікому не цікава будівля. Зовсім недавно в ній ще жили люди. Зараз у ній ніхто не живе, чи то виїхали, чи то померли, я так і не зрозумів. Пофарбована синькою, довга, у чотири вікна, вона дивиться на заросле і захаращене подвір’я з тугою і смутком: «Скоріше б померти, щоб не мучили. Не били вікна і не розтягували шифер».

Тут же, у хаті в Чорному Острові, Глібов — наш класик — написав пісню, що стала вже народною:

Стоїть гора високая,

Попід горою гай

Зелений гай густесенький

Неначе справді рай...

Під гаєм в’ється річечка,

Як скло вода блищить...

«Гора високая» — ось той горбок, а річечка з пісні — Буг, стан якого приніс чимало гірких хвилин мандрівнику. Під мостом на річці автора здивували флотилії з яєчної шкаралупи, що водили хороводи в брудних затоках. Що це?.. Місцевий житель пояснив, що так мешканки цих місць «лікуються» від усіх хвороб, вважають — якщо викинути яєчну шкаралупу через ліве (а може, через праве?) плече, річка разом із нею забере й усі напасті, хвороби, неприємності…На жаль, на зміну не дуже хорошій у недалекому минулому медицині прийшла справжня середньовічна дикість...

У чоловіків в українській провінції свої «прибамбаси»: відверте пияцтво, наркоманія й інші заняття, замішані на жахливому відчутті безнадійності і безглуздості буття.

«Працюючих лазень в українському селі просто немає, — пише у своїй книзі Віталій Кононов.

Купатися народ усе ж любить і використовує для цього літо на повну силу. Хлопчаки не вилазять із Південного Бугу, навіть у місцях, де вода нижче коліна, влаштовуючи купальні-копанки. Але, на жаль, в Україні буває зима...

Все це складові того, що можна назвати життям у лайні, і такі провісники культурної весни, як туалетний папір у сільських клозетах, не можуть не радувати душу патріота»…

Про ставлення наших предків до гігієни іноземці, котрі подорожують Україною, залишили чимало свідчень. Віталій Кононов із розмахом і пунктуальністю професійного «зеленого» дає цій темі новий поворот: «Перші роки нашої незалежності урізалися в пам’ять перших закордонних відвідувачів не хлібосольством і державними атрибутами, а засраними узбіччями прикордонних переходів.

Я не перепрошую за цей прикметник, оскільки все інше — «обдєланими», «запаскудженими», «закаканими» просто не відбиває реальної дійсності. Саме засраними узбіччями парадних доріг зустрічала наша європейська країна дорогих гостей, переметуючи їм дорогу і чіпляючись за шини шматками газет, серветок, непотрібних документів із характерними слідами характерного застосування…»...

Тут перериваю цитування, оскільки навіть у дуже скороченому вигляді воно дає, на мій погляд, досить образне уявлення, зокрема і про те, чому у нас виникли непередбачувані труднощі із вступом у ЄС. Не менш екологічним є погляд представника зелених і на наше внутрішнє життя: «Навіть у туалетах вищого законодавчого зібрання — Верховній Раді — до 1998 року смерділо…

Я багато бачив. Бачив наклеєних мушок у пісуарах амстердамського аеропорту, колотий лід у пісуарах ПАР, ватерклозети на обгороджених від диких звірів майданчиках національних парків Африки, але більш запаскудженого туалету, аніж у центрі Умані, на вулиці Ернста Тельмана, біля Педагогічного інституту, не зустрічав ніде.

І це в місті, де є приклади іншого ставлення до людських потреб. Варто лише відвідати аналогічні заклади в місці паломництва до єврейського праведника.

А що буде, коли десятки тисяч прочан і відвідувачів Софіївки, котрі щороку приїжджають у славне місто, раптом надумають зазирнути в громадський міський туалет. Уявляєте піар?

Пане мер! Тільки не кажіть, що в міській скарбниці немає грошей. Це не виправдання перед народом, який не хоче носити звання рідкісних засранців. Запровадьте спеціальний туалетний податок, тільки позбавте нас цього компромату».

Віталій Кононов зі спокоєм літописця, ще не знайомого з літературними хитрощами, котрі дозволяють облагородити деталі буття із кепським запахом, старанно описує елементи побуту, на які не зверне уваги пересічний літератор. Мимоволі захотілося поставити автору декілька запитань:

— Віталію Миколайовичу, мене у вашій книзі здивувала шокуюча прямота, із якою ви готові обговорювати будь-які хворобливі питання. Власне, що вас спонукало на таку відвертість?

— Тверезий погляд на себе взагалі не властивий людині — скрізь люблять себе прикрашати. Знаєте, існують навіть такі вправи із психотренінгу, коли багато разів кажеш сам собі: «Я дужий, я вродливий, я розумний!». І в цьому є сенс, оскільки якщо ми не скажемо собі цього, то й шанси наші на виживання зменшаться. Це захисний механізм, який одвіку існує в культурі багатьох народів.

— Ви у своїй книзі наважилися досить різко сказати, що ми і злиденні, і безініціативні, і навіть не особливо чисті. І це коли основна маса політиків кричить про боротьбу з «комплексом неповноцінності», який нам ніби-то заважає рухатися вперед. Навіщо ви заважаєте нам любуватися собою, складати чергові небилиці про те, що все велике народилося і пішло звідси?

— Насамперед хочу підкреслити: наважився на це, оскільки твердо упевнений — ми не найгірша країна й у нас далеко не найгірший народ. Є у світі держави, у яких люди живуть значно бідніше. Але це не виправдує того, що бачимо навколо нас — такий освічений народ, як наш, не має права жити в такому г... Ну був би рівень розвитку нашого суспільства дуже низький, ну були б наші люди обплутані всякими дикими забобонами, не дивувало б, що вони так живуть. Але Україна була на дуже високому рівні і несподівано впала в болото. Підтвердження тому бачиш на кожному кроці. Найпоказовіше може помітити кожен у столиці — бомжі сидять на контейнерах зі сміттям і... читають літературу. Такого ви не побачите ніде. Це нонсенс! Або подивіться, якого інтелектуального рівня люди стоять на базарах і торгують усякою копійчаною нісенітницею — серед них маса освічених й інтелігентних людей зі світлими очима. Це великий злочин людей, котрі уособлюють владу.

— І у вас є ключ до того, щоб повернути усе на краще?

— Не все, але хоча б радикально змінити ставлення до навколишнього світу. Потрібно виховувати народ, завзято вчити його більш цивілізованого ставлення до природи…

— Ідея перевиховати народ, відучити його від згубних капіталістичних звичок, щоб він не рвався до ідеалів споживчого суспільства — це ми вже проходили і, здається, зрозуміли, що переробити закладене в людині на генетичному рівні неможливо, навіть застосовуючи найжорсткіші заходи. Невже після настільки масштабного і нещадного більшовицького експерименту ви ще вірите, що зможете просвітницькою діяльністю щось зробити?

— А у людства немає іншого виходу — воно мусить розумніше ставитися до природи. Інакше нас усіх чекає крах. Так, просвітницька діяльність розтягнута в часі і не проявляється так швидко, як хотілося б. Тож питання в іншому — чи вистачить у нас часу на проведення цієї політики. Терпіння вистачить, а часу може не вистачити. Можуть скінчитися ресурси Землі, і все закінчиться саме собою...